Зі своїм чолом мудреця й щелепою розбійника він нагадував людину, однаково здатну як до добра, так і до зла. Але жорстокі блакитні очі під примруженими повіками, хижий яструбиний ніс та глибокі зморшки на чолі свідчили, що сама природа наділила його усіма прикметами злочинця. На мене та констеблів він не звертав уваги; очі його зупинилися на Холмсовому обличчі, на яке він дивився приголомшено й люто.
— Ви диявол! — бурмотів він. — Хитрий, хитрий диявол!
— О, полковнику! — мовив Холмс, поправляючи свій зім’ятий комір. — "По розлуці йде кохання"[8], як співається в стародавній пісеньці. Здається, я ще не мав щасливої нагоди бачити вас після того, як ви востаннє вшанували мене своєю увагою, — тоді, коли я лежав у виїмці над Райхенбахським водоспадом.
Полковник досі поїдав очима мого друга, мов у нестямі.
— Підступний, підступний диявол! — це все, що він зміг сказати.
— Я ще не відрекомендував вас, — мовив Холмс. — Джентльмени, це полковник Себастьян Морен, колишній офіцер її величності Індійської армії та найкращий мисливець на тигрів, який лише з’являвся в наших східних володіннях. Сподіваюся, я не помилюся, полковнику, коли скажу, що за кількістю вбитих тигрів ви й досі не маєте рівних?
Розлючений полковник нічого не відповів, лише далі дивився на мого друга. Своїми дикими очима й настовбурченими вусами він сам нагадував справжнісінького тигра.
— Дивно, що моя простенька вигадка змогла ошукати такого бувалого мисливця, як ви, — мовив Холмс. — Ви маєте добре знати її. Хіба не ви прив’язували під деревом козеня й засідали з рушницею в кущах, очікуючи, коли принада привабить тигра? Цей порожній будинок — моє дерево, а ви — мій тигр. Вам, напевно, доводилося брати з собою помічників, якщо раптом з’явиться кілька тигрів чи, боронь Боже, ви самі не поцілите. Ці джентльмени, — він показав на нас, — мої помічники. Порівняння дуже вдале.
Полковник Морен з лютим вигуком кинувся вперед, але констеблі відтягли його. На його несамовите обличчя страшно було глянути.
— Правду кажучи, ви влаштували мені сюрприз, — провадив Холмс. — Я й не припускав, що ви самі надумаєте скористатись цим порожнім будинком і по-справжньому зручним вікном. Я сподівався, що ви будете на вулиці, де на вас чекав мій друг Лестрейд зі своїми приятелями. Усе інше сталося так, як я й гадав.
Полковник Морен обернувся до детектива в цивільному.
— Чи маєте ви підставу заарештувати мене, чи ні, — сказав він, — але я не бажаю слухати кпини цієї особи. Якщо вже я в руках закону, то нехай за законом все й буде.
— Так, це справедливо, — зауважив Лестрейд. — Ви нічого не хочете додати, містере Холмсе, перш ніж ми підемо?
Холмс підняв з підлоги величезну духову рушницю й став оглядати її.
— Чудова, унікальна зброя, — сказав він, — стріляє без шуму і влучає просто в ціль. Я знав фон Гердера, сліпого механіка-німця, що змайстрував її на замовлення небіжчика професора Моріарті. Багато років я чув про цю рушницю, але тримати її в руках мені ще ніколи не доводилося. Раджу вам звернути на неї особливу увагу, Лестрейде, а також на кулі.
— Будьте певні, ми до неї візьмемось, містере Холмсе, — мовив Лестрейд, коли всі рушили до дверей. — Щось іще?
— Лише одне запитання: яке звинувачення ви хочете висунути?
— Яке звинувачення, сер? Звичайно ж, замах на життя Шерлока Холмса.
