Не будучи ні матір'ю, ні дружиною, осуджена світським товариством, позбавлена кохання того єдиного чоловіка, кому не соромлячись могла відповідати коханням, не знаходячи ніде опори для своєї зраненої душі, вона мусила шукати сили в собі самій, жити тільки власним життям і могла сподіватися від майбутнього тільки того, що лишається на долю кинутій жінці: чекати смерті, в розквіті молодості благати, щоб вона не барилася. Знати, що ти народжена для щастя, і гинути, не отримуючи його, не обдаровуючи ним... Яка то мука для жінки! Всі ці думки, мов блискавка, промайнули в голові де Нюея, і він почув себе жалюгідним нікчемою перед цією жінкою, чиє життя було овіяне високою поезією. Під впливом цих принад — її краси, її смутку, її благородства — він застиг, ніби зачарований, милуючись віконтесою і не знаходячи слів.
Пані де Босеан, що аж ніяк не була розчарована враженням, яке справила на незнайомця, люб'язним, але владним жестом подала йому руку, потім, ніби скоряючись своїй жіночій природі, силувано всміхнулася блідими устами і промовила:
— Пан де Шампіньєль повідомив мене, ласкавий пане, що ви люб'язно погодилися передати мені послання. Воно, мабуть, від...
Почувши ці фатальні слова, Гастон ще виразніше усвідомив, у яке безглузде становище він себе поставив, як нетактовно й непорядно повівся з цією благородною і нещасливою жінкою. Він зашарівся. Безліч думок завирувало у нього в голові, в очах відбилося збентеження. Та Гастон швидко опанував себе — юні душі вміють черпати силу у визнанні своїх помилок — і, урвавши пані де Босеан жестом, сповненим покори, відповів їй схвильованим голосом:
— Пані, я не заслужив щастя бачити вас — я недостойно ввів вас у оману. Хай би яким сильним було моє почуття, воно не може виправдати нечесного підступу, до якого я вдався, щоб проникнути у ваш дім. Та якщо ви великодушно дозволите мені сказати вам...
Віконтеса кинула на Гастона де Нюея погляд, сповнений ображеного гонору й зневаги, підняла руку і смикнула за шворку дзвоника. Увійшов камердинер, і вона сказала йому, глянувши на молодика з виразом неприступної гідності:
— Жаку, посвітіть панові на сходах.
Вона з гідністю підвелася, вклонилася Гастонові й нахилилася, щоб підняти з підлоги книжку. Як граційно та люб'язно вітала вона Гастона і як сухо й холодно трималася тепер! Непроханий гість підвівся, але не пішов. Пані де Босеан знову подивилася на нього, ніби кажучи: "Як? Ви досі тут?"
В її очах була така дошкульна насмішка, що Гастон зблід, наче ось-ось мав знепритомніти. Кілька сльозинок заблищали в нього на очах; але він стримав їх, осушив вогнем сорому й розпачу і подивився на пані де Босеан майже з гордим викликом, у якому готовність підкоритися поєднувалася з виразом ображеної гідності: віконтеса, звичайно, мала право покарати його, але чи була в цьому потреба? Він вийшов. Уже в передпокої його проникливий розум та вигострена пристрастю кмітливість відкрили йому всю небезпеку становища;
"Якщо я зараз покину цей дім,— сказав він собі,— то вже ніколи не зможу сюди повернутися. В очах віконтеси я назавжди лишуся дурником. Неможливо, щоб жінка — і яка жінка! — не відчула, що її кохають. Цілком імовірно, вона вже мимоволі жалкує, що так рішуче показала мені на двері. Але для неї тепер неможливо змінити своє рішення. Це я повинен вгадати її бажання".
Несподівано Гастон зупинився на ґанку, рвучко обернувся й, ніби схаменувшись, вигукнув:
— Ох, я ж там забув...
І він рушив назад у супроводі камердинера, який відчував глибоку пошану до баронського титулу гостя та до священних прав власності й був уведений в оману невимушеністю, з якою гість вигукнув ці слова. Не чекаючи, поки камердинер повідомить про його появу, Гастон тихо увійшов до вітальні. Коли віконтеса підвела голову, певне, подумавши, що це повернувся слуга, вона побачила перед собою Гастона де Нюея.
— Жак уже скрізь мені посвітив,— сказав він, усміхаючись.
Усмішка в Гастона була приємна, з відтінком легкого смутку: а його слова — хоч і вдавано жартівливі — прозвучали напрочуд щиро.
Пані де Босеан відчула себе обеззброєною.
— Ну що ж, сідайте,— сказала вона.
Гастон з радісною поквапливістю підсунув собі стільця. Його погляд сяяв щастям, і віконтеса несамохіть опустила очі в книжку, втішаючись насолодою, яка здається завжди новою,— бути для чоловіка джерелом щастя (цього почуття жінка не втрачає ніколи). Крім того, Гастон вгадав потаємне бажання пані де Босеан. Жінка завжди вдячна чоловікові, який здатний зрозуміти дивну логіку її серця, плин її думок, такий начебто суперечливий, примхливу сором'язливість почуттів, то боязких, то зухвалих, почуттів, що дивовижно поєднують у собі кокетство й наївність.
— О пані, — тихо й схвильовано промовив Гастон,— вам відома моя провина, але ви й не здогадуєтеся, скільки злочинів я вчинив! Яке щастя для мене...
— Стережіться! — сказала вона, застережливо піднісши палець до свого носика, а другу руку простягши до шворки дзвінка.
