Хто ви такий?
Ґрати перед вхідними дверима все ще були замкнені на гачок,
— Детектив,— сказав я.— Мені потрібні деякі відомості.
Вона дивилася на мене нестерпно довгу хвилину.
Їй довелося пововтузитися, поки відімкнула ґрати, потім, повернувшись, вона пробурмотіла:
— Заходьте тоді. В мене не було часу прибратися. З поліції, чи що?
Я зайшов, зачинивши грати на гачок. У кімнаті в кутку ліворуч стояв великий, гарний приймач. Це була єдина коштовна річ. Він був такий новий, що не вписувався в обстановку. Решта — просто мотлох: обідрані старомодні шафи, дерев'яне крісло-гойдалка біля порога, крізь пройму дверей було видно брудний, поплямлений стіл, далі двері вели до кухні. Кілька старих ламп з побляклими абажурами, що колись були яскраві, крикливі, а тепер справляли не веселіше враження, ніж немічні пенсіонери на вулиці.
Жінка сіла у гойдалку, скинула з ніг капці і не зводила з мене очей. Я сів на краєчок канапи і глянув на приймач. Вона помітила мій погляд. Удавана щирість осяяла її обличчя:
— Оце й усе моє товариство,— сказала вона. Потім захихотіла:— А що там ще Майк міг накоїти? Не так-то часто мене відвідує поліція.
В її сміхові бриніла п'яна нотка. Я торкнувся спиною чогось твердого, сунув назад руку і витяг порожню пляшку з-під джину. Жінка знову захихотіла:
— Я пожартувала,— мовила вона.— Сподіваюсь, там, де він тепер, безліч дешевих блондинок. Тут їх йому була замало.
— Мене більше цікавить руда,— сказав я.
— Йому, певне, й руда б сподобалася.
Вигляд її вже був не такий розгублений.
— Та мені однаково. Але щось рудої не пригадую.
— Дівчина на ім'я Вельма,— нагадав я.— Забув її прізвище, та воно, здається, було не справжнє. Я шукаю її за дорученням родичів. Ваше кафе на Центральній авеню зараз належить неграм, вони навіть назви не змінили, але там, звісно, ніхто не чув про неї, тоді я згадав вас.
— Чомусь родичі раніше не дуже поспішали розшукувати її,— задумливо мовила жінка.
— Віднайшлися якісь гроші, хоч їх і не вельми багато. Але, як я зрозумів, щоб їх одержати, треба розшукати дівчину. Гроші завжди загострюють пам'ять...
— Випивка теж,— докинула жінка.— Спека сьогодні, га? Ви казали, що ви з поліції? — Хитрі очі, напружене обличчя, нерухомі ноги у чоловічих капцях.
Я взяв порожню пляшку, побовтав. Тоді засунув руку в задню кишеню й витяг пінту "Бурбону". Така сама пляшка сприяла нашій бесіді з негром. Поставив її на коліно.
Очі жінки враз застигли. Потім недовіра майнула на її обличчі, мов у кошеняти, яке не наважується погратися.
— Ви не поліцейський,— промовила вона лагідно.— Ніколи жоден поліцейський не приносив такого питва. Що за жарти, містере?
Вона висякалася у такий брудний носовичок, яких мені ще не доводилося бачити. Погляд її вп'явся у пляшку. Підозра боролася з бажанням випити, але, як це й завжди буває, бажання перемогло.
— Вельма танцювала, співала у кафе. Ви могли її й не знати. Адже ви не часто туди ходили?
Вона не зводила з пляшки своїх зеленавих, слизьких, мов морські водорості, очей. Білим, пошерхлим язиком вона весь час облизувала губи.
— Слухай, чоловіче, це спиртне.— Вона потягла носом повітря.— Мені все одно, хто ти. Але тримай пляшку обережніше, щоб часом не розбити.
Вона підвелася, перевальцем рушила до кімнати, принесла дві брудні склянки.
— Розбавляти нічим. Те, що приніс, оце й усе,— сказала вона.
