Зостався слід страшної веремії.
Якщо ти до кохання на шляху,
Пораджу я тобі назад вертатись:
Жага тобі мучителькою стане.
Зуміє з тисячі один урятуватись.
Бо й ворогиню ту мою лиху
Уразила-таки сердечна рана.
ЬХХХІХ
Поет не може жити на волі відтоді,
як став Амуровим бранцем
Щасливо втікши з клятої в'язниці,
Де цілий вік мене тримав Амур,
Признаюсь, дами, що мені не мур,
А вольна воля зовсім не годиться.
Казало моє серце: веселиться
Одне не зможе, й прошу, що за дур,
На мудрого пустий знайшовся балагур,
1 в дурні довелось мені пошиться.
Зітхаючи віднині за минулим,
Я бубоню: "Любіше волокти
Кайдани, скрипиці, окови, диби!"
Досадно знать, як помилився ти.
І, знову ставши в'язнем тим нечулим,
Все виправляти неймовірну хибу.
ХС
Любов живе красою, що її
породила
Кучериками золотисті жмути
Закручував грайливо тиховій.
І світ очей сіяв, такий ясний,
Який сьогодні втратив злото суте.
І твар не строга, хоч і не збагнути,
І скинувсь я: як у біді такій
Огнем любовним знов не спалахнути?
Створіння смертне так ще не ходило,
Як рухалась вона, і янгольські слова
Лилися, ніби музика незнана.
Небесний світлий дух, живе світило
Я споглядав... Та не гоїться рана,
Коли втрачає силу тятива.
ХСІ
Братові Ґерардові, який
постригся в монахи
Вродливиця, укохана тобою,
Зненацька геть осиротила нас.
Гадаю, в небо путь її прийшлась:
Жила, як мишка, тихою такою.
Ключі від серця — ті, що під рукою
Були у неї, забирати час
І йти за нею, це тобі наказ,
Хай не обтяжений ти ношею земною.
Бо від найтяжчої ти вільний ваготи,
А інші всі неважко вже відперти,
Як богомольцю на шляху до Бога.
Адже стокрот переконався ти:
Усе живе поволі йде до смерті,
Душі любіш відходить без усього.
ХСІІ
На смерть Чіна з Пістої
Заплачте, донни, і Амур, ридай!
Закохані, прийшло його до нього.
А він же славив вас усіх від Бога
І оспівав любові дивний рай.
І ти, мій смутку, сльози не втирай!
Сама скорбота стала край порога,
Зітхання ллються хай аж до знемоги,
Бо серце повне ними через край.
Уболіває вірш, уболіває рима.
Печалиться наш люд по всіх домах,
Оплакуючи смерть месера Чіна.
Пістойці вболівають нещадимо,
Бо навіть їм гірка його кончина,
Зате радіють гостю в небесах.
Поет розповідає про Амурові
погрози
Не раз Амур мені казав: "Мереж,
Мереж, що бачив, в'яззю золотою.
Як значу вид я краскою блідою,
Дарую горлом і вбиваю теж.
Та й ти конав і оживав усе ж,
А потім розлучились ми з тобою,
Обходив ти мене все стороною,
Та я меткий, від мене не втечеш.
І якщо зір, в який мені постать
Прийшлось тобі, щоб гордощі убить,
В які твоя душа була убрана,
Верне мій лук, щоб зрушивсь супостат,
У нім твій вид розчулить сили стане,
Бо я сльозою лиш умію жить".
ХСІУ
Потрясіння і метаморфоза коханців
перед пасією
Заледве впущений до серця зором
Прекрасний образ, зверхник і властитель,
Життєвих сил розгублений блюститель
Завжди заскочений зненацька цим напором;
Подвоюючи диво це повтором,
Вигнанець у противницьку обитель
Вдирається, жорстокий відомститель
І там загрожує грабунком і розором;
Ось так коханці встали, мов з труни,
А все тому, що їх життєва сила
Обителі свої перемінила,
Вчинивши шкоду кожній стороні;
Я теж так почуваюсь, як вони,
Бо і мене така біда скосила.
ХСУ
Очі поетової донни пом 'якшали
не від кохання, коли читали в його
серці
Аби зумів замкнуть я в стихотвори
Усе, чим моє серце так болить,
Я міг би жаль у кожного збудить,
Хоч би яким здавався він суворим.
