Ліфт загув і зупинився. Двері відчинилися і зачинилися.
— Лізь за мною в люк,— почула Брунова знову голос Головного Хлопчини. І вона полізла в люк.
Потім її посадили в крісло космонавта. Головний Хлопчина попрощався з нею і виліз з кабіни. Люк зачинився.
І Брунова залишилася в кабіні космонавта одна. Що вона відчувала на старті, потім розповіла дівчатам:
— Ой подружки, спочатку я відчула жахливе перевантаження. Потім мене закружляло, закружляло, закружляло, як на каруселі. Потім почало піднімати. А потім я попливла, мов риба у воді. Попливла, попливла. Голова паморочиться, у вухах дзвенить. Мене питають: "Як самопочуття?" А я голосно, на весь світ, відповідаю: "Самопочуття космонавта Брунової чудове!" А тут і посадка вже почалась. От коли в густі прошарки атмосфери входила, тут було важко.
— А посадка? — спитали дівчатка.
— А посадка була м'якою. Ніби на пухову подушку сіла...
— Злазь, приїхали,— промовив голос Головного Хлопчини. Хлопчина зняв з Брунової шолом, розв'язав на очах пов'язку. Брунова роздивилась на всі боки — знаходилась вона в якійсь великій кімнаті.
— Де ж моя кабіна? — спитала Брунова.— Де я? Головний Хлопчина розсміявся і сказав:
— На знімальному майданчику. Тут кіно знімається про політ хлопчиків і дівчаток у космос. Тут усе, як справжнє. Ми тебе по-космонавтському перевіряли.
— У космос ти, звичайно, не літала, проте іспит склала,— сказав хтось з хлопців.
— Ні, хлопці,— не погодився Головний Хлопчина.— Якщо вона іспит склала, то вона і в космос, до зірок літала. Вона ж не знала, що вона не летить у космос.
А ти молодець, як тебе... Брунова, так?.. Молодець, що погодилась. Ти, напевне, і справді полетиш у космос, по-справжньому...
Ну і як ви гадаєте: після. всього цього Аня Брунова з нашого класу людина достойна земного тяжіння? Хоч мені і неприємно говорити це, але я перший сказав голосно сам собі: "Так! Достойна!"
А відносно земного тяжіння тут і пояснювати нічого. Адже земного тяжіння достойні далеко не всі люди, але більше від інших достойні земного тяжіння ми, пзеверпи, першим і поки що єдиним представником яких єя — Юрій Іванов. Тепер я повинен пояснити вам, що ж таке пзеверп. Такої людини поки що немає, але буде. Буде така людина. Вона, мов птиця, без літака, просто змахнувши руками, здіймається до небес, а з неба пірне в море і попливе під водою, як дельфін, із швидкістю сімдесят кілометрів на годину, потім вискочить на берег, неначе літаюча риба, і побіжить по землі із швидкістю гепарда. Гепарда... Одним словом, у природи вона повинна взяти все найцінніше: навіть під землею проповзатиме, як проповзають кроти.
Увага! Увага!
Слухайте, народи!
Людина — природи Властитель.
Вона — Повне Зібрання
Винаходів Розумної Природи,
Або скорочено — ПЗВРП-1.
Якщо може, мов птиця, злітати І нестись над землею так просто — То повинна локатори мати, Ультразвуком промацати простір. Увага! Увага! Слухайте, народи! Людина — природи Властитель. Вона — Повне Зібрання Винаходів Розумної Природи, Або скорочено ПЗВРП-1.
А. зараз про те, чому я зашифрував свої спогади. Ну, по-перше, скромність, вона, як кажуть, теж прикрашає людину; по-друге, писати спогади — може, і час, а читати їх, може, ще й рано; і третє — з мірку-
вань таємності, кожній країні хотілося б мати таку людину. Цитую сам себе: "Завжди, у всі часи існуватиме людина, якій першій буде доручено найвідповідальніше завдання!!!"
