Ще трохи, і вона могла почати дряпатися, битися.
— Тихше, заспокойтеся. Розслідування тільки починається. Я нічого не хочу вигадувати, тільки збираю відомості.
Сильний поштовх у двері. Прийшов сільський поліцай.
— З прокуратури не зможуть приїхати раніше другої половини дня. Пан мер, який сьогодні вранці повернувся з полювання, ще не встав. Він прийде сюди, тільки-но буде готовий.
Усі були пригнічені. Усе в цьому будинку так і пашіло од збудження. Натовп надворі, який очікував хтозна-чого, додавав нервозність і безладдя.
— Ви маєте намір лишитися тут? — спитав Мегре дівчину.
— А чом би й ні? Куди мені подітися?
Мегре попросив лікаря вийти з кімнати небіжчика й замкнув її на ключ. Він дозволив залишитися з Жюлі лише двом її приятелькам — дружині наглядача маяка й дружині одного з робітників шлюзу.
— А ви нікого сюди не пускайте, — наказав сільському поліцаєві. — Якщо буде треба, спробуйте по-доброму відпровадити цікавих.
Після того вийшов, проминув юрму зівак і попрямував до порту. Сирена попередження все не вгавала, але звук її наче віддалився — вітер дув у бік моря, і її вже ледве було чути. Надворі помітно потеплішало. Сонце сяяло дедалі яскравіше, й море почало підійматися.
Двоє наглядачів шлюзу вже прийшли з села й заходилися працювати. На мосту Мегре зустрів капітана Делькура, з яким розмовляв напередодні. Той пішов йому назустріч:
— Отже, це правда?
— Жоріса отруїли, авжеж.
— Хто?
Натовп коло будинку капітана потроху рідшав. Щоправда, сільський поліцай, красномовно жестикулюючи, переходив від однієї групи до іншої й розповідав бозна-що. Всі поглядали в бік комісара — загальна цікавість зосередилась на ньому.
— Починається приплив?
— Ще не зовсім. Треба, щоб піднялося ще хоча б на три фути. Он бачите — пароплав на якорі там, на рейді. Він чекає від шостої години ранку.
"Флотська закусочна" була близько, в двох кроках. З її вікон, крізь скляні двері можна було бачити шлюз, міст, воду, яку випускають із шлюзу, маяк і будиночок Жоріса.
— Може, перехилимо чарчину? — запропонував комісар.
Зрештою, він міг здогадатися, що під час кожного припливу це невелике товариство, як за звичай, сходилося в закусочній. Капітан подивився, чи висока зараз вода.
— Маю щось із півгодини, — озвався.
Вони разом увійшли до дощатої закусочної, інші — митники, начальник шлюзу, службовець рибоохорони і командир митного катера — нерішуче потяглися один по одному слідом, і Мегре жестом запросив їх сісти за один стіл.
Треба ж зламати лід, відрекомендуватися всім, викликати до себе довіру й навіть, певною мірою, проникнути в це середовище.
— Що будемо пити?
Його компаньйони перезирнулися, все ще нітячись і ніяковіючи.
Служниця подала всім. Люди зазирали в кафе і, чекаючи подальших подій, не вертали до села, никали портом.
Мегре натоптав люльку і простягнув свій кисет усій чесній компанії. Та капітан Делькур дістав собі сигарету, а начальник шлюзу, червоніючи, поклав в рот пучку тютюну й пробурмотів:
— Дозволите?
— Дивна драма, чи не так? — ризикнув нарешті Мегре. Всі знали: щось подібне буде сказане; однак запала напружена тиша.
— Капітан Жоріс був, напевно, дуже добрий чоловік…
Комісар очікував, крадькома стежачи за обличчями.
— Занадто добрий, — кинув Делькур. Весь його вигляд, дещо неохайний, недбалий, свідчив, що цей немолодий — старший від Жоріса — чоловік любив хильнути.
А втім, і про діло він ніколи не забував, бо й зараз, бесідуючи, поглядав крізь фіранки, як підіймається вода, як пароплав знімається з якоря.
