Незадоволений відсутністю преси, дурними манерами відвідувача, дивним звучанням генераторів, Хейнс один за іншим відключав електричні ланцюги на пульті. Щось тут явно не так. Завтра, пообіцяв він собі, треба розібрати панель до останнього гвинтика і з'ясувати в чому справа.
Обм'якле тіло Рімо Уільямса мирно лежало в кріслі. Голова, що схилилася до плеча, упала на груди, коли охоронці почали відстібати ремені. Доктор Філіпс, який увійшов у кімнату вже після страти, для проформи приставив до грудей страченого фонендоскоп і негайно вийшов.
Квапливо переговоривши з начальником в'язниці, санітари з дослідницького центра обережно вклали тіло на каталку і прикрили простирадлом. "Навіщо квапитися? — подумав один з охоронців, спостерігаючи за людьми в білих халатах. — Уільямсу тепер поспішати нікуди."
Санітари церемонно склали руки страченого на груди, але в коридорі руки мляво упали з носилок. Лежаче тіло тепер нагадувало нирця в момент останнього поштовху з краю вишки. Краї простирадла, що прикривало каталку, волочилися по підлозі. Санітари зупинилися перед дверми, що виходять на навантажувальний майданчик тюремного двору.
Новенький "б'юік" медслужби стояв з відкритими дверима. Санітари ввезли каталку в автомобіль і закрили двостулкові задні двері з затемненим склом. Затемнені були і шибки з боків. Як тільки двері зачинились, чоловік, що сидів всередині і у якому Хейнс впізнав би свого незворушного відвідувача, скинув з колін ковдру, яка прикривала його праву руку.
У руці виявився шприц. Швидко ввімкнувши освітлення салону лівою рукою, він нахилився над тілом і одним рухом розірвав спереду сіру тюремну сорочку. Намацавши п'яте ребро, встромив довгу голку прямо в серце Рімо. Акуратно і поступово натискаючи на поршень, спорожнив шприц і настільки ж ретельно витяг голку, утримуючи її під тим же кутом, під яким вона ввійшла в тіло.
Жбурнувши шприц в кут, він потягнувся до стелі і схопив закріплену там кисневу маску. Як тільки маска звільнилася зі спеціальних затисків, почулось шипіння кисню.
Притиснувши маску до все ще смертельно блідого обличчя Рімо, темноволосий став чекати, поглядаючи на годинник. Через хвилину він притис вухо до грудей. На його обличчі з'явилась посмішка. Він випрямився, зняв з Рімо маску, закріпив її на стелі, переконався, що кисень перекритий, і постукав по перегородці, що відокремлює салон від водія.
Пчихнувши мотором, "б'юік" рушив.
Від'їхавши миль п'ятнадцять від в'язниці, "швидка" зупинилася. Один із санітарів, уже переодягнений у звичайний одяг, рушив до автомобіля, що стоїть неподалік. Там, присівши на крило, чекала людина з гаком замість кисті лівої руки, неквапливо попихкуючи сигаретою.
Людина з гаком кинула санітарові ключі, викинула сигарету і, підбігши до "б'юіка", постукала в задні двері:
— Це я, Маклірі.
Двері розчинилися, і він ввійшов в автомобіль плавним рухом великої кішки, що ховається в печері.
Темноволосий закрив двері. Маклірі влаштувався на сидінні ближче до лежачого на чорній шкірі носилок все ще нерухомого тіла і глянув на темноволосого:
— Ну?
— Конн, нам, здається, трапився хлопець, що уміє вигравати, — сказав темноволосий.
— Не говори дурості, — відповіла людина з гаком. — У нашій справі будь-хто не виграє.
РОЗДІЛ ШОСТИЙ
"Б'юік" мчався вперед. Маклірі принюхався до дивного запаху в салоні. Так пахне проносне в шоколадній оболонці. "Певно, через підвищений вміст кисню," — подумав Маклірі.