Одначе ти, святий прекрасний зоре, —
Слабий від тебе і шолом, і щит, —
Навіщо змушуєш мене ти сльози лить,
Коли наочно бачиш моє горе.
Подібний променю, тому, що в шибі
Просмикується у доми ранкові,
Ти знаєш, чом я лементую нині.
Бо віра — ворог мій, і тим сильніш Петрові
Завидую в душі і Магдалині.
Мене ти розумієш... що ж, спасибі.
ХСУІ
Безповоротна втрата свободи
Зітхати я уже не маю сили,
Розтерзаний марнотою надій,
Тепер противник я незбутніх мрій,
Що так мою свободу підкосили.
Та не дає відставки образ милий
І вимагає шлях верстати мій,
Хай буде він стражденний і крутий, —
Тоді уперше я напну всі жили.
Коли завада встала на путі,
Не треба б слухатись очей своїх:
Душі не слід за ними вірно йти.
Вона потрапила у бран до них
І вже невільна. Це ж бо бачиш ти.
Хоча за нею це єдиний гріх.
ХСУІІ
Цей самий сюжет
Свободо, золота моя, кохана,
Як я тебе покинув без розмов,
Угледів, схаменувшись, що любов —
Біда, тяжка невиліковна рана.
Для зору те, що грає полум'яно, —-
Холодний розум ненадійний схов.
В очах краса земна поблякла мов, —
Так мучусь я, так серце бідне в'яне.
І слухаю того я лиш, хто муки
Збагне мої, хто іменем її
Наповнить звуками солодкими лазур.
До іншої не поверне Амур
Стопи мої, ну і, звичайно, руки
Тій іншій не пошлють рядки свої.
XCV1II
Герць. — Орсо, графові
Ангілярському
Що ж, вашого, мій Орсо, скакуна
Тримати, звісно, можна на оброті,
Але як дух лицарський побороти,
Що рветься в бій і остраху не зна?
А скарга, чи потрібна так вона?
Ви тут, а він на ратній тій роботі,
Хай ви й пробудете без руху доти,
Він на чолі, з ним сила чарівна.
Пишайтесь тим, що він не для забави
На полі честі в справі бойовій,
Що її вік, любов і кров дарує,
Гукаючи, що рветься він до слави,
А пан його, в уяві вже своїй
З ним злитий, сам-один горює.
ХСІХ
Другові, який уникає світської
любові
Не раз розчарувавшися в омані
Всіх наших сподіванок і надій,
Переконайтесь в вимозі такій:
Звертатися до Бога ненастанно.
Земне життя — як майова поляна,
Де серед квітів зачаївся змій.
Довіришся картині тій благій,
Й тобі помститься доля невблаганна.
Тож поки смертна не прийшла минута,
Збагни, що путь низоти не для нас,
Інакше спочиву для серця не здобути.
Та, може, запитає хтось нараз:
"Яка ж це путь? Кумедно чути!
Зовеш туди, де сам захряс".
С
Любовні спогади
Віконце, де пала одне світило
Із примхи, інше — злинувши в зеніт;
Віконниця, в якій вночі свистить
Борей на всю свою студену силу.
І скеля, звідки влітку так любила
Моя мадонна, сидячи, глядіть,
Місця, де найніжніша із харит
Ступала, тінь кидаючи, премило.
І стежка, де зустрівся я з Любов'ю,
Той день, що все нагадує мені,
Яку страшну уразу він приніс;
І лик, назнаменований вже кров'ю
Навіки у сердечній глибині, —
Мене доводять повсякчас до сліз.
СІ
Поет бачить свої заблуди і не може
піти геть
Овва, ми всі переступаєм грань,
Яка чекає по життєвій зморі.
І світ нас забуває дуже скоро,
Хоч ти блаженним чи щасливим стань.
Ще трошечки, — і час для розставань,
Однак, удовжуючи випробу сувору,
Амур і досі держить нас у шорах,
Бо править у очей звичайну дань.
Я бачу добре, що літа, як миті,
А сила чарів може дати мало
Мені потрібної на це підпори.
Ось два уже минуло семиліття,
Як розум і чуття на битву стали:
Хто кращий, той і візьме гору.
СІІ
Не можна судити, що в тебе
на серці, з обличчя
Коли в Єгипті цар звелів послать
В дар Цезареві голову Помпея,
Той сльози лив удавано над нею,
А сам, як свідчить хроніка, був рад.
І Ганнібал, імперський потентат,
Передчуваючи, що лишиться без неї,
Ошукував веселістю своєю,
Щоб картагенцям тайни не узнать.