— Занадто поспішає! Того й жди, що течія Орни знесе його на мілину.
— За ваше здоров'я… Кінець кінцем, ніхто не знає, що відбулося в ніч на 16 вересня…
— А таки ніхто… То була туманна ніч, така, як і минула… Що ж до мене, то я не був на вахті… Посидів тут до дев'яти вечора за партією в карти з Жорісом і приятелями, котрих ви оце бачите…
— Ви збиралися щовечора?
— Майже… В Уїстреамі, вважайте, нема інших розваг… Три чи чотири рази того вечора Жоріс просив садовити за карти когось іншого на підміну і ходив зустрічати кораблі… О дев'ятій тридцять приплив скінчився… Капітан пішов у туман, ніби вертав додому…
— А коли помітили, що Жоріс зник?
— Наступного дня… Жюлі якраз і прийшла довідатися… Вона проспала до самого ранку і, тільки прокинувшись, схаменулася, що хазяїна немає…
— Жоріс випив кілька склянок?
— Одну, як завжди, тільки одну! — заявив митник, якому кортіло втрутитися в розмову. — А тютюну взагалі не вживав ніколи!
— А… як ви гадаєте… Жюлі й він?..
Усі перезирнулися. Мегре помітив якесь замішання у товаристві за столом. Дехто сховав посмішку…
— Та хтозна… Жоріс присягався, що ні… але…
І знову втрутився митник:
— Ніхто не має на думці нічого злого, коли каже, що капітан був не зовсім такий, як ми всі… Був він не зарозумілий, ні, це зовсім не те!.. Але він стежив за собою, розумієте?.. Він нізащо не вийшов би зустрічати приплив у сабо, як-от, приміром, Делькур… Він грав тут у карти вечорами, але не приходив сюди вдень… Не звертався на "ти" до підручних на шлюзі… Не знаю, чи ви розумієте, що я хочу сказати…
Мегре розумів це дуже добре. Він пробув кілька годин у будинку Жоріса — такому чистенькому, чепурному, добре впорядкованому. І тепер бачив компанію, що збирається в закусочній, — простіших, неохайніших людей. Тут, либонь, випивали підряд аперитив за аперитивом. Невдовзі голоси мали залунати гучніше, повітря — стати тьмянішим, все мало прибрати дещо вульгарного вигляду.
Жоріс ходив сюди лише пограти в карти, ніколи не розповідав про свої особисті справи й ішов додому, випивши одну-єдину чарку.
— Вже майже вісім років, як вона разом із ним… Тоді їй було не більше шістнадцяти… Прийшло таке собі звичайнісіньке шмаркате дівчисько з села, вдягнуте, як опудало…
— А тепер…
Не чекаючи виклику, служниця прийшла з новою пляшкою місцевої горілки й налила всім "по ковтку" в склянки, де на денці лишалося трохи кави. Це теж входило до ритуалу.
— А тепер вона така, як ви її бачите… Втім… На танцях, приміром, вона нізащо не піде в парі аби з ким… А коли в крамничці до неї ставляться як до служниці, гнівається… Усе це важко пояснити. Проте це не заважає її братові…
— Її братові?..
Начальник шлюзу свердлив митника очима. Але Мегре перехопив його погляд.
— Так чи інакше комісар про це дізнається! — промимрив митник, який, очевидно, трохи раніше почав пити каву "з причепом". — Її брат відбув вісім років каторги… Якось уночі напився в Онфлері… Компанія була велика, вони зчинили галас на вулицях… Втрутилася поліція, а хлопчина так невдало дав по пиці поліцаєві, що той не прожив і місяця…
— Він моряк?
— Еге ж. Чимало поблукав по всіх усюдах, доки повернувся додому. Тепер плаває на шхуні з Пемполя, на "Сен-Мішелі".
Капітан Делькур виявляв ознаки хвилювання.
— Ходімо! — кинув він, підводячись. — Уже час…
— Пароплав ще не встигне увійти в камеру!.. — зітхнув митник, вважаючи зайвим такий поспіх.