— Ні, Лестрейде. Я взагалі не хочу виступати в цій справі. Вам, і тільки вам належить честь цього чудового арешту, який ви зараз здійснили. Так, Лестрейде, вітаю вас! Завдяки вашому щасливому поєднанню проникливості й сміливості ви нарешті його впіймали.
— Його? Кого, містере Холмсе?
— Того, кого марно розшукувала вся поліція, — полковника Себастьяна Морена, що вбив вельможного Рональда Адера револьверною кулею, випущеною з духової рушниці через відчинене вікно третього поверху будинку 427 на Парк-Лейн тридцятого числа минулого місяця. Ось яке має бути звинувачення, Лестрейде. А тепер, Ватсоне, якщо ви не боїтеся протягу з розбитого вікна, посидьмо краще з півгодини в моєму кабінеті й викурімо по сигарі, — це, гадаю, трохи розважить вас.
Завдяки наглядові Майкрофта Холмса й турботі місіс Хадсон у наших колишніх кімнатах нічого не змінилося. Коли я увійшов, мене здивувала їхня надзвичайна охайність, проте всі знайомі речі були на своїх місцях. На місці був Холмсів хімічний куточок із сосновим, поїденим кислотами столом. На місці — полиця з грубими альбомами вирізок та довідниками, які багато хто з наших співгромадян залюбки жбурнув би у вогонь. Креслення, футляр зі скрипкою, поличка для люльок, навіть перська пантофля з тютюном — усе це знову постало перед моїми очима, коли я озирнувся. В кімнаті були двоє: місіс Хадсон, яка зустріла нас з усмішкою, та дивний манекен, що зіграла таку важливу роль у пригодах цього вечора. То було розфарбоване воскове погруддя мого друга, зроблене з надзвичайною схожістю. Воно стояло на маленькому столику, так майстерно затулене Холмсовим старим халатом, що в того, хто дивився з вулиці, складалося враження цілковитої реальності.
— Сподіваюся, ви виконали всі мої вказівки, місіс Хадсон? — запитав Холмс.
— Я підбиралася до столика навколішки, сер, як ви й казали.
— Чудово. Ви все зробили якнайкраще. Ви помітили, куди влучила куля?
— Так, сер. Боюсь, вона зіпсувала ваше чудове погруддя — пройшла крізь голову й сплющилася об стіну. Я підняла її з килима. Ось вона!
Холмс подав кулю мені.
— М’яка револьверна куля, як бачите, Ватсоне. Просто геніально, — хто б міг подумати, що таку річ випущено з духової рушниці? Гаразд, місіс Хадсон. Дуже вдячний вам за допомогу. А тепер, Ватсоне, сідайте на своє звичне місце, бо я хочу дещо обговорити з вами.
Він скинув запилюжений сурдут і став колишнім Холмсом, надягши сірий халат, який зняв з манекена.
— Нерви в старого мисливця досі міцні, а очі досі пильні, — засміявся він, оглядаючи пробите чоло воскового погруддя. — Влучив у самісіньку середину потилиці й прострелив мозок. Це був найкращий стрілець на всю Індію, та й у Лондоні, гадаю, небагато було таких. Ви чули його ім’я раніше?
— Ні, не чув.
— Так, так! Ось вона, слава! Хоча, пригадую, імені професора Джеймса Моріарті, одного з найбільших розумників нашого століття, ви теж не чули. Подайте мені, будь ласка, з полиці мій біографічний довідник.
Він ліниво перегортав сторінки, глибоко вмостившись у кріслі й пускаючи хмари диму з сигари.
— У мене чудова колекція на літеру "М", — мовив він. — Самого Моріарті досить, щоб уславити будь-яку літеру, а тут іще є Морґан — отруйник, і Мерідью, що залишив по собі недобру пам’ять, і Метьюз, що вибив мені зуб у залі очікування на Черинґ-Кроському вокзалі, і, нарешті, наш сьогоднішній друг.
