I ти ж поїдеш додому.
Він дивиться на мене:
— Ти так гадаєш?
— Атож.
— Ти так гадаєш? — повторює він.
— Безперечно, Франце. Тільки тобі треба після операції вбитися в силу.
Він подає мені знак підсунутися ближче. Нахиляюся до нього, і він шепоче:
— Я в це не вірю.
— Не мели дурниць, Франце, за кілька днів ти сам упевнишся. Подумаєш, ампутували ногу. Та тут ще й не таке роблять.
Він підводить руку:
— Глянь-но сюди, на ці пальці.
— То від операції. Добряче жери, і тоді швидко одужаєш. Вас тут непогано годують?
Він показує на миску, ще наполовину повну. Це мене непокоїть.
— Франце, ти повинен їсти. Найголовніше — їсти. Адже з цим тут начебто добре.
Він ніби не слухає. Трохи помовчавши, повільно говорить:
— Я так хотів стати лісничим.
— Ти ще встигнеш,— заспокоюю я.— Тепер уже виготовляють чудові протези, з таким протезом ти й не помітиш, що тобі чогось бракує. Вони кріпляться до м'язів. З протезом для руки можна ворушити пальцями й працювати, навіть писати. I, крім того, тепер весь час винаходять іще досконаліші протези.
Якийсь час він лежить тихо. А тоді каже:
— Можеш узяти мої шнуровані чоботи для Мюллера.
Я киваю головою і силкуюся вимовити щось підбадьорливе. Губи в нього стали зовсім безбарвні, рот побільшав, зуби випинаються, і здається, що вони крейдяні. Тіло в нього тане, чоло вигинається дужче, вилиці загострюються. Кістяк наче пробивається назовні. Очі вже западають. За кілька годин усе скінчиться.
Не вперше я бачу, як помирають; але ми росли разом, а це все-таки зовсім інша річ. Я списував у нього домашні завдання. У школі він звичайно носив коричневий костюм із паском, і рукава в нього завжди були витерті до блиску. Він єдиний серед нас умів робити на турніку "сонце". Коли він так крутився, його чуб маяв, наче шовковий, і падав йому на обличчя. Канторек пишався ним. Але цигарок хлопець не терпів. Шкіра в нього була біла-білісінька, і він чимось скидався на дівчинку.
Я дивлюся собі на чоботи. Вони величезні, незграбні, холоші заправлені в халяви, коли стоїш у цих широченних чоботях, здаєшся товстим і дужим. Та коли ми йдемо купатися й роздягаємось, стегна і плечі у нас знову стають вузькими. Тоді ми вже не солдати, а майже хлопчаки, ніхто не повірив би, що ми можемо тягати на собі ранці. То якась дивна мить, коли ми стоїмо роздягнені: тоді ми не на службі і почуваємо себе майже як цивільні.
Коли ми купалися, Франц Кеммеріх ставав зовсім малий і тоненький, наче дитина. I от він лежить, чому, скажіть мені, чому? Треба було б провести повз це ліжко ввесь світ і сказати: це — Франц Кеммеріх, йому дев'ятнадцять з половиною років, він не хоче помирати. Не дайте йому померти!
Мені паморочиться в голові. Дух карболки і тліну заповнює легені, повільно заповзає в них, наче рідота, і душить.
Сутеніє. Обличчя в Кеммеріха блякне, він лежить у подушках такий блідий, що аж світиться. Губи тихо ворушаться, Я схиляюся над ним. Він шепоче:
— Якщо знайдете мого годинника, відішліть його додому.
Я не заперечую. В цьому немає тепер сенсу. Його не переконаєш. Мені боляче від моєї безпорадності. Це чоло із запалими скронями, ці вуста, власне — оголені щелепи, цей загострений ніс! А вдома, там, куди мені треба написати, огрядна заплакана жінка. Якби вже відбути того листа!
Палатами ходять санітари із пляшками й відрами. Один із них підходить ближче, придивляється до Кеммеріха і йде далі. Видно, він чогось чекає, мабуть, йому потрібне ліжко.