Тепер за столом їх лишилося троє. Мегре подав знак служниці, яка знову підійшла з пляшкою.
— "Сен-Мішель" часто заходить сюди?
— Так, часто…
— Він заходив 16 вересня?
Митник, знову виправдовуючись, обернувся до сусіда:
— Адже комісар однаково дізнався б про це, досить переглянути портову книгу!.. Так, заходив… Пригадую навіть, що вони ночували на рейді, бо стояв туман, і змогли вийти в море лише на світанку…
— Куди взяли курс?
— На Саутґемптон… Я сам і візував їхні папери… Вони були навантажені будівельним піщаником у Кані.
— А після того брата Жюлі вже не бачили в цій окрузі?
На цей раз митник фиркнув, завагався і, перш ніж від повісти, спорожнив склянку.
— Треба поспитати в тих, хто запевняє, що бачив його вчора… Як на мене, то я нічого не бачив…
— Учора?
Митник знизав плечима. Величезний пароплав, який саме обережно просувався між кам'яних стін шлюзу, своїм чорним громаддям заступав краєвид. Труба його була вища, аніж дерева обабіч каналу.
— То я й собі піду…
— Я теж…
— Скільки з нас, мадемуазель? — запитав Мегре.
— Та ще матимете нагоду завітати. Хазяйки зараз нема…
Люди, які терпляче чекали, що ж станеться в капітановім будинку, для годиться дивились на шлюзування англійського пароплава. Мегре вийшов з шинку. Саме цієї миті якийсь чоловік показався в кінці сільської вулиці, і Мегре здогадався, що то мер, якого він не роздивився вночі. Дуже високий на зріст, років сорока п'яти — п'ятдесяти, брезклий, з червоними щоками. Зодягнутий у сірий мисливський костюм, пілотські гетри щільно затягували ноги. Мегре пішов назустріч!
— Пане Гранмезон?.. Я комісар Мегре з кримінальної поліції.
— Дуже радий, — машинально озвався той.
І глянув на шинок, потім на Мегре, потім знову на шинок, і в тому осудливому погляді явно читалося: "Дивні уподобання для урядовця на такій високій посаді!"
Мер попрямував до шлюзу.
— Здається, Жоріс помер?
— Здається! — відрубав Мегре, якого вже починало дратувати таке ставлення.
А ставлення було традиційне: ставлення великого цабе, котре в своєму ведмежому закуті вважає власну персону за пуп землі, одягається, як сільський феодал, і поблажливо віддає данину демократизмові, коли неуважно тисне руки або нерозбірливо бурмоче привітання місцевим жителям, запитуючи при нагоді про їхніх дітей.
— А вбивця вже у ваших руках?.. Кінець кінцем, це ж ви самі привезли Жоріса, це ви… Вибачайте, одну хвилину…
І він попрямував до службовця рибоохорони, якого, певно, мав за підручного, коли полював на качок, бо сказав йому:
— Весь очерет зліва виліг, і треба його випростати… Одна з підсадних качок нікуди не годиться… Сьогодні вранці була ледь жива…
— Слухаю, пане мер!
Він повернувся до Мегре, мимохіть потиснувши руку начальникові порту й буркнувши:
— Діла йдуть?
— Ідуть, пане мер.
— Отже, про що ми говорили, комісаре?.. Яка частка правди в усіх цих чутках про розколотий і оперований череп, про божевілля і не знаю що там іще?..
— Ви добре ставилися до капітана Жоріса?
— Він служив у мене протягом двадцяти восьми років; славний чоловік, педантичний служака.
— Чесний?
— Вони майже всі чесні.
— Скільки Жоріс заробляв?
— Важко сказати, адже була війна, яка все перевернула… В усякому разі, досить, щоб купити будиночок. І я міг би закластися, що він мав принаймні двадцять тисяч франків у банку.
— Не більше?
— На п'ять тисяч більше або менше… Не думаю.
Ворота шлюзу розсунулись, і пароплав був готовий увійти в канал, тоді як інший, що прийшов з Кана, мав помінятися з ним місцями й вийти у відкрите море.
Вечір видався напрочуд тихий.