Так учинити кожен має право:
Щоб скрити почуття свої лукаві,
Прибрати хмуру чи веселу міну.
Коли лунають вірші величаві
У мене, то це значить неодмінно,
Що я бажаю лиш уникнуть слави.
СІП
До Стефана Колонки з порадою
розправитися з Орсіні
Наш Ганнібал орудував не влад:
Узявши гору, не добив вражину.
Отож, мій пане, дійте без упину,
Добутий меч не треба опускать.
Ведмедиця, позбувшись ведмежат,
На попасу на майській полонині,
Вищирюючи зуби у ревінні,
Готова кровопімством відомщать.
Щоб не штрикали в серце вам віднині,
Держіть завжди напоготові зброю
І кваптеся туди, куди зове
Щаслива доля воїна-героя,
І через сотні років по кончині
У світі ваша слава оживе.
CIV
Пандольфові Малацесті,
сеньйорові Ріміні
Пандольфе, вже у молодості ранній,
Коли любовна гра розпочалась,
Хіба лише ледачий серед нас
Не сподівався вашого буяння.
Бо серце підказало не останній
Мені ярмис, аби уславить вас,
Граніт і фарбу роз'їдає час,
Та не здолать йому мого писання.
Хто Цезаря увічнив і Павла,
Марцелла й Африканця Сципіона?
Чому їх слава й досі не пройшла?
Хіба тримає їх узніжжя чи колона?
У цього ремесла творіння бренне,
А вічне те перо, що є у мене.
CVI
Мадригал
Нова краса в подобі янголиній
Спустилась біля річки випадково,
Де я знічев'я саме простував.
Побачивши, що я, мов сиротина,
Один, вона сплела шовкові
Тенета і сховала серед трав.
Так я попавсь. Та скаржиться не хочу,
Таке струмили сяйво її очі.
СУП
П'ятнадцять років не можуть
розбити влади, яку мають
над поетом очі його донни
Не бачу, як цьому покласти край:
Зі мною ворогують гожі очі,
Щоб знати, як вони мене морочать,
Про це у мого серця запитай.
П'ятнадцять років ось уже, вважай,
Зоріє їхнє сяєво уроче
І променями засліпити хоче
Мене сильніш, ніж у весни розмай.
Переді мною скрізь горять промінні,
Аж сліплячи, такої вони сили —
Чи ці, чи, може, інші паруси.
Гущавиною розрослась лаврина,
І я бреду, сліди згубивши всі,
Туди, куди Амур веде уміло.
СУПІ
Порятунок
Щасливе місце, де недавно лиш
Стопи моє кохання зупинило
І зори на мені його спочили,
Ясніючи ясного дня ясніш
(Алмаз подасться від часу скоріш,
Ніж я забуду, як було це мило:
І стерти з пам'яті уже несила,
Яку відчув я благодать і тиш).
Якщо я теж піду тропою цею,
Схилюся низько, щоб шукати слід
Тієї ніжки, що ступала тут.
Коли в Амура доблесть ще не спить,
Сеннуччо, попроси при стрічі з нею
Хоч просльозитись чи разок зітхнуть.
СІХ
На цю ж саму тему
Натомлений жагою, вкотре лину —
Чи в небі сонце, чи зірки, туди,
Куди мене Амур зове завжди,
Укинувши у серце цю огнину.
Затоплений у думу соколину
Про неї, про її палкі плоди,
Звільняюсь я від всякої нужди,
Утихомирений у цю годину.
Уранці, ввечері, удень, з півночі
Солодкий голос щось мені шепоче,
Якого іншому не розпізнать.
Від нього чимось райським ніби віє,
Покріплюючи у мені надію,
Впускаючи у душу благодать.
СХ
Той самий сюжет
Я знов ішов, куди гонитель мій
Щодня мене примушував чвалати,
Щоб стати там, закутому у лати,
Й нікого не пускати на постій.
Я озирався, коли це, як стій,
Почавши мені сонце заступати,
Постала тінь, — не міг я хиби дати, —
Якій витати в вишині святій.
Та тільки я спитав: "Чому цей страх?"
І голову почав підводить сміло,
Аж це мене проміння спопелило
Вогню, що в гарних спалахнув очах.
До того ж оглушив мене ще й грім
І кілька слів привітних разом з ним.
