Та я все ж розтрощу його пискляві викрутні громовим ударом неспростовної логіки!
Кармод повернувся до Кармоді й проказав:
— Зважте, що машина помилилась умисне, а ви на цьому грунтуєте свої аргументи. Те, що ви отримали Виграш,— уже помилка. А залишивши його собі, ви подвоїте помилку. А подвійна побожність, як відомо,— вже злочин.
— Ха! — вигукнув, загорівшись, Кармоді.— Щоб мати аргумент, ви саме помиляння видаєте за скоєну помилку. Таж очевидно, що це не так. Помилка існує завдяки своїм наслідкам —лише вони надають їй значення. Помилка, що не зоставила сліду, взагалі не помилка. Помилка, яку можна виправити,— ознака неглибокої побожності. І я кажу вам: краще взагалі не помилятись, ніж удаватись до побожного лицемірства! А ще я кажу так: відмовитись від Виграшу не така вже й велика втрата для мене, бо я не знаю його цінності. Та це велика втрата для благочестивої машини, цього правовірного Комп'ютера, що, виконуючи нескінченний ряд п'яти мільярдів правильних дій, терпляче чекав нагоди виявити свою Богом даровану недосконалість!
— Слухайте! Слухайте! — вигукнув Виграш.— Браво! Ура! Влучно сказано! Абсолютно логічно й незаперечно!
Кармоді схрестив руки і подивився на спантеличеного супротивника. Він пишався собою. Земній людині без належної підготовки в будь-якому Галактичному Центрі доводиться нелегко. Вищі життєві форми, з якими там доводиться стикатись, не конче розумніші за людей. Розум серед інших речей важить не більше, ніж довгі пазурі чи міцні копита. Та чужинці мають ще багато резервних аргументів — і не тільки словесних. Представники деяких цивілізацій, наприклад, можуть буквально відговорити людині руку, а потім іще й задискутувати наявність чи відсутність кінцівки. Зустрівшись із таким, Земні Гуманоди здебільша страждали від глибокого відчуття своєї меншовартості, недолугості, невідповідності та безладності. А небезпідставність такого відчуття лише поглиблювала психічні травми. Найчастіше це закінчувалося повним психомоторним колапсом і припиненням усіх функцій, окрім чисто автоматичних. Такі захворювання можна лікувати хіба що змінивши природу Всесвіту, тобто це нереально. Отже, завдяки рішучій контратаці Кармоді уник серйозних психічних розладів.
— Доладно у вас виходить,— неохоче визнав Кармод.— Та Виграш належатиме мені.
— Аж ніяк!
Кармодові очі зловісно спалахнули. Чиновник та Кур'єр швиденько відійшли набік, а Тоталізаторний Комп'ютер викотився з кімнати, бурмочучи:
— За невмисну помилку не карають.
Кармоді не відступився, бо відступати було нікуди.
— Стережися! — прошепотів Виграш і зменшився до розмірів кубика зі стороною в один дюйм.
З вух Кармода почулося низьке гудіння, над головою затанцював фіолетовий німб. Кармод підняв руки — з кінчиків пальців скапував розплавлений свинець. Він загрозливо ступнув уперед, і Кармоді мимоволі заплющив очі.
Та нічого не сталося. Кармоді знову розплющив очі.
За цю коротку мить Кармод, мабуть, передумав, роззброївся і тепер приязно посміхався.
— Після зрілих роздумів,— лукаво сказав він,— я вирішив відмовитися від своїх прав. Поки збудеться хоч щось передбачене, мине довгий час, надто в такій безладній Галактиці, як наша. Може, нам ще випаде зустрітися, а може, й ні, Кармоді. Не знаю, що буде для вас краще. Прощавайте, Кармоді, і щасливої вам дороги.
З цим зловісним побажанням Кармод зник. Спосіб його зникнення Кармоді видався дивним, однак ефектним.
Частина друга
КУДИ?
