Через кілька років. Я там маю приятеля.
— Ти до нього часом їздиш?
— Рідко. Він мені інколи пише. Звичайно, на іншу адресу. Він одружений, але його дружина в лікарні. Сухоти. Проживе щонайбільше рік або два, кажуть лікарі. Тоді він буде вільний.
Равік підвівся.
— Хай бог благословить тебе, Роландо. Ти маєш здоровий глузд.
Вона довірливо усміхнулася, погоджуючись із ним. На її ясному, свіжому обличчі не було й сліду втоми, ніби вона щойно встала. Вона знала, чого хоче. Життя не мало для неї ніяких загадок.
Надворі був білий день. Дощ перестав. На розі вулиць, наче невеличкі броньовані башти, стояли пісуари. Портьє вже не було, ніч розтанула, почався день, і юрми людей тиснулися біля входів у метро, ніби то були отвори, в які вони кидалися, щоб принести себе в жертву похмурому підземному богові.
Жінка злякано підвелася на канапі. Вона не крикнула, тільки здушено зойкнула, сперлася на лікті й завмерла.
— Не бійтеся, — сказав Равік. — Це я. Той самий, що привів вас сюди кілька годин тому.
Жінка полегшено відітхнула. Равік бачив її нечітко: електричні лампочки й ранок, що заповзав у вікно, сповнювали кімнату бляклим, хворобливим світлом.
— Мабуть, уже можна погасити, — мовив він і натиснув на вимикач.
Він знов відчув, як хміль м'якими ударами б'є йому в скроні.
— Хочете снідати? — спитав він.
Равік устиг забути про жінку, а коли брав унизу ключа, то гадав, що вона вже пішла. Він радо б спекався її. Він чимало випив, лаштунки свідомості розсунулися, ланцюг часу з брязкотом розірвався, і його обступили владні, безстрашні спогади та мрії. Він хотів бути сам.
— Хочете кави? — спитав Равік. — Тут тільки її і вміють готувати.
Жінка похитала головою. Він уважніше приглянувся до неї.
— Що сталося? Тут хтось був?
— Ні.
— Але щось мало статися. Ви дивитесь на мене, як на примару.
Жінка ворухнула губами.
— Запах, — насилу вимовила вона.
— Запах? — не зрозумів Равік. — Горілка не пахне. Вишнівка і бренді також. А сигарети ви самі курите. Що ж вас налякало?
— Я не про це…
— О господи, а про що ж?
— Це той самий… той самий запах…
— Боже, це, певне, ефір, — сказав Равік, у якого раптом сяйнув здогад. — Ефір?
Жінка кивнула головою.
— Вас колись оперували?
— Ні… але…
Равік більше не слухав. Він відчинив вікно.
— Зараз вивітриться. А ви тим часом закуріть.
Він подався до ванної і відкрутив крани. У дзеркалі він побачив своє обличчя. Він уже стояв тут кілька годин тому. І за цей час померла людина. Ну й що? Кожної хвилини помирають тисячі людей. Так каже статистика. В цьому немає нічого особливого. Але для того, хто помирає, його смерть була важливіша за все, за цілу земну кулю, що. й далі не перестає крутитися.
Він сів на край ванни і скинув черевики. Завжди те саме. Німа влада речей. Тривіальність, банальна звичка у всьому своєму химерному перебігові. Квітучий берег серця біля річки кохання — та хоч би ким ти був, поетом, напівбогом чи ідіотом, а проте кожних кілька годин мусиш спускатися зі свого неба на землю, щоб помочитися. Ніде від цього не дінешся. Іронія природи. Романтична веселка над рефлексами залоз і процесом травлення. Органи найвищого екстазу за якимось диявольським задумом водночас призначені для виділення. Равік шпурнув черевики в куток. Ненависна звичка роздягатися! Навіть її не уникнеш. Це розуміє тільки той, хто живе сам. У ній була якась проклята покірність, капітуляція перед оточенням. Він часто засинав одягнений, щоб перебороти її, але цим тільки відтягав термін. Ніде від неї не дінешся.
