Може, побалакаємо на цю тему іншим разом?
Вона з неспокоєм думала, чи вже закінчилися заняття в Гордона. Завжди поспішала розстатися навіть з улюбленими студентами, вислизала від колег, нахиливши проти вітру голову, приплющивши очі, щоб не бачити знайомих облич, буквально бігла з кабінету до аудиторії чи бібліотеки. В університеті Айліна підтримувала дружні стосунки з ліченими людьми, серед них із завідувачем своєї кафедри, середніх років священиком, випускником Гарвардського університету, охайним, сивіючим, з лицарськими, але дещо підгни-лими академічними поглядами: гарвардські роки вже давно потьмарила сувора буденна дійсність Детройта.
В кабінеті отця Гоффмана несподівано й закінчилася Айліншіа кар'єра в цьому університеті.
Розпашіла від збудження після побачення з Гордоном (вони цілу годину милувалися й виливали одне перед одним душу: він скаржився на лихий нор' дружини, вона — на холодність чоловіка), Айліна рвучко ввійшла до кімнати, де зібралася екзаменаційна комісія по присудженню претендентові ступеня магістра англійської мови й літератури. В таких комісіях вона ще ніколи не брала участі. Вченого звання домагався чернець, брат Роналд, блідий, розповнілий, приємної зовпішності чоловік років за тридцять, з губами більш жіночими, ніж в Айліни. Іспит розпочався запитанням викладача на прізвище О'Брайн:
— Зробіть стислий огляд англійської літератури.
Брат Роналд, трохи затинаючись, заходився повагом відповідати лагідним голоском,— вищезгаданий викладач завжди ставив одне й те саме питання, і кандидат слово в слово завчив відповідь. О'Брайн розпалював люльку і час від часу невиразно кивав головою. Через хвилин п'ятнадцять брат Роналд, згадавши імена Джойса, Лоренса і Т. С. Бліота, щасливо дістався до фінішу, до "двадцятого сторіччя".
— Дуже добре,— похвалив О'Брайн.
Другий екзаменатор містер Хоніг, ніяковіючи, попросив:
— Дайте визначення трагедії й наведіть приклад.
Брат Роналд насупився і по хвилинній мовчанці сказав:
— Я знаю трагедії "Гамлет"... і "Макбет"...
Тут його охопила паніка. Більше нічого він не міг пригадати. Хоніг, сам опецькуватий добродушний чоловічок років п'ятдесяти,— він здобув ступінь магістра у провінціальному університеті і не мав жодної опублікованої статті — підбадьорливо всміхався до брата Роналда, але брат Роналд лише спромігся пробелькотіти:
— Трагедія мас фабулу... кульмінацію і розв'язку... Вона містить викривальний момент... і комічний контраст...
Після кількахвилинної болісної мовчанки, протягом якої лише було чутно, як О'Брайн смокче свою люльку, брат Роналд криво всміхнувся й сказав, що про трагедію йому більш нічого не відомо.
Надійшла черга Айліни. Вона була приголомшена. Раз у раз позирала то на О'Брайна, то на Хоніга, намагаючись упіймати їхній погляд, але ті, здавалося, нічого не помічали. Невже цього неука вважають гідним вченого ступеня, невже йому дозволять де-небудь викладати англійську мову й літературу? Не могла повірити цьому. Випростуючись на стільці, вона мовила:
— Брате Роналде, поясніть нам термін "готика". Мовчання. Брат Роналд роздивлявся свої руки. Силкувався всміхнутися.
— В такому разі визначте термін "героїчний вірш", — попросила Айліна.
її серце войовниче калатало. Чернець дивився на неї сумно іі недоумкувато, в очах його стояли сльози, він похитав головою: "ні", не знас.
— Читали ви Шекспірові сонети? — запитала Айліна.
Брат Роналд поважно кивнув: "так".
— Чи можете щось сказати бодай про один з них?
