Всі зустрічні жінки, як і Геппелеві сестри, були одягнені не так, як у будень: можна було подумати, ніби сьогодні вони належали до вищого стану або дістали спадщину. Чоловіки були в сюртуках — мало хто з них у чорних штанях, як Дідеріх, — і майже всі в солом'яних капелюхах. Бічна вулиця, на яку вони звернули, лежала широка, рівна й порожня — ані людей, ані кінського кізяка. Тільки один раз вони побачили гурт малих дівчаток, обвішаних кругом бантами, в білих сукнях і чорних панчохах; побравшись за руки, вони кружляли в танку й верескливо співали. Далі, на шумливій вулиці, спітнілі матрони штурмували омнібус; поряд з їхніми розпаленими червоними обличчями крамарчуки, що завзято боролися з ними за місця, здавалася неймовірно блідими. Всі прагнули вперед, усі поривалися до якоїсь мети, де, нарешті, мала початися втіха. Всі обличчя ясно виражали одне: "Годі, ми удосталь напрацювалися!"
Дідеріх показав себе перед дамами справжнім берлінцем. У трамваї він одвоював для них кілька місць. Якомусь пасажирові, що збирався сісти на одне з них, він завадив це зробити, з усієї сили наступивши йому на ногу. Пасажир закричав: "Грубіян!" — Дідеріх відповів йому в такому ж дусі. Потім виявилося, що це Геппелів знайомий, і, коли їх відрекомендували один одному, Дідеріх і той пасажир тут-таки показали зразки лицарської чемності. Ніхто з них не хотів сідати, щоб другому не довелося стояти.
За столом, у Зоологічному саду, Дідеріхові випало сісти поряд з Агнесою — чому сьогодні все складалося так щасливо? — і коли зразу ж після кави вона схотіла поглянути на звірів, він шумно підтримав її. Він був цього разу надзвичайно ініціативний. Перед вузьким проходом між клітками з дикими звірами дами завернули назад. Дідеріх запропонував Агнесі супроводжувати її.
— Краще візьміть із собою й мене, — сказав Мальман. — Коли справді якась гратина вискочить...
— То ви її також не вставите, — заперечила Агнеса і під регіт Мальмана ввійшла в прохід. Дідеріх рушив слідом. Його пройняв страх: перед звірами, які беззвучно кидались до нього справоруч і зліворуч, обдаючи своїм диханням, і перед молодою дівчиною, пахощі якої сягали його. В кінці проходу вона обернулася і сказала:
— Терпіти не можу хвастощів!
— Справді? — спитав Дідеріх, охоплений радістю.
— Сьогодні ви милий, — сказала Агнеса.
Дідеріх відповів:
— Я б хотів, власне, завжди бути таким.
— Справді? — тепер легко затремтів її голос. Вони подивилися одне на одного, кожне з таким виразом обличчя, ніби він цього не заслужив. Молода дівчина жалісно сказала:
— Який нестерпний сморід від цих звірів.
І вони пішли назад.
Мальман зустрів їх.
— Я хотів лише подивитися, чи ви не втекли.
Потім він одвів Дідеріха вбік.
— Ну? Як там з дівчиськом? І у вас ладиться? Я вам зразу сказав, що це річ не складна.
Дідеріх не відповідав.
— Ви, мабуть, добре взялися за неї? Знаєте що? Я пробуду в Берліні ще тільки один семестр, а потім можете бути моїм наступником. А до того часу будьте ласкаві почекати... — Його маленьке обличчя над величезним тулубом раптом стало єхидним, — Мій дружочку!
І він відпустив Дідеріха.
Той дуже перелякався і більше не наважувався наблизитись до Агнеси. Не дуже уважно слухаючи, що їй говорив Мальман, вона гукнула батькові через плече:
— Тату, сьогодні гарний день, я почуваюся дуже добре.
Геппель узяв доччину руку в свої, удаючи, ніби міцно стискає, хоч насправді ледве торкався її. Його світлі очі сміялися і були вологі. Коли родичі попрощалися, він покликав до себе дочку і обох молодих людей і заявив їм, що цей день треба відсвяткувати: вони прогуляються до Унтер ден Лінден і після цього десь повечеряють.
— Тато загуляв! — вигукнула Агнеса і обернулася до Дідеріха. Але він не підвів очей. В трамваї він виявив таку незграбність, що його відтіснили далеко від інших; а в натовпі на Фрідріхштрасе він і Геппель відстали. Раптом Геппель зупинився, розгублено обмацав свого живота і спитав:
— Де мій годинник?
Годинник зник разом з ланцюжком. Мальман сказав:
— Ви давно в Берліні, пане Геппелю?
— Певна річ! Тридцять років я тут, але ж такого зі мною ще не траплялося. — І, попри все, з гордістю додав: — Бачте, — і Геппель обернувся до Дідеріха, — в Нецігу такого взагалі бути не може!
Отже, замість вечеряти, довелося піти в поліційний участок і скласти протокола. Агнеса закашлялася. Геппель здригнувся.
— Ми всі, мабуть, стомилися, — пробурмотів він.