Равік перемкнув кран на душ. Холодна вода потекла по шкірі. Він глибоко відітхнув і витерся. Втіху дають тільки прості речі. Вода, віддих, вечірній дощ. Лише той, хто самітний, розуміє і це. Вдячна шкіра. Легка кров, що плине темними каналами. Відпочинок на луці. Берези. Білі хмари літнього дня. Небо юності. Де ділися всі бурі серця? Розбилися об похмурі скелі буття.
Равік повернувся до кімнати. Жінка забилася в куток канапи, натягши ковдру до самого підборіддя.
— Холодно?
Вона похитала головою.
— Боїтесь?
Жінка кивнула головою.
Равік зачинив вікно.
— Дякую, — мовила вона.
Він глянув на її потилицю, на плечі. Якась істота, що дихає поруч. Крихта чужого життя… але життя. Тепло. Не застиглий труп. Що можна дати іншому, крім дещиці тепла? І чого більше треба?
Жінка ворухнулася. Вона затремтіла, глянувши на Равіка. Він відчув, як із нього збігла хвиля тривоги, лишивши після себе глибоку, легку прохолоду. Напруження спало. Відкрилася далина. Наче він пробув ніч на іншій планеті й повернувся додому. Все раптом здалося простим — ранок, жінка… Не було більше про що думати.
— Ходи, — мовив він.
Жінка витріщила на нього очі.
— Ходи ж бо, — ще раз нетерпляче сказав він.
III
Равік прокинувся, відчувши на собі пильний погляд. Жінка була одягнена й сиділа на канапі. Але дивилась у вікно, а не на нього. Равік сподівався, що вона піде задовго до того, як він прокинеться. Йому було неприємно, що вона ще тут. Вранці він не зносив присутності людей.
Він подумав, чи не спробувати знов заснути. Але тоді вона, може, дивитиметься на нього, а це йому заважало. Він вирішив негайно позбутися її. Якщо вона чекає на гроші, то це дуже просто. І взагалі все просто. Равік сів на ліжку.
— Ви давно встали?
Жінка злякано обернулася до нього.
— Я не могла більше спати. Мені дуже шкода, якщо я вас збудила.
— Ви мене не збудили.
Жінка підвелася.
— Я хотіла піти. Сама не знаю, чого я й досі тут сиджу.
— Почекайте. Я зараз буду готовий. Ви ще поснідаєте. Вип'єте славетної тутешньої кави. Ще встигнемо — і ви, і я.
Равік устав і подзвонив покоївці. Потім пішов до ванної. Він побачив, що жінка теж милася, але все було прибране, навіть використані рушники. Поки він чистив зуби, то почув, як покоївка принесла сніданок. Він квапливо докінчив свій туалет.
— Вам було неприємно? — спитав Равік, виходячи з ванної.
— Чому?
— Що покоївка вас бачила. Я не подумав про це.
— Ні. Та вона й не здивувалася.
Жінка глянула на тацю. Сніданок був на двох, хоч Равік нічого не казав покоївці.
— Певне, що не здивувалася. На те ми в Парижі. Ось вам кава. У вас не болить голова?
— Ні.
— Добре. А в мене трохи болить. Але скоро перестане. Ось булочки.
— Я не можу нічого їсти.
— Ні, можете. Вам тільки здається, що не можете. Спробуйте.
Вона взяла булочку. Потім поклала назад.
— Справді не можу.
— То випийте саму каву й викуріть сигарету. Це солдатський сніданок.
— Добре.
Равік заходився снідати.
— Ви ще не зголодніли? — за хвилину спитав він.
— Ні.
Жінка погасила сигарету.
— Мені здається… — почала вона й замовкла.
— Що вам здається? — байдуже спитав Равік.
— Що мені вже треба йти.
— Ви знаєте дорогу? Тут недалеко авеню Ваграм.
— Ні, не знаю.
— А де ви мешкаєте?
— У готелі "Верден".
— Звідси до нього кілька хвилин ходи. Я вам покажу надворі, як іти. Однаково треба провести вас повз портьє.