Знову мовчання. Здавалося, брат Роналд замислився. Нарешті сказав:
— Здасться, я не пам'ятаю жодного...
— Тоді скажіть, що таке сонет.
— Невеликий вірш,— нетвердо відказав брат Роналд.
— Наведіть приклад будь-якого сонету иа свій розсуд.
ПО
Вій уважно роздивлявся свої руки, тепер стулені докупи. Повні, чисто вимиті руки. Зрозумівши через хвилину, що йому не вдасться пригадати жодного сонету, вже й сама нервуючи, вона запитала з притиском:
— Чи не могли б ви розповісти нам про будь-який вірш взагалі? Один з ваших улюблених?
Кілька хвилин він сидів мовчки. Нарешті Айліна сказала:
— Назвіть нам заголовок будь-якого вірша.
Минуло ще жалюгідних півхвилини. Але час, відведений на екзамен, майже весь вийшов. Айліна бачила, як чернець позирає на свій наручний годинник.
— Останні п'ять років я викладав математику в Сент-Роузі,—придуркувато мовив брат Роналд.— Одержати ступінь магістра англійської мови й літератури не моя ідея... мене направив сюди мій орден...
— Невже ви не знаєте жодного вірша? Навіть заголовка?
— Звісно, знає. Ми проходили торік Браунінга, адже так, брате Роналде? — втрутився О'Брайн.— Пам'ятаєте? Ви ще одержали "добре" за курсову роботу. Я був нею цілком задоволений. Назвіть нам, будь ласка, заголовок одного з творів Браунінга.
Брат Роналд пильно розглядав свої руки й нервово всміхався.
— "Моя остання графиня ген там, на стіні..."— улесливо підказав О'Брайн.
Брат Роналд часто дихав. Через кілька секунд він промовив тихим, ледве чутним голосом:
— "Моя остання графиня"?
— Так, є такий твір,— сказала Айліна.
— Тепер моя черга питати,— поквапно сказав О'Брайн.
Він поставив ченцеві дуже довге, неконкретне запитання про місце літератури в системі освіти — яке
ні
вона там посідає місце? Як він зможе, приміром, пояснювати старшокласникам п'єси Шекспіра?
Екзамен скінчився іце до того, як брат Роналд спромігся на відповідь.
Його відпустили. О'Браіїн, голова екзаменаційної комісії, сказав, уникаючи дивитися на Айліну:
— Поставимо йому "добре".
— Так, оцінку "добре" він заслуговує,—скоромовкою сказав другий викладач.
Голова в Айліни аж гула від обурення й сорому, вона опустила на стіл руку долонею вниз.
— Ні,— сказала вона.
— Що значить ваше ні?
— Я не ставитиму йому оцінки.
Вони вирячили на неї очі. О'Брайи роздратовано кинув:
— Тоді я поставлю йому "відмінно", щоб вирівняти ваше "задовільно".
— Але ж я не ставлю йому "задовільно". Нічого йому не ставлю. Яку іншу оцінку, крім "незадовільно", він може одержати? Я не підпишу протокол. Не можу підписати,— сказала Айліна.
— Я теж поставлю йому "відмінно",— сказав невпевнено другий викладач.— Тоді... тоді, можливо, він усе ще зможе пройти... якщо вивести середній бал...
— Але я взагалі не підпишу протокол.
— Ви повинні підписати.
— Я не підпишу.
— Це один з ваших обов'язків як члена екзаменаційної комісії — поставити оцінку й підписати протокол.
— Я не підпишу,— повторила Айліна.
Насилу підвелася й вийшла. В коридорі примарою маячів брат Роналд. Айліна мовчки пройшла повз нього.
Паступіїого ранку її викликали до кабінету отця Гоффмана.