РОЗДІЛ 5
— Ось так,— озвався Виграш,— по всьому. Сподіваюся, що ми востаннє бачили цю потвору. Ходімо до тебе додому, Кармоді.
— Слушна думка,— сказав Кармоді.— Кур'єре! Тепер мені хочеться додому!
— Природне бажання,— погодився Кур'єр,— до того ж свідчить про правильну орієнтацію. Адже вам слід чимшвидше подаватися додому.
— То й відпровадьте мене додому. Кур'єр похитав головою.
— Це не моя справа. Я був зобов'язаний тільки доправити вас сюди.
— А чия ж то справа?
— Ваша, Кармоді,— сказав Чиновник.
Кармоді відчув, як у нього похололо в животі. Він починав розуміти, чому Кармод так легко відступився.
— Слухайте, хлопці,— сказав Кармоді,— мені незручно вас обтяжувати, але я й справді потребую допомоги.
— Добре,— пом'якшав Кур'єр.— Давайте мені координати — і я допроваджу вас додому.
— Координати? Та я й не чув про таке. Моя планета називається Земля.
— Щодо мене, то нехай хоч Зелений Глід. Щоб я міг стати у пригоді — потрібні координати.
— Таж ви там були,— доводив Кармоді.— Ви ж прибули на Землю і забрали мене звідти!
— То вам так тільки здається,— терпляче пояснював Кур'єр.— Насправді ж усе було інакше. Я просто скерувався в точку, координати якої мені дав Чиновник, а він отримав їх від Тоталізаторного Комп'ютера. Я вас знайшов і привів сюди.
— А ви не можете доправити мене в ті самі координати?
— Можу і дуже легко, але там ви нічого не застанете. Галактика, до вашого відома, не статична. У ній все рухається — кожне тіло зі своєю швидкістю і за своєю траєкторією.
— А ви можете вирахувати нові координати Землі?
— Я не вмію навіть додавати у стовпчик,— гордо відповів Кур'єр.— У мене інші таланти.
Кармоді обернувся до Чиновника:
— А ви можете? Чи Тоталізаторний Комп'ютер?
— Я також не майстер додавати,— відбувся Чиновник.
— А я прекрасно вмію додавати,— сказав Комп'ютер, укочуючись до кімнати.— Та мої функції обмежені відбором щасливців у Тоталізаторі та пошуком їхнього перебування в межах допустимої похибки. Я знайшов вас — ви тут. Тому, власне, мені й не можна братися за цікаву теоретичну проблему з'ясування нових координатів вашої планети.
— А ви можете обрахувати, просто зласкавившись до мене? — молив Кармоді.
— На ласку я не запрограмований,— відповів Комп'ютер.— Шукати вашу планету для мене все одно, що смажити яєчню або ж патрати наднову зоряну туманність.
— Хтось може мені допомогти?
— Не впадайте у відчай,— подав голос Чиновник.— Служба Допомоги Мандрівникам усе владнає за одну мить. Я сам вас доправлю туди. Давайте координати вашого Дому.
— Таж я їх не знаю!
Запала коротка розгублена мовчанка. Її порушив Кур'єр:
— Хто ж тоді має знати вашу адресу, коли ви самі її не знаєте? Наша Галактика, може, й не безмежна, та все ж, хай там як, досить велика. Істота, що не знає своєї адреси, не повинна покидати домівки.
— Але тоді я цього не знав.
— Могли б запитати.
— Мені й на думку не спадало... Слухайте, ви иовинні допомогти мені. Невже так важко дізнатися, куди перемістилась моя планета?
— Неймовірно важко,— сказав Чиновник.— "Куди" — лише одна з трьох потрібних координат.
— А які ще дві?
— Нам слід ще знати "Коли" і "Котра". Ми називаємо їх "Три К" планети.
— Називайте хоч Зеленим Глодом,— раптом прорвало Кармоді.— Як інші життєві форми знаходять свій шлях додому?
— Їм допомагає спадковий інстинкт домівки,— пояснив Кур'єр.— До речі, ви певні, що у вас його немає?