— Так… але річ не в тому…
Жінка знов замовкла. Гроші, подумав Равік. Як завжди, гроші.
— Якщо ви в скруті, я радо вам допоможу. — Він витяг гаманця.
— Облиште! Що це таке? — гостро мовила жінка.
— Нічого. — Він сховав гаманця назад.
— Вибачте мені.— Жінка підвелася. — Ви були… я повинна подякувати вам… Якби не… не ця ніч… сама я б не знала…
Равік згадав, що між ними сталося вночі. Було б смішно надавати цьому якесь значення, але подяки він аж ніяк не сподівався, і це йому тим дужче не сподобалось.
— Я справді не знала б… — знов почала жінка.
Вона й далі нерішуче стояла перед ним. Чому вона не йде собі?
— Але тепер знаєте, — сказав він, аби не мовчати.
— Ні.— Жінка глянула йому в вічі.— І тепер ще не знаю. Знаю тільки, що мушу щось зробити. Знаю, що не можу втекти.
— Це вже багато. — Равік узяв плаща. — Я вас проведу вниз.
— Не треба. Скажіть мені тільки… — Вона затнулася, шукаючи потрібних слів. — Може, ви знаєте… що треба робити… коли…
— Коли що? — не зразу спитав Равік.
— Коли хтось помре, — видушила з себе жінка й заплакала. Вона не хлипала, тільки плакала, майже нечутно.
Равік почекав, поки вона трохи заспокоїться.
— У вас хтось помер?
Вона кивнула головою.
— Учора ввечері?
Вона знов кивнула.
— Ви його вбили?
Жінка витріщила на нього очі.
— Що? Що ви сказали?
— Ви вбили його? Коли ви питаєте мене, що вам робити, то повинні сказати й це.
— Він помер! — розпачливо крикнула жінка. — Раптово…
Вона затулила обличчя руками.
— Він хворів? — спитав Равік.
— Так.
— У вас був лікар?
— Був… але він не хотів лягати в лікарню.
— А вчора лікар приходив?
— Ні. Приходив три дні тому. Він його… він вилаяв лікаря й не схотів, щоб той лікував далі.
— А ви не покликали іншого?
— Іншого ми не знали. Ми тут тільки три тижні. Того нам викликав офіціант… А він більше не схотів лікуватися в нього… казав… йому здавалося, що він сам себе краще…
— Що в нього було?
— Не знаю. Лікар казав, що запалення легень… але він не повірив… казав, що всі лікарі дурять… крім того, вчора йому стало краще. Тоді раптом…
— Чому ви не відвезли його до лікарні?
— Він не хотів… казав… що я зраджуватиму його, коли він буде в лікарні… він… ви його не знаєте… з ним нічого не можна було вдіяти.
— Він ще й досі в готелі?
— Так.
— Ви повідомили господаря, що сталося?
— Ні… Коли він раптом затих… і стало так тихо… і його очі… я не витримала і втекла.
Равік згадав, що було вночі. На мить йому стало ніяково. Але що вже сталося, те сталося, і тепер йому було до того байдуже, і цій жінці також. Особливо жінці. Минулої ночі їй до всього було байдуже, важило тільки одне: витримати. Життя складається не з самих сентиментальних прикладів. Лавінь, почувши, що його дружина померла, провів ніч у публічному домі. Повії врятували його, а зі священиками він би пропав. Це можна розуміти або не розуміти. Пояснювати тут нічого. Але якщо вже розумієш, то це накладає на тебе певні обов'язки.
Равік узяв плаща.
— Ходімо! Я йду з вами. Він був вашим чоловіком?
— Ні,— сказала жінка.
Господар готелю "Верден", гладкий чоловік без єдиної волосини на голові, зате з фарбованими чорними вусами й чорними густими бровами, стояв у вестибюлі. За ним вишикувались офіціант, покоївка і касирка, пласка, як дошка. Господар, безперечно, все вже знав, тому, побачивши жінку, відразу накинувся на неї. Обличчя його почервоніло, він вимахував маленькими пухкими ручками і аж булькав люттю й обуренням.