Я налив їй добрячу порцію, від такої й сам би сп'янів. Вона миттю схопила склянку і проковтнула налите в неї, мов таблетку аспірину. І знову втупилась у пляшку. Я налив їй ще, собі менше. Вона взяла склянку і сіла в крісло-гойдалку. Очі їй затуманилися.
— Пішла, як брехня по селу,— сказала вона.— Ніколи не знаєш, коли тебе розбере. Про що ми балакали?
— Про руду дівчину на ім'я Вельма, яка працювала у вас на Центральній авеню.
— Ага.— Вона випила вдруге. Я підійшов і поставив пляшку біля неї. Вона схопила її.— Угу, так хто ж ви?
Я витяг свою візитку і подав їй.
Вона заворушила язиком і губами, прочитала, що там написано, кинула візитку на стіл, поставила на неї порожню склянку.
— А, приватний детектив. Ви не сказали про це.— Вона посварилася на мене пальцем.— Але ця пляшка засвідчує, що ти попри все непоганий чолов'яга. Що, вчинено якийсь злочин? — Вона налила собі втретє і випила.
Я витяг сигарету, почав її розминати, вичікуючи. Все дуже просто. Коли вона щось знає, то, може, розкаже, а може, й ні.
— Маленька руда красуня,— сказала вона повільно й глухо.— Так, я пам'ятаю її. Співала і танцювала. У неї були гарні ноги, і вона вміла скористатися з цього. Десь вона зникла. Звідки мені знати, де вештаються ці приблуди?
— Ну, я бачу, ви й справді нічого не знаєте, сказав я.— Даруйте, але я не міг не завітати до вас, місіс Флоріан, щоб не запитати. Пригощайтесь віскі. Може, я ще зайду, коли в цьому буде потреба.
— А ви не п'єте,— сказала вона раптом.
Я взяв склянку, почав поволі відпивати, удаючи, що питва там набагато більше.
— А де мешкають її родичі? — спитала вона.
— Хіба не все одно.
— О'кей! — усміхнулась вона.— Всі поліцейські однакові. О'кей, красеню! Детектив, який приносить мені пляшку, славний хлопець.
Вона потяглася до пляшки і знову випила.
— Я не обдурюватиму тебе. Коли вже хтось сподобався мені, тому я довірятиму.— Вона посміхнулася. Схожа на старі ночви, жінка ще манірно кокетувала.
— Оце твоє місце, сиди маком. У мене щось є.
Вона підвелася з крісла-гойдалки, чмихнула, мало не загубила халата, загорнулася ним і вичікувально подивилася на мене.
— Краще не підглядайте,— попередила вона і вийшла з кімнати, зачепивши плечем одвірок.
Було чутно, як вона прочовгала непевною ходою в задню частину будинку.
Необрізані гілки пальми шурхотіли по стіні. Порипував дріт, на якому висіла білизна. Проїхав продавець морозива, калатаючи дзвоником. Новенький розкішний приймач у кутку нашіптував щось сентиментальне про палку любов.
Згодом долинув якийсь гуркіт. Чи то стілець перекинувся, чи шухляда вивалилася з столу. Потім долинули ледь чутні кроки, човгання взуття і незрозуміле бурмотіння. Невдовзі клацнув замок і зарипіло віко скрині. Знову щось зашаруділо й загуркотіло. На підлогу впав піднос. Я підвівся з канапи, скрадаючись, проминув вітальню і потрапив у невеличкий коридор. Зазирнув у напіврозчинені двері.
Жінка, похитуючись, стояла біля розчиненої скрині, щось виймала звідти, весь час роздратовано відкидаючи волосся з лоба. Вона сама не розуміла, яка вона п'яна. Нахилилася, тримаючись за скриню, тоді стала на товсті коліна і занурила у скриню обидві руки. Потім руки виринули, непевно стискаючи щось. Це був товстий пакет, перев'язаний подертою стрічкою. Довго, невправно жінка розв'язувала стрічку. Витягла з пакета конверт, нахилилася і сховала його в правому кутку скрині. Тоді зав'язала стрічку неслухняними пальцями.
