До ніг мені впало мертве тіло.
Потім, не гаючи часу, я вхопив рушницю і прикладом заходився вбивати левину голову ще глибше в пащу крокодилові, аж поки той кінець кінцем задихнувся.
Губернаторів син, що саме повернувся, привітав мене з перемогою над двома лісовими велетнями.
ЗУСТРІЧ З КИТОМ
Ви можете зрозуміти, що після цього на Цейлоні мені не дуже сподобалося.
Я сів на військовий корабель і вирушив до Америки, де немає ні крокодилів, ні левів.
Ми пливли десять днів без пригод, але раптом недалечко від Америки нас спіткало лихо: ми наскочили на підводну скелю.
Удар був такий міцний, що матроса, який сидів на щоглі, відкинуло в море на три милі.
На щастя, падаючи у воду, він встиг ухопитись за дзьоб червоної чаплі, яка пролітала повз нього, і чапля допомогла йому протриматися на поверхні моря, аж поки ми підібрали його.
Ми наскочили на скелю так зненацька, що я не міг устояти на ногах: мене підкинуло вгору, і я вдарився головою об стелю своєї каюти.
Від цього голова моя пірнула мені в шлунок, і лише за кілька місяців мені пощастило сяк-так витягти її звідти за чуприну.
Скеля, на яку ми наскочили, виявилась ніякою не скелею. Це був велетень-кит, що мирно дрімав на воді.
Наскочивши на нього, ми розбудили його, і він так розлютився, що вхопив наш корабель зубами за якір і цілий день, з ранку до ночі, тягав нас по всьому океані. На щастя, якірний ланцюг кінець кінцем перервався, і ми звільнились від кита.
Дорогою з Америки назад ми знову зустрілися з цим китом. Він був мертвий і лежав на воді, розпластавши свою тушу на півмилі. Годі було й думати, щоб витягти такого велетня на корабель. Тому ми відрізали від кита лише голову. І як же ми зраділи, коли, витягши її на палубу, знайшли в пащі чудовиська і наш якір, і сорок метрів корабельного ланцюга, що весь умістився в одному дуплі викришеного китового зуба!
Та не довго тривала наша радість. Де не взялась у нашому кораблі велика дірка. Вода так і гунула в трюм.
Корабель почав тонути.
Усі розгубились, закричали, заплакали, але я миттю зміркував, що робити. Навіть не скидаючи штанів, я сів просто в дірку і заткнув її своєю задньою частиною.
Текти перестало.
Корабель було врятовано.
У РИБ'ЯЧОМУ ЧЕРЕВІ
Через тиждень ми прибули до Італії.
Був сонячний, ясний день, і я пішов на берег Середземного моря купатися. Вода була тепла. Я чудовий плавець і заплив далеко від берега.
Коли бачу — просто на мене пливе величезна рибина, широко роззявивши пащу!
Що робити? Дременути від неї неможливо, а тому я зібгався клубком і кинувся в її роззявлену пащу, щоб чимшвидше проскочити повз гострі зуби і зразу опинитися в шлунку.
Не кожному б сяйнула отака дотепна хитрість, але я взагалі людина дотепна і, як ви знаєте, дуже винахідлива.
У шлунку в рибини було дуже темно, але затишно і тепло.
Я почав ходити в цій пітьмі, прогулюватися туди-сюди і незабаром помітив, що це дуже не подобається рибині. Тоді я почав навмисно тупати ногами, стрибати й танцювати, як шалений, щоб добряче попомучити її.
Рибина заволала з болю і висунула з води свій величезний писок.
Невдовзі її помітили з італійського корабля, що пропливав поблизу.
Оцього я й хотів! Моряки вбили її гарпуном, а потім витягли до себе на палубу і почали радитися, як їм найкраще розрубати незвичайну здобич.
Я сидів усередині і, правду сказати, тремтів з переляку. Я боявся, щоб ці люди не розрубали й мене вкупі з рибиною.
Це було б жахливо!
