Цей місячний камінь лежав у нього в кімнаті на підвіконні й щохвилини потрапляв на очі. Глянувши на нього, Знайко в ту ж мить згадував про Місяць і про все, що сталося, і знову засмучувався.
Одного разу, прокинувшись уночі, Знайко глянув на камінь, і йому здалося, що камінь у темряві світиться якимось м'яким голубуватим світлом. Здивований цим незвичайним явищем, Знайко встав з постелі й підійшов до вікна, щоб роздивитися місячний камінь зблизька. Враз він помітив, що на небі був повний, яскравий місяць. Проміння від місяця падало прямо в вікно й освітлювало камінь так, що створювалося враження, ніби він світився сам. Помилувавшись цим красивим видовищем, Знайко заспокоївся і ліг у постіль.
Іншим разом (це трапилось увечері) Знайко довго сидів над книжкою, а коли зрештою вирішив лягти спати, була вже глибока ніч. Роздягнувшись і погасивши світло, Знайко забрався в постіль. Випадково його погляд упав на місячний камінь. І знову здалося Знайкові, що камінь світиться сам, і цього разу навіть якось особливо яскраво. Знаючи, що це лише ефект місячного освітлення, Знайко не звернув на камінь уваги й уже зібрався заснути, як раптом пригадав, що в цю ніч появляється молодик, тобто, просто кажучи, на небі не могло бути ніякого місяця. Піднявшись з постелі й виглянувши у вікно, Знайко впевнився, що ніч справді була темна, без місяця. На чорному, немов вугілля, небі сяяли лише зорі, але місяця не було. А проте місячний камінь, що лежав на підвіконні, світився так, що не тільки було видно його самого — він ще й освітлював частину підвіконня довкола себе.
Знайко взяв камінь у руку, й рука його освітилася слабким мерехтливим світлом, яке наче лилося з каменя. Чим довше дивився Знайко на камінь, тим яскравіше, здавалося, він світився. І вже здалося Знайкові, що в кімнаті стало не так темно, як було спочатку. І він міг уже розгледіти в темряві і стіл, і стільці, і книжкову полицю. Знайко взяв з полиці книжку, розгорнув її і поклав на неї місячний камінь. Камінь освітив сторінку так, що навколо нього було можна розрізнити окремі літери й прочитати слова.
Знайко зрозумів, що місячний камінь випромінював якусь енергію. Він одразу ж хотів побігти й розповісти про своє відкриття коротулькам, але згадав, що вони всі вже давно сплять, і не захотів їх будити.
Другого дня Знайко сказав коротулькам:
Сьогодні ввечері приходьте, братики, до мене. Я вам покажу дуже забавну штуку.
— Яку штуку? — поцікавилися всі.
— От приходьте, побачите.
Усім, звичайно, дуже цікаво було узнати, що за штуку покаже Знайко. Поспішайко від нетерпіння так хвилювався, що за обідом навіть їсти нічого не міг. Зрештою він не витерпів, пішов до Знайка і причепився до нього так, що Знайко змушений був відкрити свою таємницю. Таким чином, коротулькам усе стало відомо заздалегідь, але це тільки посилювало їхню цікавість. Кожному хотілось своїми очима побачити, як світиться у темряві камінь.
Щойно сонечко сховалося за обрієм, всі вже були у Знайка в кімнаті.
Ви рано прийшли, — сказав коротулькам Знайко. — Камінь зараз не може світитися, бо ще дуже видно. Він буде світитися, коли настане цілковита темрява.
— Нічого, ми почекаємо, — відповів Сиропчик. — Нам поспішати нікуди.
— Ну, чекайте, — погодився Знайко. — А я тим часом, щоб вам не нудьгувати, розкажу про це цікаве явище.
Він поклав на стіл, за яким повсідалися коротульки, місячний камінь і почав розповідати про те, що в природі є речовини, які набувають здатності світитися в темряві, після того як їх піддано дії променів світла. Таке світіння називається люмінесценцією. Деякі речовини набувають здатності випромінювати світло навіть під впливом невидимих ультрафіолетових, інфрачервоних або космічних променів.
— Можна припустити, що з такої речовини і складається місячний камінь, — сказав Знайко.
Щоб розважити коротульок іще чим-небудь, Знайко виклав їм свою теорію про те, що Місяць — це така велика куля, всередині якої є друга куля, і на цій внутрішній кулі живуть місячні коротульки.
Поки Знайко ділився з своїми друзями цими корисними знаннями, кімнату поступово огортав морок. Коротульки що є сили витріщали очі на місячний камінь, який лежав перед ними, але не помічали ніякого світіння. Поспішайко, який був найбільш неорганізованим, весь час крутився від нетерпіння й не міг всидіти на місці.
— Ну чого він не світиться? Ну коли ж він буде світитися? — раз у раз повторював він.
— Зажди трошки. Ще дуже видно, — заспокоював його Знайко.
Нарешті темрява стала такою, що не було видно ні каменя, ні навіть стола, на якому він лежав. А Знайко все повторював:
— Заждіть трошки, ще дуже видно.
— Справді, братики, так видно, що хоть картини малюй! — підтримав Знайка Тюбик.
Хтось тихенько засміявся. У темряві не можна було розібрати хто.
— Все це нісенітниця якась! — сказав Поспішайко. — По-моєму, камінь не світитиметься.
— А чого йому світитися, якщо й без того видно, — сказав Гвинтик.
Хтось знову засміявся. Цього разу голосніше. Здається, це був Незнайко. Він був найсміхотливіший.
— Ти, ІІоспішайку, все кудись поспішаєш. Тобі все найшвидше хочеться, — сказав Сиропчик.
— А тобі не хочеться? — сердито пробуркотів Поспішайко.