Я прослизнув назад і сів на канапу. Важко дихаючи, місіс Флоріан повернулася до кімнати, розмахуючи перев'язаним стрічкою пакетом.
Вона переможно всміхнулась. Кинула мені пакета, він упав біля моїх ніг, а сама подибала до крісла-гойдалки, сіла й потяглася до віски.
Я підняв пакет з підлоги, розв'язав розсукану рожеву стрічку.
— Ось дивіться,— пробурмотіла жінка,— фото. Газетні знімки. Це пройди, які потрапляють на газетні шпальти з поліцейських повідомлень. Оце й усе, що мій негідник лишив по собі,— знімки і старий мотлох.
Я переглянув пару глянцевих фотографій чоловіків та жінок у професійних позах. У чоловіків були гострі лисячі обличчя і костюми жокеїв або ж чудернацьке клоунське вбрання. Небагатьом з них вдавалося пробитися далі на захід од Мейн-Стріт1. Вони, як правило, виступали з естрадними номерами десь по провінційних містечках, без цента за душею, іноді у розважальних домах, брудних настільки, наскільки дозволяв закон, а іноді й ще брудніших. Часом їх арештовувала поліція, і тоді відбувалися скандальні процеси, після чого вони — цинічні й спітнілі — знову з'являлися у своїх непристойних програмах. У жінок були гарні ноги, і вони демонстрували їх одвертіше, ніж у Голлівуді. Їхні пом'яті обличчя скидалися на морди кицьок, що бігають біля крамничок. Блондинки, брюнетки з вологими коров'ячими очима, з яких струменіла хіть і жадоба. Два-три обличчя були одверто розпутні. В одної-двох могло бути руде волосся. За фотографією визначити це було неможливо. Я переглянув їх без будь-якої цікавості і знову зав'язав стрічкою.
— Я ж нікого з них не знаю. Навіщо мені переглядати?
Місіс Флоріан скоса дивилася на пляшку, яку тримала тремтячою рукою.
— Але ж ви шукаєте Вельму?
— Хіба і вона тут?
Тупа хитрість затьмарила її обличчя.
— А ви що, не взяли фото в її родичів?
— Ні.
Це занепокоїло її. Адже в кожної дівчини неодмінно є фотографія, нехай навіть у коротенькій сукні, зі стрічкою у волоссі. І я повинен був її мати.
— Чомусь ви мені знову не подобаєтесь,— сказала вона майже сердито і спробувала підвестися.
Я підійшов до неї, поставив на столі біля жінки свою склянку і попросив:
— Налийте трохи мені, поки ви не прикінчили пляшку. Вона почала розливати у склянки, а я повернувся, швидко проминув вітальню, коридор і опинився у спальні, де стояла відчинена скриня, біля неї лежала таця. Місіс Флоріан щось гукала мені навздогін. Я понишпорив у правому кутку скрині, намацав конверт і швиденько витяг його.
Коли я повернувся до кімнати, жінка вже підвелася з крісла-гойдалки, але змогла ступити лише кілька кроків. Її очі були наче скляні.
— Сидіть! — промовив я.— Ви маєте діло не з простодушним тюхтієм, яким був Лось Меллой.
Це було схоже на постріл у темряві, але він влучив. Вона двічі кліпнула, відкопилила верхню губу аж до носа, вишкіривши кілька брудних зубів.
— Лось? Лось? До чого тут Лось? — злякано спитала вона.
— Його випустили з в'язниці,— сказав я.— Він розгулює з пістолетом сорок п'ятого калібру. Вранці убив одного негра на Центральній авеню через те, що той не міг сказати йому, де Вельма. А зараз шукає виказчика, який здав його поліції вісім років тому.
Обличчя жінки зблідло. Вона піднесла пляшку до рота і відпила з неї. Віски текло по підборіддю.
— А фараони полюють на нього. Фараони! Хіба ні?
Дурненька стара, вона й гадки не мала, що я навмисне споював її. Я завжди був доброї думки про себе і, здається, в цій справі щось намацав, але на серці зробилося чогось гидко.
Я відкрив конверт, витяг глянцеву фотографію.