— Звідки у нього інстинкт домівки? — обурився Виграш.— Хлопець ніколи не покидав рідної планети.
— І це правда,— погодився Чиновник і втомлено витер обличчя.— От що буває, коли маєш справу з нижчими життєвими формами. Чорти б ухопили той Комп'ютер з його побожними помилками!
— Тілько одна на п'ять мільярдів,— нагадав Комп'ютер.— Певне, це не так уже й багато.
— Ніхто вам не дорікає,— зітхнув Чиновник.— Ніхто, зрештою, нікому не дорікає. Та нам слід вирішити, що робити з ним.
— Це велика відповідальність,— зауважив Кур'єр.
— Звичайно, велика,— погодився Чиновник.— А як ви на те, щоб порішити його й мати спокій?
— Гей! — крикнув Кармоді.
— Я не проти,— сказав Кур'єр.
— Коли ви, хлопці, не проти, то і я за,— приєднався Комп'ютер.
— Тільки без мене,— відмежувався Виграш.— Я не маю права втручатися, та щось тут негаразд у самій концепції.
Кармоді виголосив запальну промову, обстоюючи свою нехіть умирати і заперечуючи право інших убивати його. Він благав в ім'я найсвятішого та звертався до їхнього почуття справедливості. Його заяву засудили як тенденційну і з протоколу викреслили.
— Стривайте! — несподівано сказав Кур'єр.— Що ви скажете на таку альтернативну пропозицію? Давайте його вбивати не будемо, а від щирого серця і скільки снаги нам стане допоможемо йому вернутися додому живим і здоровим психічно й фізично.
— Чудово! — визнав Чиновник.
— Отже,— вів далі Кур'єр,— ми здійснимо гідний акт високого милосердя, неоціненного вже тим, що користі з нього не буде ніякої. Бо, мабуть, по дорозі цього хлопця однаково вб'ють.
— Мерщій до роботи,— запропонував Чиновник,— якщо ми не хочемо, щоб його порішили ще під час нашої розмови.
— Про що йдеться? — запитав Кармоді.
— Згодом довідаєшся, — прошепотів Виграш.— Якщо взагалі матимеш те "згодом". А коли буде час, я ще розповім тобі цікавущу історію про себе.
— Приготуйтеся, Кармоді,— попередив Кур'єр.
— Я, здається, готовий,— сказав Кармоді.
— Готовий чи ні — рушай!
І Кармоді вирушив.
РОЗДІЛ 6
Мабуть, вперше за всю історію людства людина воістину й буквально розділила сцену. Кармоді здавалося, що сам він не рухається — рухається все навкруги. Кур'єр і Чиновник розтанули на задньому плані. Галактичний Центр став пласким і дуже скидався на похапцем намазюкану велику театральну декорацію. Відтак в її лівому куті з'явилась тріщина, що, розширюючись, поповзла косо вниз до правого кута. Краї загнулися, відкриваючи непроглядну пітьму. І декорація, вона ж Галактичний Центр, згорнулась у два рулони, від яких потім не лишилося й сліду.
— Не тривожся, це ефект з дзеркалами,— шепнув йому Виграш.
Пояснення стривожило Кармоді дужче, ніж сама подія. Та він з усієї сили намагався триматись, а ще міцніше тримав у руках Виграш. Пітьма була цілковита, кромішня, беззгучна і непроглядна — достоту далекий космос. Якимось дивом Кармоді зберіг самовладання.
Потім сцена раптом освітилася знову. Він стояв на тверді й дихав повітрям. Побачив голі скелі, схожі на обгризені кістки, і ріку скрижанілої лави. Легенький застояний легіт обвівав обличчя. Над головою висіли три маленькі червоні сонця.
Чужина відчувалася ще дужче, ніж у Галактичному Центрі, та все ж Кармоді зітхнув полегшено: все тут нагадувало мирні сни, а Центр належав до розряду нічних кошмарів.
З раптовим острахом Кармоді спохопився, що в руках у нього нема Виграша.