Конн Маклірі зупинив погляд на людині, яка лежить на каталці. Щораз, коли простирадло, що покривало груди, піднімалось й опускалось, він зазнавав насолоди. Він вижив! Можливо, тепер багато чого нарешті вирішиться.
— Запали-но світло, — сказав Маклірі своєму супутникові.
— Конн, не можна. Мені сказали, що вмикати світло заборонено, — відповів темноволосий.
— Та запалюй, — повторив Маклірі, — на півхвилини.
Темноволосий простягнув руку, і яскраво-жовте світло залило тісний простір кабіни. Маклірі моргнув і зосередився на обличчі з високими вилицями, гладкою білою шкірою, глибоко посадженими темно-карими очима, що зараз були прикриті повіками, з ледь помітним шрамом на підборідді.
Маклірі моргнув, але погляду не відвів. Він не міг відірватися від найбільшої авантюри в його житті. Він свідомо пішов проти всього, чому його учили, поставивши все на одну карту. Рішення, він знав, було невірним. У той же час воно було єдиним.
Якщо лежачий перед ним на каталці напівтруп спрацює так, як було задумано, то спрацює і багато чого іншого. Більше людей дістануть шанс жити в улюбленій країні. Приписи предків сповняться, і великий народ збережеться як нація. Почім знати — дуже може бути, що все тепер залежить від лежачої перед ним ледь дихаючої людини, чиї прикриті повіки сутеніли в яскравому світлі, на тлі світлішої шкіри обличчя. Так, ці повіки. Маклірі вже бачив їх раніше, і теж під яскравим світлом. Тільки тоді світло було від жаркого сонця В'єтнаму, що освітлював морського піхотинця, який спить під сірим кістяком засохлого дерева.
Маклірі тоді ще працював на ЦРУ, але для конспірації носив військову форму, і його супроводжували два хлопці з морської піхоти. Війна вступила в патову ситуацію, через пару місяців все повинно було скінчитися. Це завдання було, схоже, останнім.
У невеликому селищі в американському тилу в'єтконгівці влаштували свою штаб-квартиру. З ЦРУ надійшов наказ: захопити цей пункт, де повинні були зберігатися секретні списки таємних агентів В'єтконгу в Сайгоні.
Якщо атакувати це лігвище В'єтконгу, яке розташовувалося в якійсь повітці, звичайним способом — з перебіжками і вогневим прикриттям, — то моментально захопити його не вдасться, і тоді комуністи встигнуть знищити списки. А вони були ЦРУ вкрай необхідні.
Маклірі вирішив, що єдиний вихід — кинути роту морських піхотинців у чоло супротивникові, на манер камікадзе. Тоді, думав Маклірі, в обложених не буде часу ані на знищення списків, ані на що-небудь ще.
Йому дали роту морської піхоти. Але коли Маклірі знайшов її командира і став викладати план атаки, капітан кивнув убік двох морських піхотинців із гвинтівками, що сиділи на купці чогось, вкритого брезентом.
— Це ще що? — запитав Маклірі.
— Ваші списки, — спокійно відповів капітан, плюгавий чоловічок, форма на ньому була відпрасована так, немов лінія фронту була далеко.
— Але як же так? Адже був наказ не штурмувати до мого прибуття.
— Без тебе обійшлися, вже вибач. Забирай папірці і відчалюй. Ми свою справу зробили.
Маклірі хотів було заперечити, але передумав і попрямував до покритої брезентом купки. Хвилин двадцять він перегортав щільні аркуші пергаменту, поцятковані ієрогліфами. Нарешті, посміхнувшись, шанобливо кивнув капітанові.
— Обов'язково з вдячністю згадаю про вас у рапорті.
— Та вже ж бо будь ласка, — пішла байдужа відповідь.
Коли Маклірі побачив ту саму повітку, в якій в'єтконгівці зберігали свої архіви, то помітив, що на глинобитних стінах немає слідів куль.
— Як вам це вдалося? Ви що, багнетами працювали?
