Багато розлучень починається від панчіх, забутих під ліжком. Але й велика любов виростає з малого.
* * *
НЕ ПРОДАЄМО...
Одна пара зайшла до магазину дитячих іграшок. Вони довго оглядали їх на полицях, підвішених до стелі, розкиданих по столах, по підлозі. Бачили ляльок, що плакали і сміялися, електронні іграшки, маленькі печі, що пекли торти і піци...
Однак не могли вирішити, що купити. До них підійшла ввічлива продавщиця.
— Розумієте, — почала пояснювати жінка, — ми маємо маленьку дівчинку, але цілий день нас не буває вдома.
— Дівчинку, що мало усміхається, — продовжував чоловік.
— Ми хотіли б купити їй щось, що б її ощасливило, — говорила далі жінка, — навіть, коли нас нема... Щось, що б її забавило, розрадило, коли вона сама.
— Вибачте, — посміхнулася продавщиця, — ми не продаємо батьків.
Народити дитину — це укласти з нею такий великий контракт, що більшого людський розум не може вигадати. Всі діти приходять до нас з карткою запрошення і кажуть: "Ти мене закликав, і я прийшов. Що ти даш мені?". Тут починається виховне завдання у всій його широті й глибині.
Один п'ятнадцятилітній хлопець це бачить так:
Хотів я молока,
а одержав соску.
Хотів я батьків,
а одержав забавку.
Хотів я говорити,
а одержав телевізор.
Хотів я навчитися,
а одержав свідоцтво.
Хотів я думати,
а одержав знання.
Хотів я мати власний погляд,
а одержав ідею.
Хотів я бути вільний,
а одержав дисципліну.
Хотів я любові,
а одержав мораль.
Хотів я професію,
а одержав місце.
Хотів я щастя,
а одержав гроші.
Хотів я волю,
а одержав автомобіль.
Хотів я місця в житті,
а одержав кар'єру.
Хотів я надію,
а одержав страх.
Хотів я змінювати,
а одержав нерозуміння.
Хотів я жити...
* * *
ТРИ ЖАБКИ
Якось три цікаві жабки вирішили познайомитися зі світом. Недалеко від їхнього ставка розташувався великий хутір. І вони почали своє відкриття світу від току. Але дві курки побачили їх і, щасливі, що мають нову поживу, кинулися на них з гострими дзьобами.
Але три жабки були моторні і відважні. Якраз тоді селянин поставив біля дверей відро з молоком. Два великих стрибки і три жабки були вже в молоці. Спершу відчуття новизни викликало в них радість і бадьорість. Потім почали журитися: їм треба якнайшвидше вибратися звідти! Розлючений господар — страшніший від курки.
Одна спроба, друга, третя... але стінки відра були надто слизькі.
Перша жабка була фаталістка: вона підстрибувала кілька хвилин, а потім сказала:
— Ми звідси ніколи не вийдемо. Нам — кінець.
Перестала плавати й стрибати, і втопилася.
Друга жабка була вчена, мудра, мала велику теоретичну підготовку з плавання, плигання, знання фізичних законів. Скоро виконала всі обчислення, знайшла відповідну формулу й стрибнула. Але не помітила ручки і сильно вдарилася головою. Втративши свідомість, вона впала на дно відра та й втопилася.
Третя жабка ані на хвилину не переставала плавати, напружуючи усі свої сили. Від її енергійних рухів молоко збилося в масло, слизьке, але тверде, і вона зуміла вискочити з відра.
Африканське прислів'я каже:
"Щоранку в Африці пробуджується один лев.
Він знає, що має бігти швидше від газелі,
щоб зловити її або вмерти з голоду.
Щоранку в Африці пробуджується одна газель.
Вона знає, що має бігти швидше від лева
або вмерти.
Щоранку, коли ти пробуджуєшся,
не питайся, чи ти лев, чи газель, але біжи, біжи".
Ніколи не трать надії, що би не трапилось. І працюй.
