Правда, антропани воюють з байоранами за примат Дусу над Мусом або Мусу над Дусом (оскільки мають протилежні переконання), але зваж, що в таких війнах гине тільки частина їх, тоді як ти хотів би, аби я, вибивши їм з голів усю їхню віру у вихвіндрювання і проквярню і все інше, підготував їх до раціонального ощасливлення. Але таким чином відбулося б психічне вбивство, бо ці нові істоти вже не були б ані байоранами, ані антропанами, хіба ти цього не розумієш?"
"Забобони треба замінити знанням!" — твердо мовив Кляпавцій.
"Та звичайно! Але зваж, прошу тебе, на те, що зараз там живе близько семи мільйонів спокутників, і не один з них потратив ціле життя на приборкання власної натури, щоб урятувати своїх ближніх від проквярні; то як же мені пояснити їм за кілька хвилин, та ще так, щоб у них не залишилося більше ніяких сумнівів, що все це було ні до чого, що вони змарнували життя на справу зовсім безвартісну? Хіба це не було б жорстокістю? Знання само повинно замінити забобони, але для цього потрібен час. Візьми для прикладу того горбаня, про якого ми говорили. Живе він у солодкому незнанні, вірячи, що його горб відіграє в Творенні Світу чи не космічну роль. Коли йому поясниш, що горб є наслідком хибного поєднання атомів, то тільки зробиш нещасним. Тоді слід було б одразу ж і випростати його горб..."
"Та певна річ, що так!" — випалив Кляпавцій.
"Ба! І ми так робили! Тільки мій дід раз випростав за одним махом триста горбанів. Але як потім мучився!"
"Чому?" — не втримавсь я від запитання.
"Чому? Та сто дванадцятьох одразу після того засмажили в олії, сприйнявши таке несподіване видужання як неспростовний доказ таємних зносин з нечистою силою; тридцятьох забрали до війська, і вони загинули в боях, убиваючи один одного під ворожими прапорами, сімнадцятеро відразу ж упилося з радості на смерть, а вже решту винищило виснаження від кохання (бо мій дід через свою духовну шляхетність обдарував їх іще й великою вродою) або всілякі інші моральні збочення, яким вони, напостившись до того, почали надто бурхливо віддаватися, отож за два роки всі вони зійшли в могилу. Єдиний виняток... Ет! Не варто й говорити!"
"Та кінчай, коли вже почав!" — заволав з великим хвилюванням мій учитель пан Кляпавцій.
"Якщо конче хочеш... Гаразд. Спершу лишилося тільки двоє. Один, потрапивши дідові на очі, на колінах благав його повернути йому горб, оскільки калікою непогано жив собі з милостині, а випростаний мусить працювати, а він не був до того привчений, казав, що до горба він уже зовсім звик, а тепер, заходячи будь-куди, боляче стукається чолом об одвірки..."
"А останній?" — спитав Кляпавцій.
"Він був королевичем, через каліцтво позбавленим права спадщини, а коли позбувся каліцтва, мачуха, бажаючи, аби корона дісталася її синові, отруїла пасинка..."
"Ну, гаразд... Але ви все-таки можете творити чудеса..." — з розпачем у голосі мовив Кляпавцій.
"Ощасливлення за допомогою чудес є однією з найнебезпечніших серед відомих мені технік, — суворо відповів голос з машини. — Кого змінювати за допомогою чуда? Окремих осіб? Через надмір уроди розбиваються подружні зв'язки, зайвий розум призводить до самотності, багатство — до шаленства. Ні, ні! Окремих осіб ощасливлювати не можна, а суспільства — не варто. Кожне повинне йти власним шляхом, природним чином, підносячись з поверху на поверх розвитку, завдячуючи лише собі всім добрим і лихим. Ми, з Найвищої Фази, не маємо чого робити в Космосі; ми не створюємо інших Космосів, оскільки, дозволю собі зауважити, це було б нечесно. Навіщо це робити? Для власного вивищення? Це було б паскудством. Чи, може, для створюваних? Але ж їх немає. То ж як можна зробити щось для тих, кого не існує? Робити що-небудь можна лише доти, поки ще не можна робити всього. А потім треба сидіти тихо... А тепер дайте вже мені спокій!"
"Та як же так?! А якісь засоби, аби хоч трохи поліпшити, допомогти, вдосконалити? Зваж на тих, хто страждає! Алло!" — один поперед одного кричали ми з Кляпавцієм перед Остаточним Пультом.
Машина позіхнула й сказала:
"І чи варто взагалі з вами розмовляти. Чи не правильнішою була наша поведінка на планеті? Завжди те саме! Та вже добре! Ось вам рецепт на ще не випробуваний засіб, але застерігаю вас перед наслідками! А тепер робіть собі, що хочете. Спокій, це єдина річ, яка мені потрібна. Ідіть собі з Боготроном..."