Але, на щастя, їхні сокири не зачепили мене.
Тільки-но блиснуло перше світло, я почав голосно кричати чистісінькою італійською мовою (о, я знаю італійську чудово!), що я радий бачити цих добрих людей, які визволили мене з моєї задушливої темниці.
Почувши людський голос із риб'ячого черева, матроси поніміли з жаху.
Вони ще дужче здивувалися, коли з риб'ячої пащі вискочив я і привітав їх люб'язним уклоном.
МОЇ ЧУДОВІ СЛУГИ
Корабель, що мене врятував, плив до столиці Туреччини.
Італійці, серед яких я тепер опинився, відразу побачили, що я людина неабияка, і запросили мене залишитись на кораблі разом з ними. Я погодився, і через тиждень ми причалили до турецького берега.
Турецький султан, дізнавшись, що я прибув, звичайно, запросив мене обідати. Він зустрів мене на порозі свого палацу і сказав:
— Я щасливий, що можу вітати вас у своїй старовинній столиці, мій любий Мюнхаузене! Сподіваюся, що ви при доброму здоров'ї? Я знаю всі ваші великі подвиги, і мені хотілось би доручити вам одну важку справу, з якою не впорається ніхто, крім вас, бо ви найрозумніша і найспритніша людина на землі. Чи не змогли б ви не гаючись виїхати до Єгипту?
— Залюбки! — відказав я.— Я так люблю мандрувати, що ладен хоч зараз на край світу.
Султанові моя відповідь дуже сподобалася, і він дав мені доручення, яке на віки вічні має залишитись таємницею для всіх, і тому я не можу розповісти, про що саме йшлося. Так, так, султан довірив мені велику таємницю, бо він знав, що я — найпевніша людина в усьому світі. Я вклонився і негайно рушив у дорогу. Тільки я від'їхав від турецької столиці, як мені назустріч трапився маленький чоловічок, що незвичайно швидко біг. До кожної його ноги було прив'язано по важкій гирі, і все-таки він летів, як стріла.
— Куди ти? — спитав я його.— І навіщо ти поприв'язував до ніг гирі? Адже вони заважають бігти!
— Три хвилини тому був я у Відні,— відказав, не спиняючись, чоловічок,— а зараз іду до Константинополя пошукати собі якоїсь роботи. А гирі причепив до ніг, щоб не бігти занадто швидко, бо квапитись мені нема куди.
Дуже сподобався мені цей незвичайний скороход, і я взяв його до себе на службу. Він охоче пішов за мною.
Другого дня ми помітили при самісінькій дорозі чоловіка, що лежав, приклавши вухо до землі.
— Що ти тут робиш? — спитав я його.
— Слухаю, як у полі росте трава! — відповів він.
— І чуєш?
— Ще й як! Мені це заіграшки!
— Коли так, іди до мене на службу, приятелю! Твої чуйні вуха можуть прислужитися мені в дорозі. Він погодився, і ми рушили далі. Невдовзі я побачив мисливця з рушницею в руках.
— Послухай,— звернувся я до нього,— в кого це ти стріляєш? Ніде не видно ні звіра, ні птиці.
— На даху дзвіниці у Берліні сидів горобець, і я влучив йому просто в око.
Ви знаєте, як я люблю полювання. Я обняв стрільця-молодця і запросив його до себе на службу. Він радо рушив за мною.
Минувши чимало країн і міст, ми під'їхали до великого лісу. Дивимося — край дороги стоїть велетенський на зріст чоловік, і в руках у нього шнур, який він накинув петлею на весь ліс.
— Що це ти тягнеш? — спитав я його.
— Та бач, дров треба нарубати, а сокира в мене дома лишилася, — сказав він.— Отож я хочу обійтися якось без сокири.
Він смикнув за шнур, і величезні дуби, немов билиночки, підскочили догори й попадали на землю.
Я, звісно, не пошкодував грошей і мерщій узяв цього силача до себе на службу.
Коли ми приїхали до Єгипту, знялася така страшенна буря, що всі наші карети й коні перекидом полетіли по дорозі.