З, удаваною веселістю попрощався він з Дідеріхом, який ніби не помітив простягнутої Агнесиної руки і незграбно скинув капелюха. Раптом, раніше ніж Мальман збагнув, у чому річ, він з надзвичайною спритністю вскочив до омнібуса, що проходив мимо. Він був урятований! А незабаром почнуться канікули! Він усього здихався. Вдома він, щоправда, гучно жбурнув на підлогу найважчі із своїх підручників хімії. Він уже взявся був за кавника. Та десь рипнули двері, і він зразу ж кинувся піднімати все з підлоги. Потім тихо сів у самий куточок дивана, підпер голову руками і заплакав. Якби спочатку все не йшло так добре! Вона спіймала його на гачок. Дівчата завжди так роблять: удають, ніби ти їм подобаєшся, а насправді глузують з тебе з таким от, як той. Дідеріх глибоко усвідомлював, що суперничати з таким суб'єктом йому нема чого. Він порівнював себе з Мальманом і не міг ніяк припустити, щоб знайшлася дівчина, яка б віддала йому перевагу над мекленбуржцем. "Що я уявив собі? — думав він. — Дурна була б та, яка б закохалася в мене!" Він дуже боявся, щоб Мальман не прийшов з іще страшнішими погрозами. "Вона зовсім мені не потрібна. Коли б скоріше поїхати звідси!" Кілька днів він у смертельному страху просидів удома за замкненими дверима. Коли надійшли гроші, він поїхав з Берліна.
Мати здивовано й ревниво допитувалася, що з ним трапилося. Минуло так мало часу, а син став зовсім дорослий.
— Так, берлінські бруки...
Коли вона висловила бажання, щоб він не повертався до Берліна, а поїхав до якогось маленького університетського міста, Дідеріх з радістю погодився. Батько вважав, що це має свої "за" і "проти". Дідеріхові довелося докладно розповісти йому про Геппелів. Чи бачив він фабрику? Чи навідувався він до інших ділових знайомих? Геслінг хотів, щоб Дідеріх використав канікули для ознайомлення з виробництвом паперу на його фабриці.
— Я вже не такий молодий, і осколок гранати давно мене так не тривожив.
При першій можливості Дідеріх старався втекти, щоб забратися в Геббельхенський ліс або прогулятися берегом струмка біля сільця Гозе і помилуватися природою. Тепер він цього навчився. Йому вперше уявилося, що далекі горби такі сумні і мають вигляд великої туги, а сонце й дощ з неба — це ніби його, Дідеріха, палке кохання і сльози. Бо він багато плакав. Він спробував навіть писати вірші.
Зайшовши одного разу до аптеки, він побачив за прилавком свого шкільного товариша Готліба Горнунга. "Так, я вирішив цим літом погратися трохи в аптекаря", — пояснив той. Він якось уже навіть отруївся ненароком і потім корчився від болю, як угор. Все місто говорило про це! Та восени він поїде до Берліна, щоб теоретично вивчити всю цю премудрість. Чи весело в Берліні? Зрадівши із своєї переваги, Дідеріх почав вихвалятися своїми берлінськими пригодами. Аптекар пообіцяв:
— Удвох ми перевернемо Берлін догори ногами!
І Дідеріхові не стало сміливості сказати "ні". Думка про університет у маленькому містечку була відкинута. Наприкінці літа — Горнунгові лишилося ще кілька днів практики — Дідеріх повернувся до Берліна. Він покинув кімнату на Тікштрасе. Рятуючись від Мальмана і Геппелів, він оселився в іншому кінці міста, аж коло Гезундбруннена. Там став чекати на Горнунга. Але Горнунга ще й досі не було, хоч він повідомив, що виїздить. А коли той, нарешті, з'явився, на ньому була зелено-жовто-червона шапочка. Один з колег зразу ж завербував його в корпорацію. Дідеріхові також слід вступити до неї, це "Нова Тевтонія", корпорація обраних, сказав Горнунг: самих лише фармацевтів там шість чоловік. Дідеріх приховав свій страх під машкарою зневаги, та це не допомогло. Горнунг уже розповів про нього, і він, треба думати, не осоромить його: він повинен хоч раз побувати там.
— Та лише один раз, — твердо сказав Дідеріх.
Цей "раз" тривав доти, поки Дідеріх не опинився під столом і поки його не винесли. Коли він проспався, за ним прийшли, щоб разом відправитись на ранковий кухоль пива. Дідеріх сподобився звання "товариша по чарці".
Дідеріх зразу відчув себе на своєму місці. Він потрапив у широке коло людей, де ніхто не робив йому нічого поганого і де від нього лише вимагали, щоб він пив. Сповнений вдячності і доброзичливості, він цокався з кожним, хто до нього пив. Пити чи не пити, сидіти чи стояти, розмовляти чи співати — все це здебільшого залежало не від нього самого. Все робилося за голосною командою, і той, хто діяв за нею, жив у злагоді і з самим собою, і з усім світом. Коли Дідеріх уперше не спіткнувся на "саламандрі", [Тост, під час якого кухоль пива належало випити в три ковтки і після кожного з них постукати денцем об стіл.] він посміхнувся своїм сусідам, майже засоромлений своєю досконалістю!
Та це були дрібниці проти його успіхів у співах! У школі Дідеріх належав до найкращих співаків. І вже першу збірку пісень, з якою йому довелося познайомитись, знав напам'ять, навіть сторінки, на яких була та чи інша пісня. Тепер йому досить було сунути пальця в мокрий від пива студентський пісенник, щоб раніше від усіх знайти номер, який збиралися співати. Часто він протягом цілого вечора з побожністю ловив кожен рух губів їхнього голови: чи не дійде черга до його улюбленої пісні? Тоді він починав хоробро гудіти: "Де к бісу їм знати, що волею зветься". Він чув, як поруч нього буркотів товстий Деліч, і йому було так затишно сидіти в напівтемряві низького старовинного погрібця з шапочками, що висіли на стіні, в колі роззявлених ротів, які пили й співали те ж саме, вдихати запах пива і пітного тіла. Під кінець вечора йому здавалося, ніби всі вони становлять єдине велике пітне тіло. Він розчинився в корпорації, яка думала й хотіла за нього. І це робило його мужчиною, підносило у власних очах, він пишався честю належати до корпорації.