Цього колись не було, в ті давні часи, коли я ще з ними гралась.
— Еге ж, еге ж! — відповіла Ніпоза. — Тепер це так. Але ти на них не марикуй. Не гнівайся на них. Кажу тобі, винні в цьому ваші жінки, що сюди приїжджають. Вони ні про кого з чоловіків не можуть сказати: це мій муж. А це зле. Жінки не повинні такі бути. Вони дивляться на всіх чоловіків безсоромними очима, говорять стидкі слова, серце у них нехороше. Ось чому в нас не поважають ваших жінок. Кажеш ти про хлопчаків — то на те вони й хлопчаки! А чоловіки… Звідки їм знати?
Полотнище в шатрі піднялося, і ввійшов старий дід. Він щось пробурмотів, побачивши Фрону, й сів на землі. Тільки з якоїсь нетерплячої жвавості його рухів можна було здогадатись, як він урадувався її присутністю.
— То, значить, Тенас Гі-гі вернулась до нас у ці погані дні? — промовив він різким одривчастим голосом.
— Чому погані, Мускиме? — запитала Фрона. — Хіба ваші жінки тепер не носять барвистішої одежі? Хіба у ваших шлунках не більш борошна, сала та іншої їжі білої людини? Хіба ваша молодь не багатіє, переносячи тягарі та з перевізництва? Хіба вже забувся давній звичай пожертви м'ясом, рибою та ковдрами? Чому ти кажеш, Мускиме, що настали погані часи?
— Все це правда, — відповів він урочистим тоном жерця, і спогад зблиснув йому давнім вогнем в очах. — Все це справді так. Наші жінки ходять у барвистішій одежі. Але тепер на них задивляються білі чоловіки, і вони не хочуть і поглянути на наших юнаків. І через те наше плем'я не росте, і маленькі діти не бігають гуртами по наших таборах. Ось як! У шлунках більш тепер їжі білої людини, але більше й поганого її віскі. Правда, молодь багатіє. Але юнаки проводять ночі за картами, і багатство їхнє зникає, і вони зневажають один одного неподобними словами, зчиняють сварки та бійки, часом і кров проливають. А старому Мускимові мало несуть тепер м'яса, риби та ковдр. Бо й молоді жінки забули давні звичаї, і юнаки вже не вірять у давніх богів. І через те тепер погані часи, Тенас Гі-гі, і старий Муским сумує, ждучи собі близької смерті.
— Ай, ай! Це правда! — хлипнула Ніпоза.
— Безумство твого народу перейшло й на мій народ, — казав далі Муским. — Люди з твого племені прибувають з-за солоного моря, мов ті хвилі морські. Хто знає, куди вони йдуть?
— Ай! Хто знає, куди вони йдуть? — голосила Ніпоза, хитаючись сюди й туди.
— Вони йдуть вперед та вперед, назустріч морозові й холодові, вони йдуть не вгаваючи, хвиля за хвилею!
— Ай, ай! Назустріч морозові й холодові. Це довгий шлях, шлях темряви та голоду. — Стара здригнулася п раптом схопила Фрону за руку, — І ти йдеш туди, за ними?
Дівчина кивнула головою.
— Тенас Гі-гі йде туди? Ай, ай, ай!
Полотнище заворушилось — у намет заглянув Маккарті.
— Так ось де ви, Фроно! А сніданок чекає вже на вас півгодини, і Енді, ця стара баба, аж тремтить з обурення. Добридень, Ніпозо, добридень, Мускиме, — звернувся він до Фрониних співрозмовників. — А втім, навряд чи ви запам'ятали моє обличчя.
Старі відповіли на привітання, але більш нічого не сказали.
— Не гайтеся, дитино моя, — звернувся Маккарті до Фрони. — Мій пароплав відпливає опівдні, і я не матиму коли й надивитись на вас. Та й Енді чекає з гарячим сніданком, і сам гарячкує.