* * *
УТІКАЧ
Юнак, втікаючи від жорстокого ворога, потрапив до одного села. Селяни його чемно прийняли і вказали надійну криївку. Наступного дня прийшли воїни, що гналися за ним. Вривалися до хат, обшукували горища і пивниці, а потім зібрали всіх людей і начальник воїнів сказав:
— Спалимо ціле село і повбиваємо всіх чоловіків, якщо завтра не видасте втікача.
Сільський війт з болем у серці роздумував: видати того юнака чи прирікти на смерть своїх людей. Ввечері він узяв Біблію і почав читати, сподіваючись знайти в ній відповідь. І аж на світанку вичитав такі слова: "Краще, щоб помер один чоловік, ніж мав би загинути увесь народ". Закрив Біблію, покликав воїнів і вказав їм криївку того юнака.
Коли воїни забрали втікача і повели його убивати, в селі почалося велике свято, тому що війт врятував їх життя. Але сам війт не брав участі в тому святі. Пригнічений своїм вчинком, він залишився вдома. Вночі уві сні йому явився ангел і спитав:
— Що ти зробив?
— Я видав утікача його ворогам, — відповів війт.
— А знаєш, що ти видав Месію? — запитав далі ангел.
— Як я міг це знати? — відповів дуже засмучено війт.
— Якби ти, замість читати Біблію, відвідав того юнака і подивився йому в очі, то впізнав би його.
Небо ледь сіріє. До міста їде автобус, наповнений робітниками і студентами. Вони сидять один біля одного в зимовій одежі, дрімаючи під монотонне гудіння мотора. Ніхто не говорить. Щодня бачаться, але воліють заховатися за свої газети або дрімати.
Нараз чути голос:
— Увага! Увага!
Шелест газет, голови піднімаються.
— До вас звертається водій.
Мовчанка. Всі дивляться в бік водія. Його голос звучить авторитетно.
— Всі, всі відкладіть газети.
Газети поволі опускаються.
— Тепер погляньте на своїх сусідів.
Усі слухаються голосу. Дехто посміхається.
— Тепер повторіть за мною: "Добрий день, сусіде!"
Голоси спочатку слабі, невпевнені, потім жваві. Багато подає один одному руку, дехто навіть обнімається. Всі в автобусі починають розмовляти між собою.
Добрий день, сусіде!
* * *
ЧИСТЕ СУМЛІННЯ
Колись давно в старезному густому ліс жила ексцентрична родина хижих м'ясоїдних дерев, які з часом, а передусім через постійні ремствування, які добрий Вітер приносив їм з усіх сторін, зрозуміли своє дивацтво.
Чутливі на критику, ці дерева поволі почали відчувати огиду до м'яса, потім перестали його їсти, і врешті стали відчувати таку нудоту, що не хотіли й дивитися на нього.
Вони вирішили стати вегетаріанцями.
З того дня почали поїдати один одного і живуть собі спокійно, бо всі навколо задоволені їхнім способом життя.
"Горе вам, книжники й фарисеї, лицеміри, що очищаєте зверху чашу й миску, а всередині вони повні здирства та нездержливості... Горе вам, книжники і фарисеї, лицеміри, що схожі на гроби побілені, які зверху гарними здаються, а всередині повні кісток мертвих і всякої нечисти. Отак і ви: назовні здаєтесь людям справедливі, а всередині ви сповнені лицемірства й беззаконня"
(Мт. 23, 25-28).
Хто хоче за всяку ціну зберегти своє лице, той убиває з правдою всяку можливість внутрішнього примирення зі собою.
* * *
ДИКИЙ КІНЬ І ПРИРУЧЕНИЙ
Якось дикий кінь зустрів прирученого коня і почав ганьбити його за рабство. Але той твердив, що він — вільний, як вітер.
— А тоді, — сказав дикий кінь, — скажи мені, для чого служить те знаряддя, що маєш між зубами.
— Це — уздечка, — відповів приручений кінь. — Один з найкращих засобів, що дає силу.