Поширилася чутка, що її звільнено, але насправді їй вистачило глузду самій написати заяву про залишення посади — поспішні кілька рядків на листочку записника отця Гоффмана. Дружба їхня скінчилася. Наступного року, коли було видано її роман-бестселер, отець Гоффман надіслав їй на університетському бланку поздоровлення, складене у вишуканому стилі: "Зичу Вам усього найкращого. Втративши Вас, ми припустилися помилки. Згляньтеся на нас". На той час вона виїхала з Детройта, чоловік був у Сан-Дієго, вона мешкала в багатоквартирному будинку в Буффало, поблизу авеню Делавер, боячись бути впізнаною, коли йшла до аптеки чи універсаму. На "Танець смерті" припав вибір клубу книжки місяця; книжку було продано за 150 тисяч доларів кінопродюсеру, відомому тим, що він корпів над "соціально значущими фільмами", і вперше в житті Айліні не спалося через гроші — через шалені, безладні думки про гроші. Було соромно свого комерційного успіху. Лякала здатність пережити весь цей ажіотаж, популярність на цілу країну. Адже "Танець смерті" далеко не кращий з її романів: гарячкова розповідь про студентів коледжу, їхнє захоплення сексом, наркотиками і смертю — все це вона прагнула "опоетизувати" в прозі. Деякі з безсторонніх колег по буффальському університету остерігали її щодо сліпого сприйняття на віру всіх тих похвал, які сипалися па неї градом, казали, що вона зіпсує свій невеликий, але самобутній талант, якщо братиме все це за щире золото і таке інше. Навіть новий її коханець, критик, що мешкав окремо від своєї дружини й кількох дітей, колишній вундеркінд п'ятдесяти років, застерігав проти успіху.
— Вони хочуть змусити тебе повірити в твою геніальність, а потім відступляться і піднімуть тебе на глум. Спершу загіпнотизують, а тоді проковтнуть. Ні* чому не вір.
Через зловживання барбітуратом і амфетаміном її очі набрали якогось дикого блиску, мідяне волосся легковажно кучерявилось неймовірними локонами, а голос, що лунав на численних вечорах у Буффало, став різким і пронизливим. Врешті-решт, вона, мабуть, володіла талантом бути привабливою як видовище. Фотографія на обкладинці журналу мала величезний успіх: її знімав фоторепортер з Грінвіч-Вілліджа, так само сонний і запаморочений, як і Айліна; вони неквапно вибирали вигідне місце в його майстерні, ворожили над її зачіскою, губами, віями, кінчиком підборіддя, міняли прожектори, домігшись фантастичного, просто неземного блиску очей, щік і чола,— нічого подібного Айліна ніколи раніше в собі не помічала. Обкладинка була кольорова, і Айліна мала справді божественний вигляд — дівчина дорафаелівської доби. Під фотографією чорнів заголовок, набраний високими тривожними літерами: "АМЕРИКАНСЬКІ ЖІНКИ МСТЯТЬ ЗА СТОРІЧЧЯ ГНОБЛЕННЯ?"
Помста!
"Танець смерті" було висунуто на здобуття національної премії з літератури, але він поступився довгому, нудному, натуралістичному роману; хтось із буф-фальців, знайомий зі складом жюрі, казав Айліиі, що причиною була заздрість однієї жінки, члена комісії. Айліна, у якої весь цей час голова йшла обертом і яка не наважувалася роз'їжджати в своєму мерседесі, боячись нещасного випадку, згоджувалася з усіма версіями, розпачливо прислухалася до всіх, міцніше тулилася до кохапця і плакала від думки, що її мозок розпадається.
Цей коханець хотів одружитися з нею, але лише після того як він уладнає справу з розлученням. Звали його Лайл Майср. Автор дванадцяти книжок з питань літературної критики і оглядач лівого щотижневика, ньюйоркець, він досі ніколи не виїжджав з Нью-Йорка, і Буффало нагонив на нього жах. Він боявся, що його поб'ють студенти-активісти в університетському містечку, потерпав, що його битиме" поліція.