РОЗДІЛ III
Фрона махнула Енді на прощання рукою й вийшла на дорогу. Через плече в неї висів фотоапарат, на спині був маленький подорожній мішок, а в руці, замість альпенштока, вербовий патичок, що їй дала Ніпоза. Одягнена вона була в просту сіру одежу, пристосовану для мандрівки в горах. Матеріалу на таку одежу пішло мало, але вона була простора й не стримувала їй рухів.
З її багажем ще декілька годин тому вирушило дванадцять індіянів під доглядом Дела Бішопа. Напередодні, повернувшись із Метом Маккарті з табору сивашів, вона зустріла на складі Дела Бішопа — він там чекав на неї. Справу, в якій він прийшов, вони залагодили враз. Його пропозиція була ясна й проста. Фрона йде в глиб країни. Він також збирається туди. Їй потрібен провідник. Коли вона ще нікого не знайшла, то він саме той, кого треба. Він не сказав їй, як перевозив на берег, що вже бував у цій країні кілька років тому і знає її дуже добре. Щоправда, води він недолюблює, а мандрувати доведеться найбільше водою, та він цього не боїться. Він взагалі нічого не боїться. Крім того, він завжди ладен битися з ким завгодно й коли завгодно. Щодо платні, то з нього досить, щоб вона закинула за нього словечко Джекобові Велсу, коли вони прибудуть у Доусон, і він матиме все потрібне на цілий рік. Ні, ні, це не значить пайки в майбутній ділянці, він не хоче зв'язувати собі рук. Він заплатить за все, як тільки натовче в свій мішок золотого піску. Ну, то що вона думає з цього приводу? А Фрона таки надумалась, бо ще й не скінчила сніданку, як він уже пішов шукати для неї носіїв.
Вона помітила, що йде швидше, ніж більшість її товаришів подорожніх: всі вони несли на собі важкі клунки, і тому їм доводилось перепочивати що двісті-триста ярдів. Одначе вона насилу могла зійти з гуртом скандінавців, що йшли поперед неї. То були стрункі біляві велетні. Кожен ніс по сто фунтів поклажі, до того ж вони тягли за собою візка, на якому ще було добрих шістсот фунтів. Їхні обличчя сяяли, як сонце, радість життя грала-шумувала в них. Ця робота здавалася їм дитячою забавкою і зовсім не струджувала. Вони жартували поміж себе на своїй незрозумілій мові, кожного зачіпали. З широких грудей у них виривався сміх і лунко розкочувався навкруги. Люди звертали їм з дороги, заздро дивились услід, бо вони підтюпцем бігли під гору, скоком летіли з гори, а ковані колеса на їхньому візку тільки гуркотіли по скелях. Нарешті вони зникли в темному мовчазному лісі і виринули знов уже поблизу річки, коло броду. На піщаній косі лежав утопленик, дивлячись мертвими очима просто на сонце. Якийсь чоловік безперестанку все питав роздратованим голосом: "А де ж його товариш? Хіба у нього не було товариша?" Інших двоє, поскидавши з себе клунки, байдуже перебирали мерцеві пожитки. Один голосно проказував назву кожної речі, другий перевіряв та записував на шматку брудного грубого паперу. На піску валялись мокрі листи та квитанції. На носовій хустинці лежало кілька золотих монет. А на річці метушилися люди в човнах і не вділяли мерцеві жодної уваги.
Скандінавці глянули на цю сцену, й обличчя у них на хвилину затьмарилися.
— А де ж його товариш? Хіба у нього не було товариша? — роздратовано спитав і їх чоловік.
Вони тільки похитали головами — вони не розуміли по-англійському.