Я присовуюся ближче до Франца і починаю говорити, наче це може його врятувати:
— Можливо, тебе відвезуть до санаторію, що стоїть на монастирській горі серед вілл. Тоді з вікна ти бачитимеш поле, аж до отих двох дерев на обрії. То найкращий час, коли достигає хліб; надвечір поле міниться під призахідним сонцем, немов перламутрове. А тополина алея біля монастирського струмка, де ми колись ловили пліточок, пам'ятаєш? Ти зможеш знову зробити собі акваріум і розводити риб, зможеш ходити, куди тобі заманеться, ні в кого не питаючись, і навіть грати на піаніно, коли схочеш.
Я схиляюсь до його обличчя, не видного у присмерку. Він іще дихає, тихо дихає. Обличчя в нього мокре, він плаче. Ох і дурницю я втяв в отими теревенями!
— Ну, Франце,— я обіймаю його за плечі й тулюся обличчям до його обличчя.— Може, ти тепер спатимеш?
Він не відповідає. Сльози течуть у нього по щоках, Треба б їх витерти, але мій носовичок дуже брудний.
Минає година. Я сиджу і пильно стежу за виразом його обличчя, раптом він схоче ще щось сказати. Якби він розкрив рота й заволав! Але він тільки плаче, відвернувшись до стіни. Він не згадує ні матері, ні братів і сестер, він взагалі нічого не говорить, це вже, напевне, зосталося десь позаду; він опинився сам на сам із своїм недовгим дев'ятнадцятирічним життям і плаче, бо воно залишає його.
Ніколи я вже не бачив такого тяжкого, розпачливого прощання з життям, хоча смерть Тьядена теж була нелегкою: цей дужий, як ведмідь, чолов'яга кричма кликав свою матір і з виряченими очима у розпачі відганяв багнетом лікаря від свого ліжка, аж поки впав мертвий.
Нараз Кеммеріх застогнав і почав харчати. Я схоплююся на ноги, вибігаю з палати і кричу:
— Де лікар? Де лікар?
Побачивши чоловіка в білому кітелі, я чіпляюся за нього.
— Ходімте швидше, а то Франц Кеммеріх помре.
Він випручується і питає в санітара, що стоїть поруч:
— Про кого він?
Той відповідає:
— Ліжко двадцять шість, ампутація ноги.
Лікар гнівається:
— Звідки я можу знати, сьогодні я вже п'ять ніг ампутував! — Він відштовхує мене, каже санітарові: — Йдіть подивіться! — I біжить до операційної.
Я тремчу від гніву, йдучи за санітаром. Той дивиться на мене і каже:
— Операція за операцією, з п'ятої ранку, я тобі кажу — щось страшне, тільки за сьогоднішній день шістнадцятеро померло, твій буде сімнадцятий. Сьогодні напевне дійде до двадцяти...
Мені стає млосно, нараз я відчуваю, що вже не можу. Більше я не лаятимусь, це ні до чого, мені хочеться впасти долі і вже не підводитись.
Стоїмо біля ліжка Кеммеріха. Він помер. Обличчя в нього ще мокре від сліз. Очі напівзаплющені, вони жовті, як старі кістяні гудзики.
Санітар штовхає мене в бік:
— Забереш його речі?
Я киваю головою.
— Його доведеться зараз же винести,— каже санітар.— Нам потрібне ліжко. Поранені лежать уже й у коридорі.
Я беру речі й відшпилюю в Кеммеріха розпізнавальний знак. Санітар цікавиться, де його солдатська книжка. Її немає. Я кажу, що вона, певне, в канцелярії, і йду. За мною вже несуть на брезенті Франца.
