Навпаки.
Клод не відступав і запитав навмання:
— Що навпаки?
— Там я маю майже все.
— За винятком грошей. Хіба ні?
Якусь мить Перкен мовчки розглядав його, потім запитав:
— А хіба вони є там?
— Треба шукати!
— Можливо…
Клод завагався. Здалеку долинав урочистий церковний наспів, який раз у раз глушив клаксон якогось одинокого автомобіля.
— У джунглях — від Лаосу аж до самого моря — є багато храмів, невідомих європейцям…
— А! Золоті боги… Облиште!..
— Барельєфи та статуї — не золоті, але цінність їхня не в тому…
Клод ще вагався.
— Ви не проти заробити двісті тисяч франків?
— Це ви дізналися від вірменина? Я з цього не роблю ніякої таємниці. Є ще могили фараонів…
— Невже ви гадаєте, пане Перкен, що я шукатиму могили фараонів серед котів?
Здавалося, Перкен замислився. Роздивляючись його, Клод відкривав для себе, що перед жіночою принадою факти так само безсилі, як і перед силою волі деяких чоловіків. У цю мить не існувало ні історій з коштовностями, ні біографії цього чоловіка. Він стояв тут настільки реальний, що вчинки з його колишнього життя, мов сни, існували самі по собі. Клод запам'ятовував лише ті факти, які вдовольняли його почуття. Чи буде він нарешті відповідати?
— Давайте трохи пройдемося.
Вони мовчки ступили кілька кроків. Перкен не зводив погляду з жовтих вогнів порту, над яким простяглеся всіяне блідими зорями небо. Незважаючи на ніч, тепле повітря, наче чиїсь мокрі руки, торкалося шкіри Клода. Він дістав із пачки цигарку, але потім роздратовано пожбурив її в море.
— Мені доводилося бачити багато храмів, — нарешті обізвався Перкен. — Проте не всі вони оздоблені…
— Не всі, але багато.
— Кассірер3 заплатив мені в Берліні три тисячі золотих марок за дві статуетки Будди, які дав мені Дамронг4… Але шукати пам'ятки!.. Краще вже шукати скарби, як тубільці…
— Якби ви знали, що п'ятдесят скарбів були зариті над річкою в якомусь конкретному місці, яке простягається, скажімо, на шістсот метрів, ви шукали б їх?
— Бракує тільки річки.
— Ні, і річка є. Ви хочете шукати скарби?
— Для вас?
— Разом зі мною — порівну.
— А річка?
Ледь помітна посмішка Перкена вкрай розізлила Клода.
— Ходімо, я покажу.
У коридорі, який вів у каюту Клода, Перкен поклав руку на плече молодика:
— Вчора ви натякали, що поставите на карту все до останнього. Ви це мали на увазі?
— Так.
Клод думав, що мапа лежить розгорнута на ліжку, але бой склав її. Він розгорнув мапу знову.
— Ось озера. Всі ці червоні крапочки означають храми.
— А голубі?
— Мертві міста Камбоджі, які вже обстежені. Проте я вважаю, що є ще інші. Ви бачите, як багато червоних крапок тягнеться вздовж чорної лінії?
— Що це?
— Королівська дорога — дорога, яка з'єднувала місто Ангкор з озерами в долині річки Менам. Колись була така ж важлива, як і канал між Роною і Рейном у середні віки…
— Храми тягнуться вздовж лінії до…
— Сама місцевість не така вже й важлива: до областей, які СПРАВДІ обстежені. Я скажу ось що: користуватися самим компасом, аби вірно йти давньою дорогою і натрапити на храми, достатньо. Якби Європа була вкрита лісами, було б безглуздо вважати, що, йдучи з Марселя до Кельна через Рону і Рейн, ви не натрапите на руїни церков… І не забувайте: інформацію стосовно обстежених областей можна перевірити, що я й зробив. Про це написано в спогадах мандрівників…
І, відповідаючи на німе запитання Перкена, додав:
— Ні, я не впав з неба, а прочитав напис санскритською мовою, яка, як бачите, також може іноді стати в пригоді. Про це пишуть службовці, які відважились побувати там, за кілька десятків кілометрів од нанесеного на мапу району.