Потім підійшли до берега, ступили у воду. З того боку хтось застережливо крикнув до них. Вони зупинилися й почали радитись. Тоді знову рушили вперед. Ті, що порались коло пожитків утопленика, повернулися й стали стежити за ними. Вода ледве сягала скандінавцям до пояса, але течія була прудка, і вони, бредучи, спотикались, а візка іноді потоком хилило вбік. Фрона відчувала, що у неї аж дух перехопило. Та найстрашніше місце вони вже перейшли. Двом переднім вода тепер доходила тільки до колін.
Раптом у того, що був ближче до візка, з плеча зсунувся ремінь. Клунок його перевісився набік, і він втратив рівновагу. В ту ж хвилину його сусід спіткнувся, й обидва враз попадали в воду. Інших двох також збило з ніг, коли візок перекинувся і вода потягла його від броду на глибину. Ті два, що були попереду і вже майже вийшли з води, кинулись назад і вхопились за мотузки, щоб витягти візок. Але навіть для них, велетнів, це було понад силу. Цаль за цалем вони подавалися вниз, до виру.
Клунки тягли скандінавців на дно. Лише один, той, у якого зсунувся ремінь, тримався. Він виринув і поплив, тільки не до берега, а за водою — хотів допомогти товаришам. Двісті футів нижче по течії з води стриміла гостра зубчаста скеля. Тут їх і винесло на поверхню. Візок, все ще навантажений, виплив перший. Одне його колесо було розбите геть удрузки. Він кілька разів перекинувся в воді і знову затонув. За візком виринули люди, всі купою, мішма. Їх било об гостре каміння й зносило все далі, всіх, крім одного. З десятеро човнів кинулось їх рятувати, і Фрона, теж у каное, бачила, як він чіплявся закривавленими пальцями за камінь. Вона бачила його бліде обличчя, його надлюдські зусилля. Одначе він не зміг утриматись, і його понесло далі, — саме в ту мить, як підпливав до нього товариш, вільний від клунка… Обидва знову зникли під водою, потім показались на хвилинку на більш мілкому місці, усе ще не здаючися.
Того, що плив окремо від інших, урятували з човна, а решта зникла в глибокій, прудкій річці. З чверть години човни даремно шукали їх. Нарешті знайшли їхні трупи на мілині, за виром. Від човна, що йшов проти течії, відв'язали мотуз, випрягли з чийогось воза пару коней і витягли страшну поклажу на берег.
Фрона подивилась на п'ятьох молодих велетнів, що з потрощеними кістками лежали в болоті. Тепер їм до всього вже було байдуже — все для них закінчилося. Вони все ще були припряжені до візка, непотрібні клунки все ще висіли за плечима. Шостий сидів коло них, мов громом прибитий, на очах ні сльозинки. А за яких десять кроків від них безупинним потоком котилося життя, і Фрона, замішавшись у цей потік, рушила далі.
Темні гори, вкриті ялиновим лісом, насувались аж до річища Даї, і волога земля, що ніколи не бачила сонячного проміння, під ногами перетворювалась у багнюку й трясовину. Тоді люди протоптували іншу стежку. І тих стежок скрізь було багато. Ідучи такою стежкою, Фрона натрапила на чоловіка, що безтурботно лежав боком у болоті, розкинувши ноги. Одну руку йому притисло до землі вагою його власного тіла та ще й клунком. Одна щока вгрузла в грязюку, проте обличчя його було спокійне. Побачивши Фрону, він одразу зрадів, і в очах йому заграла посмішка.
— Ну те й довго ви барилися! — звернувся він до неї. — Я вже тут вас цілу годину дожидаю.
— Отож-бо, — казав він далі, коли Фрона нагнулася над ним. — Відстебніть ременя. От каторжна пряжка! Я ніяк не міг до неї дістатись.
— Ви не забилися? — запитала Фрона.
Він скинув клунка, стрепенувся й помацав звихнену руку.
— Ні! Цілий, мов новенький долар! Спасибі вам. Навіть не вдарився. — Він випростався і обтер брудні руки об гілки найближчої ялини. — Завжди мені не щастить! Зате хоч добре віддихав, так що нічого нарікати.