Вдалині ми побачили сім вітряків, що махали крилами, як несамовиті. А на узгір'ї лежав чоловік і затуляв свою ліву ніздрю пальцем. Побачивши нас, він чемно мене привітав, і за мить буря втихла.
— Що ти тут робиш? — спитав я.
— Кручу вітряки своєму господареві, — одказав він.— А щоб вони не поламалися, я дму не дуже: лише з однієї ніздрі.
"Цей чолов'яга стане мені в пригоді",— подумав я і припросив його їхати зі мною.
КИТАЙСЬКЕ ВИНО
В Єгипті я швидко виконав усі султанові доручення. Моя спритність допомогла мені й цього разу. Через тиждень я з своїми незвичайними слугами повернувся до турецької столиці.
Султан зрадів, що я повернувся, і дуже хвалив мене за мої успіхи в Єгипті.
— Ви розумніші за всіх моїх міністрів, любий Мюнхаузене! — сказав він, міцно тиснучи мені руку.— Приходьте до мене сьогодні обідати!
Обід був дуже смачний — та ба! — на столі не було вина, бо туркам за їхніми законами заборонено пити вино. Мені стало невесело, і султан, щоб утішити мене, повів мене по обіді до свого кабінету, відімкнув потайну шафу й дістав пляшечку.
— Такого чудового вина ви не куштували зроду, мій любий Мюнхаузене! — сказав він, наливаючи мені повну склянку.
Вино й справді було добряче. Але я, ковтнувши трохи, сказав, що в Китаї у китайського богдихана Фу Чана вино ще й краще.
— Мій любий Мюнхаузене! — вигукнув султан.— Я звик вірити кожному вашому слову, бо ви найправдивіша людина на землі, але присягаюсь, що оце ви кажете неправду: кращого вина не буває!
— А я вам доведу, що буває!
— Мюнхаузене, ви верзете дурниці!
— Ні, я кажу щиру правду і обіцяю рівно за годину привезти вам із богдиханового льоху такого вина, проти якого ваше вино — кисла юшка!
— Мюнхаузене, отямтеся! Я завжди мав вас за найправдивішу людину на землі, а це бачу, що ви несусвітній брехун.
— Коли на те пішло, я хочу, щоб ви пересвідчились негайно, правду я кажу чи ні.
— Згода! — відповів султан.— Якщо до четвертої години ви не привезете мені з Китаю пляшку найкращого в світі вина, я звелю відрубати вам голову.
— Чудово! — вигукнув я.— Я приймаю ваші умови. Але якщо до четвертої години це вино буде у вас на столі, ви віддасте мені стільки золота з своєї комори, скільки піднесе одна людина.
Султан погодився. Я написав китайському богдиханові листа і попросив його подарувати мені пляшку того самого вина, яким він частував мене три роки тому.
"Якщо ви відмовите мені в моєму проханні,— писав я,— ваш друг Мюнхаузен загине від руки ката".
Коли я скінчив писати, було вже п'ять хвилин на четверту.
Я гукнув свого скорохода і послав його до китайської столиці. Він одв'язав гирі, що висіли в нього на ногах, узяв листа і миттю зник з очей.
Я повернувся до султанового кабінету. Чекаючи скорохода, ми випили до дна почату пляшку.
Вибило чверть на четверту, потім пів на четверту, потім три чверті на четверту, а мого скорохода не було.
Мені зашкребло на душі, надто коли я помітив у султанових руках дзвіночок, в який він мав подзвонити й покликати ката.
— Дозвольте мені вийти в сад подихати свіжим повітрям! — сказав я султанові.
— Будь ласка! — відповів султан, якнайлюб'язніше всміхаючись.
Але, виходячи в сад, я помітив, що за мною назирці йдуть якісь люди, не відступаючи від мене й на крок.
Це були султанові кати, ладні щомиті накинутися на мене і зрубати мою бідну голову.
У розпачі я глянув на годинник.