— Так, але що означають ті паски, які прив'язані до неї?
— Вони не дають їй випасти мені з уст, коли я надто лінивий.
— А що скажеш про сідло? — питав далі дикий кінь.
— Часто полегшує мої муки, — відповів приручений кінь. — Коли сили зовсім покидають мене, я сідаю в нього і їду верхи.
Нема нікого гіршого від раба, який цілує свої кайдани, і від людини, яка вибачає собі недобрі звички, в'язнем яких вона є.
Ніхто не є вільним, якщо не є паном самого себе.
* * *
АСТРОНОМ
Одного разу приятель вказав мені на сліпця, що, як звичайно, сидів під церквою.
— Дивись, — це наймудріша людина нашого краю, — сказав мені приятель. Я підійшов до сліпця, щоб привітатися з ним.
Поговоривши трохи, я спитав його:
— Вибачте за моє питання, але відколи ви сліпі?
— Від народження, — відповів він.
— А яку дорогу ви собі вибрали в житті?
— Я — астроном.
Поклав руку на свої груди і сказав:
— Стежу, досліджую всі ці сонця і місяць, і зорі. (Жібран)
Жінка, хвора на рак, вирішила присвятити свої останні дні тому, щоб пізнати себе.
У своєму щоденнику вона написала: "Я почала застановлятися над своїми думками, над предметами, що вибираю, книжками, що читаю, людьми, яких люблю, і побачила, що вони — відблиск мене і свідчать про мене. Таким чином я пізнала дивну особу — саму себе. Те, що найкраще я усвідомила, довідавшись, що маю покинути все це, — є факт, що єдина річ, якою я справді володіла, була справді я; те, ким я є. Вмираю від раку, але я ніколи не була такою живою і так сповненою щастям".
* * *
ДВА МАНДРІВНИКИ
Двоє мандрівників піднімалися звивистою стежкою вгору, холодний вітер дув їм просто у лице. Ось-ось мала початися снігова буря. Між скелями вже було чути свист страшного вихору. Йти було все важче і важче. Вони знали. Що якщо вчасно не дійдуть до притулку, то загинуть у сніговій заметілі.
Мандрівники вже зовсім вибилися з сил, а густий холодний сніг заліплював їм очі. Нараз почули сильний стогін із прірви. Якийсь бідолаха упав туди і благав про допомогу.
Один сказав:
— Це доля! Той чоловік — засуджений на смерть. Поспішаймо, бо скінчимо так, як він.
І прискорив крок, нахиляючись вперед. Другий, натомість, пожалів бідолаху і спустився вниз. Знайшов його, завдав собі на плечі й продовжив далі свою мандрівку вже з важкою ношею.
Темніло. Стежку було ледь видно. Мандрівник, який допомагав пораненому, уже геть знесилів. Несподівано він побачив світло в колибі. Це додало йому сили. Та раптом ногою зачепив за щось тверде, що лежало поперек стежки. Нахилився і сповнився жахом: під снігом лежав уже закостенілий його товариш по подорожі. А милосердний мандрівник уникнув смерті тільки тому. Що докладав усіх сил, аби врятувати того бідолаху, який упав у прірву.
Дівчина була в поганому настрої. Все було проти неї, все її дратувало. Багато вимагають в школі, вдома, надто багато... Та ще й мама вже в котрий раз читає їй нотації...
Дочка насупилася ще більше. Потім, дивлячись мамі просто в очі, голосно сказала:
— Мамо, мені вже обридли твої повчання. Чому, натомість, не обіймеш мене сильно-сильно? Жодна порада не поможе мені більше від твоєї ласки.
Мати дуже здивувалась. Очі дочки благали обіймів. Непевним голосом і майже з плачем сказала:
— Хочеш... ти хочеш, щоб я тебе обняла? Знаєш, я також хочу, щоб ти мене обняла...
І вони обнялись, зі сльозами радості в очах.
Кожний з нас потребує потіхи і розради, конкретного вияву любові.