Цей чарівний порух, ця граційна погроза, певне, пробудила в ній журні спогади, думки про колишнє щастя, коли вона могла щедро обдаровувати своїми чарами й ніжністю, коли радість виправдовувала всі примхи її душі й надавала принадності кожному її рухові. Пані де Босеан насупила брови, її обличчя, освітлене м'яким сяйвом свічок, прибрало сумного виразу. Вона серйозно, проте без ворожості, подивилась на Гастона де Нюея і сказала з виразом людини, глибоко переконаної в слушності своїх слів:
— Все це смішно, та й годі! Минули ті часи, коли я мала право безтурботно веселитися, коли я могла б посміятися разом з вами й приймати вас, нічого не боячись. Тепер моє життя перемінилося, я вже не можу робити все, що мені заманеться, і повинна обмірковувати кожен свій вчинок. Якому почуттю завдячую я ваш візит? Цікавості? Тоді я дорого плачу за вашу миттєву втіху. Не могли ж ви палко закохатися в жінку, про яку чули одне лихослів'я і якої до того ж ніколи не бачили? Виходить, ваші почуття виникли з неповаги до мене, вони навіяні моєю помилкою, якій судилося набути широкого розголосу.
Вона сердито кинула книжку на стіл.
— Що ж це таке? — вела віконтеса далі, втупившись у Гастона розгніваним поглядом.— Якщо одного разу я піддалася слабкості, то світ думає, так буде й надалі? Це жахливо, принизливо. А може, ви прийшли пожаліти мене? Та ви надто юний, щоб мати співчуття до сердечних мук. Знайте ж, пане, я радше оберу зневагу, ніж співчуття. Я не хочу, щоб мене жаліли.
На мить запала мовчанка.
— Ви повинні зрозуміти, — провадила вона, підвівши голову і подивившись на Гастона сумним і лагідним поглядом,— що хай навіть найкращі наміри спонукали вас нерозважливо проникнути в мій притулок, ви мене цим образили. Ви надто юний, щоб утратити всі добрі почуття, ви зрозумієте, як непорядно ви вчинили. Я прощаю вас і кажу про це без смутку і без гніву. Ви більш не прийдете сюди, правда? Я вас прошу про це, хоча могла б і наказати вам. Якщо ви знову навідаєте мене, усе місто заговорить про те, що ви стали моїм коханцем, і ні ви, ні я не зможемо нікого переконати в протилежному — отже, до моїх нещасть ви додасте ще одну велику прикрість. Сподіваюся, ви цього не хочете.
Вона замовкла, поглянувши на нього з таким виразом невдаваної гідності, що він геть збентежився.
— Я завинив перед вами, — відповів Гастон з проникливою щирістю,— але невтримність почуттів, нерозважливість, палке прагнення до щастя — це не тільки вади, а й переваги мого віку. Тепер я розумію, звичайно, що не повинен був домагатися зустрічі з вами,— провадив він,— і все ж таки моє бажання було цілком природним...
Вкладаючи у свої слова більше почуття, ніж розуму, він спробував описати їй, на які муки прирекло його вимушене заслання. Він змалював душевний стан молодого хлопця, чиї палкі почуття не знаходять поживи, він намагався переконати її, що заслуговує найніжнішого кохання, а проте досі не спізнав любовних радощів, якими обдаровує молода, гарна жінка з чуйною душею і витонченим смаком. Гастон,— аж ніяк не намагаючись виправдати себе,— пояснив, як сталося, що він порушив правила пристойності. Він полестив пані де Босеан, запевнивши її, що вона втілює в собі той ідеал коханої, про який постійно, але марно мріє більшість юнаків. Розповівши далі про свої вранішні прогулянки навколо садиби "Дворики", про найнесподіваніші думки, що обсідали його, коли він бачив дім, куди нарешті проник, він домігся тієї незбагненної поблажливості, яку жінка знаходить у своєму серці до нею ж таки навіяних безумств. Голос Гастона де Нюея звучав пристрастю, вриваючись у це нічим не зігріте самотнє життя, вносячи в нього притаманну юності палку захопленість і витонченість думки, що свідчила про бездоганне виховання. Пані де Босеан надто довго не знала того душевного хвилювання, яке пробуджується щирим, тонко висловленим почуттям, і вона переживала п'янку втіху, слухаючи Гастона. Вона не могла відвести очей від його виразного обличчя, не могла не захоплюватися наївною довірливістю душі, ще не розтерзаної жорстоким життєвим досвідом, не поглинутої постійними розрахунками гордині та шанолюбства. Гастон був у розквіті молодості і справляв враження людини з твердою вдачею, яка ще не усвідомила свого високого призначення. Отак обоє вони віддавалися роздумам, вельми небезпечним для їхнього душевного спокою, криючись і одне від одного, й від себе самих. Гастон де Нюей бачив у віконтесі одну з тих рідкісних жінок, які завжди стають жертвами своїх високих чеснот і своєї невичерпної ніжності, жінок, чия знадлива краса видається ще найменшим їхнім чаром тому, кому вони відкривають душу, де почуття безмежні й чисті, де всі прояви кохання поєднуються з прагненням до прекрасного, одухотворюючи саме любострастя й перетворюючи його майже на святе почуття — ось вона, дивовижна таємниця жінки, чудесний і рідкісний дар природи! Зі свого боку, віконтеса, зворушена відвертістю, з якою Гастон розповідав про нещастя своєї юності, вгадувала, яких мук завдає сором'язлива вдача дорослим двадцятип'ятирічним дітям, якщо роздуми і навчання вберегли їх від розбещеності та від спілкування із світськими людьми, чий життєвий досвід і звичка до повчань роз'їдає чудові якості юних мрійників.