Капітан зрушив каску на потилицю і почухав скроню:
— І так, і ні.
— Як це?
— Є отут у нас хлопець. Він це вміє.
— Що "це"?
— Ну, от як з цією повіткою. Це його робота.
— Що?
— Пробрався туди й всіх перебив. Ми його використовуємо саме для таких завдань, для нічної роботи. Все ж краще, ніж втрати рахувати.
— А як він це робить?
Капітан знизав плечима.
— Не знаю. Я його не запитував. Робить, і усе.
— Я рекомендуватиму його для
надання "Медалі честі"*! — викликнув Маклірі.
* "Медаль честі" — вища військова нагорода США. (Прим. ред.)
— За що? — здивовано запитав капітан.
— Так за те, що він поодинці добув ці документи, за те, що він один знищив... Скільки їх там було?
— П'ятеро, здається...
Подив все ще не сходив з обличчя капітана.
— От саме за це.
— За це?
— Саме за це!
Капітан знову знизав раменами:
— Уільямсу це не вперше. Не знаю, що такого особливого він зробив в цей раз. Якщо підніметься шум з нагородженням, його від нас можуть перевести. А, крім того, йому на медалі наплювати.
Маклірі вдивився в обличчя капітана: чи не бреше? Нібито несхоже.
— Де він зараз? — запитав Маклірі.
— Он там, під деревом.
З місця, де стояв Маклірі, були видні чиїсь широкі груди, та й ще насунута на обличчя каска.
— Залишіть охорону біля цих паперів, — сказав він капітанові, неквапливо підійшов до сплячого і схилився над ним.
Ударом ноги, досить точним, щоб не нанести каліцтва, Маклірі збив каску з голови сплячого. Солдат мигнув і ліниво підняв от ці самі повіки.
— Ім'я! — уривчасто сказав Маклірі.
— Ви хто?
— Я — майор.
Щоб не створювати зайвих проблем із субординацією, Маклірі носив майорські погони. Морський піхотинець подивився на його плечі.
— Рімо Уільямс, сер, — сказав солдат, починаючи вставати.
— Сиди. Списки ти добув?
— Так точно. Що-небудь не так?
— Ні, все в порядку. Залишишся в морській піхоті?
— Ні, сер. Мені залишилося служити два місяці.
— А потім?
— Повернуся в поліцейське управління, у Ньюарк, і буду товстіти за столом.
— І занапастиш себе на цю дурницю?
— Так, сер.
— ПРО ЦРУ коли-небудь думав?
— Ні.
— Хочеш працювати в нас?
— Ні.
— Може, подумаєш?
— Ні, сер.
Маклірі явно давали зрозуміти, що пересипана "серами" похмура ввічливість — не більше, ніж данина субординації. Цій людині хотілося, щоб їй дали спокій.
— Ньюарк — це той, що в Нью-Джерсі, а не в Огайо?
— Так точно, сер.
— Що ж, поздоровляю з успішним виконанням завдання.
— Дякую, сер.
Піхотинець знову закрив очі, не потрудившись навіть потягнутися за каскою, що валялась поряд, і якою він міг би прикритися від сонця. Це був передостанній раз, коли Маклірі бачив ці повіки опущеними. Це було давно, майже так само давно, як Маклірі вже не працював у ЦРУ.
Під дією снодійного Уільямс мирно спав, як спав і тоді в джунглях. Маклірі кивнув темноволосому:
— Добре, вимикай.
Раптова пітьма сліпила так само, як і яскраве світло.
— Дорогувато нам обійшовся цей сучий син, а? — запитав Маклірі. — Ну а ти — молодець.
— Спасибі.
— Сигарета є?
— У тебе свої коли-небудь бувають?
— Навіщо, коли є твої?
Обоє розсміялися. Рімо Уільямс тихо застогнав.
— Хлопець уміє вигравати, — знову сказав темноволосий.
— Перегодь, — сказав Маклірі, — його неприємності тільки починаються.
Вони знову засміялися.