— А куди мені спішити? — відповів Сиропчик. — Хіба тут погано? Тепло, світло, й мухи не кусають.
Тоді вже всі коротульки не витримали і голосно розреготалися. Усім так сподобався вислів Сиропчика про мух, що його стали повторювати на всі лади. Нарешті Гусля сказав:
— Які там мухи! Всі мухи давно сплять!
— Правда! — підхопив лікар Пілюлька. — Мухи сплять, і нам пора спати! Вистава закінчилася!
— Ви не сердьтеся, братики, тут просто якась помилка вийшла, — виправдовувався Знайко. — Вчора камінь світився, от даю вам чесне слово!
— Ну, ти не сумуй, чого там! Завтра ми знову прийдемо, — сказав Шпунтик.
— Неодмінно прийдемо: тут і світло, й тепло, й мухи не кусають, — підхопив хтось.
Усі, сміючись, і штовхаючись, і наступаючи одне одному в темряві на п'яти, стали вибиратися з кімнати. Знайко навмисно не запалив електролампи, бо ж йому соромно було дивитися коротулькам в очі. Як тільки всі розійшлися, він з розмаху впав на ліжко, зарився обличчям у подушку і обхопив голову руками.
— Так мені, дурневі, й треба! — бурмотів він у відчаї. — Не міг тримати язик за зубами — тепер розплачуйся! Мало того, що в Сонячному місті осоромився, тепер і тут усі сміятимуться!..
Знайко ладен був відлупцювати сам себе з досади, але, згадавши, що час уже пізній, вирішив не порушувати режиму дня і, роздягнувшись, ліг спати. Вночі він, однак, прокинувся і, глянувши випадково на стіл, побачив, що камінь світиться. Загорнувшись у ковдру і всунувши ноги в капці, Знайко підійшов до столу, взяв камінь у руки й почав розглядати його. Камінь світився чистим голубим світлом. Він весь ніби складався з тисячі мерехтливих крапочок. Поступово його світіння ставало все яскравішим. Воно було вже не голубим, як спочатку, а якогось незрозумілого кольору: чи то рожеве, чи то зелене. Досягнувши найбільшої яскравості, світіння поволі згасло, й камінь перестав світитися.
Не сказавши ні слова, Знайко поклав камінь на підвіконня і в глибокій задумі ліг у постіль.
Відтоді він часто спостерігав світіння місячного каменя. Іноді воно починалось пізніше, іноді раніше. Часом камінь світився довго, всю ніч, а часом зовсім не світився. Хоч як старався Знайко, він не міг уловити в світінні каменя ніякої закономірності. Ніколи не можна було сказати заздалегідь, світитиметься вночі камінь чи ні… Тому Знайко вирішив мовчати й поки що нікому нічого не казати.
Щоб якнайкраще вивчити властивості місячного каменя, Знайко вирішив зробити хімічний аналіз його. Проте й тут виникли непередбачені труднощі. Місячний камінь не вступав у сполуку ні з якою іншою хімічною речовиною: не розчинявся ні в воді, ні в спирті, ні в сірчаній чи азотній кислоті. Навіть суміш міцної азотної і соляної кислот, у якій розчиняється навіть золото, ніяк не діяла на місячний камінь. Що ж міг сказати хімік про речовину, яка не вступає у сполуку ні з якою іншою речовиною? Хіба тільки те, що ця речовина — якийсь благородний метал, подібний до золота чи платини. Однак місячний камінь металом не був, отже, він не міг бути ні золотом, ні платиною.
Втративши надію розчинити місячний камінь, Знайко пробував розкласти його на складові частини, нагріваючи камінь в тиглі, але місячний камінь не розкладався від нагрівання. Знайко палив його на вогні, і теж марно. Місячний камінь, як то кажуть, в огні не горів і в воді не тонув. А втім… У воді місячний камінь тонув, тільки вся біда була в тому, що тонув він далеко не завжди. Бувало, місячний камінь тонув, як звичайно тоне у воді грудочка цукру або солі, а бувало, що він плавав на поверхні води, наче корок або суха деревина. Це означало, що вага місячного каменя з якихось невідомих причин мінялась, і з речовини, важчої від води, він перетворювався на речовину, легшу за воду. Це була якась зовсім нова, досі невідома властивість твердої речовини. Жоден мінерал на землі не мав таких дивовижних властивостей.
Під час своїх спостережень Знайко помітив, що звичайна температура місячного каменя була на два-три градуси вища від температури навколишніх предметів. Це означало, що поряд з променевою енергією місячний камінь виділяв і теплову енергію. Однак таке підвищення температури Знайко спостерігав знову-таки не завжди. Це означало, що виділення теплової енергії відбувалося не постійно, а з якимись перервами. Іноді температура місячного каменя була на кілька градусів нижчою від навколишньої температури. Що це означало, було просто неможливо збагнути.
Усі ці дивні речі спантеличували Знайка і зрештою набридли йому. Не вміючи пояснити всі ці дива, Знайко перестав вивчати властивості каменя і, як кажуть, махнув на нього рукою. Місячний камінь лежав у його кімнаті па підвіконні, наче якась нікому не потрібна річ, і помаленьку вкривався пилюкою.
Розділ третій
ДОГОРИ ДНОМ
А згодом відбулися події, які змусили Знайка й зовсім забути на якийсь час про місячний камінь. Те, що сталося, було таким дивовижним і незвичайним, що його важко й описати. Знайкові, просто кажучи, було не до того, щоб думати про якийсь там камінь, із якого він не мав ніякої користі.
День, коли це все трапилось, почався, як завжди, коли не зважати, що Знайко, прокинувшись, устав не зразу, а, всупереч своїм правилам, дозволив собі трошечки повалятись у постелі.