Він подав мені книжку, і я прочитав:
"Морен Себастьян, полковник у відставці. Служив у Першому Бенґалурському саперному полку. Народився в Лондоні 1840 року. Син сера Оґастеса Морена, кавалера ордену Бані, колишнього британського посла в Персії. Навчався в Ітоні та Оксфорді. Брав участь у Джовакійській, Афганській, Харасіабській (дипломатичним кур’єром), Шерпурській та Кабульській кампаніях. Автор книжок: "Полювання в Західних Гімалаях" (1881), "Три місяці в джунґлях" (1884). Адреса: Кондуїт-стрит. Клуби: Англо-Індійський, Тенкервільський, гральний клуб Баґатель".
Збоку чітким Холмсовим почерком було написано:
"Найнебезпечніша після Моріарті людина в Лондоні".
— Дивна річ, — мовив я, повертаючи книжку. — Кар’єра цієї людини — кар’єра чесного вояка.
— Так, правда, — відповів Холмс. — До певного часу він нікому не заподіяв жодного лиха. Він завжди був людиною з залізними нервами, і в Індії досі переповідають історію про те, як він проповз висохлим річищем і врятував людину з пазурів пораненого тигра. Є, Ватсоне, такі дерева, що деякий час ростуть як слід, а потім несподівано зазнають потворного відхилення. Частенько трапляється це і з людьми. На мою думку, кожна людина повторює у власному розвитку історію всіх своїх предків, і кожен несподіваний поворот у бік добра чи зла пояснюється якимось сильним впливом, джерело якого слід шукати в її родоводі. Отже, життєвий шлях людини — немовби відображення всього минулого її роду.
— Ну, це здається надто вже фантастичним.
— Що ж, не наполягатиму. Хай там яка була причина, але полковник Морен ступив на лиху дорогу. Жодного відвертого скандалу з ним не було, проте він так настроїв проти себе декого в Індії, що вже не міг залишатися там. Він вийшов у відставку, приїхав до Лондона й тут теж здобув собі лиху славу. Отоді його й помітив професор Моріарті, людьми якого він деякий час керував. Моріарті не скупився для нього на гроші, але звертався до його послуг лише раз чи двічі — в найважчих випадках, які були б не до снаги звичайному злодюжці. Може, ви пам’ятаєте про смерть місіс Стюарт у Лавдері 1887 року? Ні? Я певен, що тут не обійшлося без Морена, хоч проти нього й не було доказів. Полковник умів так майстерно ховатися, що навіть після того, як розігнали банду Моріарті, ми не зуміли ні в чому його звинуватити. Пригадуєте той вечір, коли я прийшов до вас і позачиняв віконниці, побоюючись духової рушниці? Звичайно, тоді це видалося вам дивацтвом. Але я твердо знав, що робив, бо вже чув про існування цієї чудової рушниці і знав також те, що вона — в руках одного з найкращих стрільців у світі. Коли ми поїхали до Швейцарії, він погнався за нами разом з Моріарті, й саме через нього я пережив оті лиховісні п’ять хвилин у виїмці над Райхенбахським водоспадом.
Уявіть собі, як уважно я переглядав газети, коли був у Франції, сподіваючись відшукати хоч найменшу змогу запроторити його за ґрати. Поки він гуляв на волі в Лондоні, я не міг і думати про повернення. Вдень і вночі його тінь нависала б наді мною, і врешті-решт він знайшов би можливість убити мене. Що мені було робити? Застрелити його я не міг, бо сам опинився б на лаві підсудних. Звертатися до суду також було марно: вони не мали права діяти на підставі самої лише підозри, а доказів мені бракувало. Отож я не міг нічого зробити. Але щоразу переглядав кримінальні новини, впевнений, що рано чи пізно впіймаю його. І ось нарешті сталося це вбивство Рональда Адера. Мій час наспів. Уже те, що я знав, не викликало сумніву, що Адера вбив саме полковник Морен.