Отож з міркувань таємності, я б підкреслив, цілковитої таємності, можна навіть вважати, з міркувань військової таємниці, я вирішив закодувати свої спогади. Одного разу я сказав самому собі: "6, товаришу Іванов, льотчики-випробувачі, вони випробовують літаки, ви ж, товаришу Іванов, випробовуєте себе, як літак. А це не одне й те ж саме".
Тепер про те, як я вирішив проблему збереження моїх спогадів для нащадків: спогади зашифровую під копірку, адже коли писати спогади в одному екземплярі, то вони можуть загубитися, згоріти під час пожежі, та мало що може трапитися з ними?! Я довго думав, кому довірити другий примірник моїх спогадів, і вирішив віддати їх нашій шкільній прибиральниці, Стела ни ді Василівні. їй і передаю мої зашифровані спогади шматками.
Тепер найголовніше: як я готуюся стати ПЗеВе-РПом. І де я зберігаю матеріали по пзеверпації. Самі розумієте, що я їх не міг довірити не те що Степаниді Василівні, але нікому в світі, а тому я їх...
У цьому місці в зошиті було вирвано п'ять сторінок, тож які тренування проводив Юрій Іванов за програмою "Людоземт-пзеверп-надкс", в чому вони полягали і де Юрій зберігав їх опис — усе це залишилось таємницею.
СПОГАД ЧЕТВЕРТИЙ
На стикуванні наук
"...Яка-небудь чутлива особа могла б сказати, що це був нещасливий день. Однак у нас, людоземтів, і не прийнято ділити дні на щасливі і нещасливі. Просто прийшлося більше лопотіти, і все. Витратити більше калорій... "Ось про що думав Юрій Іванов, тобто я, сидячи в порожньому класі і дивлячись на сторінку з підсунутими мені кимось віршами. Я намагався розшифрувати зміст надісланих, мені віршів. Ну й життя! — зітхнув я. Мало того, що мені доводиться щомиті зашифровувати своє життя, думки і вчинки, так тут я повинен ще й розшифровувати якісь зашифровані рядки. Взагалі-то я нізащо в світі не ламав би голови над віршами, але в тих, що лежали переді мною, був якийсь натяк, ніби людина, яка писала ці вірші, знає щось таємне про мене... "Давним-давно було те..." — в цьому рядку нема нічого особливого, проте в словах "заковані у лати, з'їжджались рицарі на герць..." був прозорий натяк на мене... З'їжджались рицарі на герць, заковані у лати... Я таки дійсно ніби закований у лати. І далі теж про мене: "Я хочу бачити людей..." , Ну, про кохану можна пропустити, це, звичайно, не про мене, а-от: "Забрало геть! Я хочу дивитись людям в очі... Ідеш на бій, лице відкрий! Ось мужності начало!" Мужності начало!.. Це що ж виходить, я боягуз? Можливо, по почерку вдасться вгадати, хто написав ці віршики? Вже в котрий раз я вдивлявся в листок паперу, але він чомусь мені ні про що не говорив. В нашому класі, мабуть що, немає ні в кого такого почерку. Ну, довідаюсь, хто насмілився підсунути мені цю віршовану провокацію, сам не знаю що я з ним зроблю!.. Та все-таки знаю, що з ним зроблю: не візьму з собою на виконання самого надважкого, над-відповідального завдання на Землі.
Так я сидів один у класі і ламав голову над віршованою загадкою. Це взагалі, а зокрема, крім розшиф-ровки вірша, я ще думаю над тим, як вирішити мої грошові утруднення. Бабуся, якій я допомагав торгувати квітами, вже цілий тиждень не з'являлась на Центральному ринку. Перевідати її під Москвою, де вона жила по Рязанському шосе, у мене не було часу. Що ж робити? Це по-друге, "що робити?" А по-третє, я тренував ліву руку, стискаючи в ній тенісний м'яч. По-четверте, я тренував ступню правої ноги, наступаючи носком на другий тенісний м'яч, як на педаль.