За дверима — темрява і вітер, це мені як порятунок. Я глибоко вдихаю повітря, якомога глибше, і відчуваю: повітря торкається мого обличчя, м'яке й тепле, як ніколи. Думки про дівчат, про квітучі луки, про білі хмарки раптом зринають у мене в голові. Ноги в чоботях несуть мене вперед, я йду швидше, я біжу. Назустріч ідуть солдати, їхні розмови хвилюють мене, дарма що я їх не розумію. В землі нуртують якісь сили, вони вливаються в мене крізь підошви. Ніч потріскує електрикою, фронт глухо гримотить, наче грає цілий оркестр із самих барабанів. Тіло в мене прудке, у кожному м'язі грає сила, я хекаю і пирхаю. Ніч живе, я живу. I відчуваю голод, дужчий, ніж голод шлунка.
Перед бараком стоїть Мюллер, чекає на мене. Я віддаю йому чоботи. Ми заходимо, і він їх міряє. Чоботи йому саме до ноги...
Він порпається в своїх запасах і простягає мені чималий шмат сервілату. А до цього — гарячий чай із ромом.
III
Ми дістаємо поповнення. В бараках уже немає вільного місця, усі солом'яні матраци зайняті. Здебільшого то літні люди, але до нас прислали також двадцять п'ять хлопців із польових навчальних пунктів. Вони майже на рік молодші за нас. Кроп штовхає мене:
— Ти вже бачив тих дітлахів?
Я киваю головою. Ми тепер запишалися, голимося при всіх на подвір'ї, походжаємо, заклавши руки в кишені, згорда поглядаємо на новобранців і відчуваємо себе бувалими фронтовиками.
Качинський приєднується до нас. Ми йдемо через стайні і підходимо до новачків, вони саме одержують протигази й каву. Кач питає в одного з наймолодших:
— Мабуть, ви вже давно нічого путящого не їли, еге?
Новачок кривиться:
— Вранці — хліб із брукви, на обід — вінегрет із брукви, на вечерю — котлети з брукви і салат із брукви.
Качинський співчутливо свистить.
— Хліб із брукви? То вам пощастило, тепер печуть уже з тирси. А що ти скажеш про квасолю? Їв би?
Хлопець червоніє:
— Ще й дражнитесь!
Качинський каже тільки:
— Неси казанок.
З цікавості ми йдемо за ним. Він підводить нас до діжечки біля його матраца. Діжечка і справді наполовину повна квасолі з м'ясом. Качинський стоїть перед нею наче генерал і каже:
— Око — глядь, рука — хап! Це гасло справжніх солдатів.
Ми вражені. Я питаю:
— Сто чортів, Каче, звідки це?
— Помідор тільки зрадів, як я в нього забрав. За це я дав йому три шматки парашутного шовку. А квасоля і холодна смакує.
Він щедро насипає новачкові й каже:
— Як ще колись зазирнеш сюди з казанком, то в лівій руці тримай сигару чи жменю тютюну. Втямив?
Тоді він обертається до нас:
— Вам, звісно, й так насиплю.
Качинський — незамінний чоловік, він має якесь шосте чуття. Такі люди є скрізь, але відразу їх важко розпізнати. У кожній роті знайдеться один або й двоє таких солдатів. Качинський найбільший проноза, якого я тільки знаю. За фахом він, здається, швець, та річ не в тім, він знається на всякому ремеслі. З ним добре приятелювати. I я, і Кроп — його приятелі, і Гайє Вестгуз, можна сказати, теж. Але він швидше виконавчий орган; коли треба щось залагодити кулаками, він робить те, що Кач скаже. І дістає тоді свою пайку.
Потрапляємо ми, приміром, уночі в зовсім не знайому місцевість, у похмуре кубло, де відразу видно, що тут уже давно все порозтягали, хіба що стіни залишили. Ночувати нас відводять до невеличкої, темної фабрики, яку сяк-так пристосували під казарму. Там стоять ліжка, точніше — не ліжка, а дерев'яні рами з напнутими на них дротяними сітками.
Спати на тих сітках незручно, твердо. Підстелити ковдру не можна бо нею ми вкриваємось, а плащ-намет надто тонкий.
Кач роздивляється і каже Гайє Вестгузові:
— Ходімо зі мною.
Вони йдуть у село, зовсім не знайоме їм. А за півгодини вже повертаються із здоровенними оберемками соломи.