СХІ
Інший порятунок поетової донни
Та, що в очах несе моє життя
І що мені виймає душу з тіла,
З'явилась, і в пошані осмутніло
Схилив бліде чоло з уклоном я.
Помітивши, що я мов манія,
Вона раптово вся аж заясніла
Так лагідно, що зором би згасила
Найбільше пересердя Гримія.
Вона сказала щось, пройшовши мимо,
В нестямі я не чув, переді мною
Горіли милі очі невгасимо.
Снувалися якісь думки юрбою,
Я відчував — душа моя в роздорі,
Проте вже відійшли і біль, і горе.
CXI I
Сеннуччові дель Бене
Сеннуччо, хочеш, я тобі скажу,
Якою я живу тепер бідою,
Так відай же, товаришу, — все тою,
її одну на мислі я держу.
Раз рідну її бачу, раз чужу,
То чуйною вона, то крижаною,
То лагідна, то знов лиха зі мною,
Допустить, потім покладе межу.
Тут заспівала, тут вона сиділа,
Тут обернулась, глянула ув очі,
Тут викликала стільки в серці бур.
Тут заклопотана, а тут премила...
Я повен нею — бо всі дні і ночі
Повеліває мною пан Амур.
СХШ
Йому ж таки
Без тебе тут я тільки половина,
Бо друга, друже мій Сеннуччо, — ти.
Я втік сюди од вітру і сльоти,
Шукаючи хорошої години.
Отож я тут, і знай, тому причина
Не блискавка, не грім із висоти,
Ні, я спокійний, я доп'явсь мети,
І серце ще гаряче мов жарина.
Побачив я гостинну оболонь —
Повітря свіже, перла на листках,
Очистилися небеса урочі.
Амур у серці запалив вогонь
І позосталий погасив там страх.
Ось тільки б це узріли її очі.
СХІУ
Локидаючи Авіньйон
Цей Вавилон лишивши нечестивий,
Столицю мерзощів, заплилу в скверну сить,
Подавсь я від гріха подалі в світ,
Щоб жить, допоки не зроблюся сивий.
Любові не чужі мені пориви,
Римую, у полях збираю цвіт,
До себе говорю, — думок тих не злічить, —
І кращих днів чекаю неквапливо.
Дарма, чи я багатий, чи убогий,
Я не турбуюсь долею моєю,
Сердечний і сонцевий жар зачах.
Аби лиш двох побачить мав я змогу:
Одну — не з так суворою душею,
А другого — твердого на ногах.
СХУ
Про погляд поетової донни
Така прекрасна й осяйна, мов диво,
Між двох коханців діва йшла, й при ній
Був той, хто на землі і в небі чародій,
1 справа я, а сонце йшло ізліва.
Тут, одвернувшись від дружка спесиво,
Звела на мене зір веселий свій.
Мені було б хоч щось сказати їй,
Аби до мене мала ласку діва.
Я ревнував її до Аполлона,
Та ревність миттю радістю змінилась,
Як мій суперник став ні в сих ні в тих.
Раптово з неба хмара опустилась
І заховала вид його червоний,
А з ним патьоки сліз таких рясних.
СХУІ
Поет бачить лише кохану
Пригадую, яка мене нудна
Млість охопила від тієї миті,
Коли б волів я очі ввік склепити,
Щоб кращої не бачить, ніж вона.
Такий клейнод — хіба не дивина.
Тепер прийдеться вже без неї жити,
Не бачить світ, її красою вмитий,
І все, що рідне, стане чужина.
У цю забуту усіма тіснину,
Де буду я смутний і невеселий,
Удвох з Амуром повернувся я.
Дівчат нема тут, лиш потічки й скелі,
Куди я оч замислено не скину,
Переді мною ти, любов моя.
СХУІІ
Стрімчак Воклюза
Аби скала, що сторожить тіснину,
Від чого та і назвище здобула,
За примхою природи повернула
На Рим лице, до Вавилону спину, —
Тоді б мої зітхання без упину
Попри усі сподіванки знебулі
Летіли б схилом, там би їх почула
Та, до якої я душею лину.
А там до них, гадаю я, зичливі,
Бо ні одне назад не прилітає,
їм так утішно біля свого бога.
Від оч весь біль, і зі світанком сивим,
Все побиваючись за милим краєм,
Шлють мені сльози, а ногам знемогу.
СХУІІІ
У шістнадцяту річницю
поетового кохання
Ось уже збігло аж шістнадцять літ,
Як я зітхаю.