Десь з другого поверху, мабуть що, з актової зали, доносились звуки ненависної мені музики. "Все відволікає і всі відволікають від основної мети і ідеї",— думав я.
Під девізом: "Всі фізики — всі лірики!"—школа готувалася до чергового надзвичайного вечора самодіяльності. Тут людина готується до Самої Діяльності, та ще й змагається в цій діяльності з сусіднього школою. Краще б кожен подумав про те, що він робитиме навколо мене, коли я за своєю надпрограмою "Людоземт-пзеверп-надкс" виконуватиму найвідповідальніше завдання на земній кулі... "Що вони всі робитимуть?" — подумав я.
В цей час за дверима в коридорі почулися тупіт ніг, голоси і бренькіт гітари. Двері смикнулись і відчинились. В освітленому паралелепіпеді дверей з'явились постаті хлопців і дівчат.
— Нікого! Ось тут і порепетируємо! — проспівав під гітару знайомий дівчачий голос.
Клацнув вимикач.
— Хлопці! Та тут Угрюм-башка сидитьі — почувся за моєю спиною голос Кашина.— "Печальний демон! Дух вигнання!"
Але я на його голос навіть голови не повернув. Я лише подумав: "Приперлися!.. Теж — лірики!.."
— Як — нікого? Іванов тут,— сказав Борис Кути-рьов.
— Іванов — це все одно, що нікого,— сказала Данилова Віра.
Такий випад я звісно не міг залишити без відповіді.
— Всякі там лірики твердять, що себе треба неодмінно присвячувати літературі, поезії або мистецтву, бо тільки вони, мовляв, можуть зробити життя людини справді змістовним, цікавим, — сказав я, іронічно посміхаючись.
— А всілякі там фізики переконані, що немає більшої сили на світі, аніж точні науки, на них, вони запевняють, тримається світ,— відповів мені Лев Кир-кинський.
— І ніхто не знає, відколи точиться ця суперечка. І ніхто не відає, скільки вона ще триватиме,— сказала Віра Граніна.
— Але є на світі наука, прихильники якої можуть сказати. "Сперечайтесь не сперечайтесь, а істина, як завжди, лежить посередині". А оскільки на стику всіх дисциплін знаходиться лише одна наука, вона і є най-прекрасніша. Ім'я її — ЕКОНОМІКА,— сказала Ніна Кісіна (я досі ніяк не міг розібратися, з яким Ніна ухилом, але якщо вона серйозно вірить у ті слова, які вона вимовила з розумним виглядом, то в неї був явно економічний ухил)"
І тут мені, звичайно, треба було зробити таку заяву, на яку ніхто б не зміг відповісти, а тому я сказав таке: 4
— Знаєте, є такі рибки — піраньї? — спитав я у всіх одразу.— Так-от, ця маленька рибка — гроза тропічних річок Південної Америки. Паща цього хижака повна гострих зубів. На тварину, що надумала перепливти річку, кидається зграя жорстоких піратів, і за кілька хвилин від неї залишається обгризений кістяк. Ці маленькі рибки кровожерніші за акул й крокодилів. І не випадково індійці назвали одну з річок, у якій водиться ця рибка,— СМЕРТЬ! Так-от, кинув би я вас до тих рибок... під час відливу!..
Всі замовкли, і ніхто .навіть не пробував відповісти мені на мою заяву, одна Кісіна тільки й писнула:
— Ну, знаєш, чим це пахне, Іванов? Це вже пахне не злістю, а якоюсь просто зненавистю...
Після слів Кісіної я ще з більшою люттю став стискати рукою тенісний м'яч, а ногою мало не втиснув другий м'яч у підлогу.
Хоч Віра Данилова (між іншим, вона з артистичним ухилом, мріє стати кіноактрисою) сказала, що я нібито якась порожнеча, проте всі не зводили з мене очей, особливо після моєї заяви про те, що б я зробив з ними усіма.