— Невже ви гадаєте, що ви перші побачили це на мапі?
— Топографічна служба зовсім не цікавиться археологією.
— А Інститут Франції?
Клод розкрив "Інвентар" на позначеній сторінці з підкресленими місцями: "Потрібно ще провести дослідження пам'яток поза нашими маршрутами… Ми зовсім не претендуємо на те, що наш перелік завершений…"
— Це звіт останньої археологічної експедиції.
Перкен роздивився мапу.
— За 1908 рік?
— Від цього року і аж до війни не було нічого цікавого, потім почалося детальне вивчення. Але все це лише початки. Перевірка фактів шляхом співставлення дозволяє мені з певністю стверджувати: відстань, яку подають тут в одиницях виміру тодішніх мандрівників, повинна бути виправлена, крім того, уздовж дороги потрібно перевірити твердження, що подаються в легендах, — вони повні цікавих обіцянок… Мова йде лише про Камбоджу; у Таїланді, як вам відомо, ще нічого не зроблено.
— Про що ви думаєте? — запитав Клод.
— Бусоль допоможе визначити загальний напрямок; чи берете ви до уваги свідчення тубільців?
— Лише тих, чиї села розташовані близько від давньої дороги.
— Гаразд… Я знаю досить багато таїландців, які розповідають про це. Зрештою, я сам бачив ті храми… Це старовинні брахманські споруди, чи не так?
— Так.
— Отож ніякого фанатизму, бо ми весь час будемо серед буддистів… Задум, можливо, не такий уже й фантастичний… Ви добре розумієтесь на цьому мистецтві?
— Від певного часу тільки те й роблю, що вивчаю його.
— Відколи? Скільки вам років?
— Двадцять шість.
— Гм…
— Я знаю, що виглядаю молодшим.
— Ні, це не було здивування, це була… заздрість.
У його тоні не було й тіні іронії.
— Французька адміністрація дуже не любить…
— Я був у відрядженні.
На якусь мить Перкен від здивування замовк, потім проказав:
— Я починаю розуміти все більше й більше…
— О, це всього лише безплатне відрядження! Наші міністерства не такі вже і скнари.
Клод зустрівся з таким люб'язним та пишномовним керівником відділу; в порожніх коридорах висіли примітивні мапи, на яких у сонячному промінні виднілися містечка Вьєнтьян, Тімбукту й Джібуті, обведені великими рожевими колами, і скидалися на столиці; кумедне поєднання — золото й гранат…
— Я бачу зв'язки з ханойським інститутом і ордер на примусове залучення, — зауважив Перкен. — Небагато, але все ж таки…
Він знову втупився в карту.
— Транспортуватимемо на візках.
— А що з тими шістдесятьма кілограмами, встановленими регламентом?
— Нічого. Це не має жодного значення. Від п'ятдесяти до трьохсот кілограмів залежно… залежно від того, що вам трапиться. Отже, візки. Але якщо протягом місяця нічого не трапиться…
— Та ні! Адже ви добре знаєте, що масив Дангрек зовсім не досліджений…
— Але не настільки, як ви це собі уявляєте.
— …і що тубільцям відомі храми. Чому не настільки, як я це собі уявляю?
— Ми ще повернемось до цього… — Він на мить замовк. — Я добре знаю французьку адміністрацію. Ви — чужинець, тому вона буде створювати всілякі перепони. Проте ця небезпека не така вже й велика… Є інша небезпека, яка вдвічі більша.
— Інша?
— Там можна зостатися назавжди.
— Меойці?
— Так, вони, але, крім них, є ще джунглі й лихоманка.
— Я думав про це.
— Гаразд. Давайте поговоримо про гроші.
— Все дуже просто — маленький барельєф або статуя коштують десь близько тридцяти тисяч франків.
— Золотих?
— У вас надто великий апетит.
— Тут уже нічого не вдієш. Мені вистачить десять тисяч. А вам — двадцять.
— Двадцять.
— Не бозна-скільки. Але якщо барельєф гарний — наприклад, танцюристка, — він буде коштувати принаймні двісті тисяч франків.
— Із скількох брил він складається?
— З трьох, чотирьох…
— А ви впевнені, що продасте їх?
— Звичайно. Я знаю найвідоміших фахівців у Лондоні і в Парижі. Крім того, дуже легко можна організувати публічний розпродаж.
— Легко, але довго.
— Ніхто вам не боронить продавати відразу, тобто без публічного розпродажу. Ці речі рідкісні — ціни на них стрибнули вгору відразу після війни.
— Ще одне — припустимо, що ми знайшли храми…
— Ми, — пробурмотів Клод.
— …як ви думаєте від'єднати найбільш вартісні брили каміння?
— Це буде не так легко. Я про це думав…
— Наскільки я пригадую, каміння досить масивне.
— Так, але кхмерські храми збудовані без цементу і не мають фундаменту — мов іграшкові замки з доміно.
— Нічого собі доміно — п'ятдесят сантиметрів у перерізі і метр довжини… Це близько семисот п'ятдесяти кілограмів ваги!..
— Я думав узяти довгу пилку, щоб відрізати не дуже широкий шматок з різьбленням. Пилки я маю тут. Будемо сподіватися, що упродовж віків усе попадало на землю, а смоківниці й запалювальні бомби сіамців дуже нам допомогли.
— Я зустрічав більше уламків гірської породи, ніж храмів… Там уже побували шукачі скарбів… До тих пір я дивився на храми лише як на…
Перкен відклав мапу і втупився очима в лампу. Клод запитував себе, про що він думає, — його відірваний від реальності погляд, здавалося, став якимсь замріяним. "Що я про нього знаю?" — вже вкотре подумав Клод, вражений виразом його обличчя і поглядом, втупленим в умивальник. Серед тиші глухо відлунював стукіт корабельних машин.
— Ну що?
Перкен, відсунувши мапу, сів на кушетку.
— Обійдемося без запитань. Цей продуманий проект вартий уваги. Я й справді не думав, а мріяв про ту мить, коли матиму гроші… Я зовсім не хочу забігати наперед подій, які повинні закінчитися щасливо. Але, зрозумійте, я погоджуюсь лише тому, що хочу потрапити до меойців.
— Куди саме?
— Набагато північніше, але одне другому не заважає. Поки що я одне знаю достеменно: я їду в Бангкок, де мушу розшукати одного чоловіка, до якого маю велику симпатію і водночас підозру… В Бангкоці місцева міліція повідомить мене, що їй відомо про його так зване зникнення. Я думаю, що…
— Отже, ви погоджуєтесь?
— Так…що він подався у той район, де перебував я. Якщо він мертвий, то я знатиму, що мені робити далі. Інакше…
— Що інакше?
— Мене не влаштовує його присутність, бо він усе зіпсує…
Перкен так перескакував з однієї теми на іншу, що Клод ледве встигав за ним. А потім він ніби відключився. Клод прослідкував за поглядом Перкена — той дивився на нього, вірніше на його зображення в дзеркалі. Якусь мить Клод розглядав власне чоло, підборіддя й очі Перкена, який, здавалося, думав про нього.
— Не відповідайте, будь ласка, аби відповісти…
Його погляд став зосередженішим.
— Чому ви погодились на це?
— Я міг би вам відповісти: тому що у мене майже немає грошей, і це дійсно так.
— Але ж їх можна заробити й іншими способами. І навіщо вони вам? Очевидно, не для того, щоб гратися ними?
"А вам?" — подумав Клод і відповів:
— Бо бідність не дає змоги вибрати собі ворогів.