Машина замовкла, а ми залишились перед згасаючими сузір'ями її вогнів біля Пульту, на якому лежав аркуш із таким приблизно текстом:
АЛЬТРУЇЗИН — психотрансмісійний препарат, призначений для всіх білкових. Викликає узагальнення всіх почуттів, емоцій і відчуттів того, хто їх безпосередньо переживає, серед інших, які перебувають на відстані не більшій, як п'ятсот ліктів. Грунтується на принципі телепатії, не гарантує передачі ніяких думок. На роботів і рослини не діє. Інтенсивність відчуттів переживаючого індивідуума як транслятора підсилюється завдяки вторинній ретрансмісії приймачів і є тим більшою, чим більше осіб знаходиться з ним у сусідстві. Згідно з концепцією винахідника, АЛЬТРУЇЗИН має вносити в кожне суспільство дух братерства, спільності й глибокої симпатії, оскільки сусіди щасливої особи стають теж щасливими, і тим щасливішими, чим щасливіша вона; отож, виходячи з власних інтересів, а тому від усієї душі, вони зичать такому індивідуумові ще більше щастя. А коли хтось страждає, негайно поспішають на допомогу, щоб позбавити себе самих від індукованого страждання. Ані мури, ані стіни, ні заслони, ні інші перепони не ослаблюють альтруїстичної дії. Препарат розчиняється у воді; його можна впроваджувати до водогінної мережі, рік, колодязів тощо. Не має ні смаку, ані запаху; один мілімікрограм вистачає для суспільства зі ста тисяч одиниць. За наслідки, які суперечать тезам винахідника, ніхто не відповідає. За представника Найв. Фаз. Розв. — Ультимативний Всесильник.
Кляпавцій трохи побурчав, що Альтруїзин знайде застосування виключно серед людей, а роботи як були, так і залишаться надалі в побутових нещастях, проте я зважився заперечити йому, наголошуючи на спільності всіх розумних створінь і необхідності надання їм допомоги. Коли дійшло до обговорення практичних питань, стало зрозуміло, що акцію ощасливлення треба розпочати негайно. Кляпавцій одразу ж наказав малому підрозділові Онтогельні випродукувати відповідну кількість препарату, а я тим часом, порадившись із знаменитим конструктором, вирішив вирушити на землеподібну планету, населену людиноформними істотами, до якої було якихось там чотири дні дороги. Я прагнув бути анонімним добродійником, отож ми вирішили, що найрозумніше буде, коли я перевтілюсь у людину; як відомо, це справа дуже марудна, але геній конструктора й тут подолав усі перешкоди. Тоді я вирушив, маючи в руках дві валізки, в одній з яких було сорок кілограмів білого порошку Альтруїзину, а в другій лежало — туалетне приладдя, піжами, білизна, запасні щоки, волосся, очі, язики й тому подібне. Сам я подорожував у вигляді юнака пропорційної статури, з вусиками й коротким чубом. Кляпавцій трохи сумнівався, чи справді слід застосовувати Альтруїзин одразу у великому масштабі, отож, хоч я й не поділяв його вагань, однак погодився, що, прибувши на Геонію (так називалася планета), я вдамся до пробного експерименту. Дуже вже мені кортіло розпочати велику сівбу загального братерства і єдності, отож я, не зволікаючи, сердечно попрощався з Кляпавцієм і вирушив у дорогу.
Щоб провести репетицію, я, прибувши в невелике селище, зупинився в господі немолодого понурого корчмаря. Початок був вдалий. Я зміг всипати пригорщу порошку до колодязя перед будинком, ще йдучи з валізами від брички до свого покою. В обійсті панувала якась метушня. Кухонні служниці бігали з шапликами гарячої води, господар сердито підганяв їх; раптом затупотиш копита, і з брички зіскочив літній добродій з лікарською валізкою в руці; однак він попрямував не до дому, а до обори, звідки долинало глухе уривчасте мукання. Як я довідався від покоївки, господарева власність геонська тварина, так звана корова, телилася. Це мене трохи занепокоїло, бо, правду кажучи, я взагалі не думав про тварин; однак уже нічого не міг зробити і зачинився в кімнаті, щоб пильно стежити за розвитком подій. Вони не забарилися. Я чув брязкання колодязного ланцюга — служниці знов носили воду — і вже за якусь хвилину знов почулося мукання корови, якому завторували інші; відразу після цього ветеринар, тримаючись за живіт, з вереском вискочив з обори, за ним гналися челядники, а за всіма — корчмар; усі, поділивши пологові муки корови, з лементом утікали на всі боки, аби небавом повернутися, коли болі на певній відстані вгамувалися. В такий спосіб вони кілька разів відновлювали штурм обори, за кожним разом чимдуж утікаючи з неї в пологових муках; спантеличений таким несподіваним розвитком подій, я дійшов висновку, що експеримент належить проводити в такому місці, де немає тварин. Я чимшвидше спакував свої речі й сказав, щоб мені дали рахунок. Однак в обійсті всі так мучилися через появу на світ теляти, що не було навіть з ким говорити; я хотів поїхати сам, але фірмана, разом з його шкапами, теж уже вхопили перейми, отож я вирішив, що піду до найближчого міста пішки. Треба ж було статися такому нещастю, що коли я переходив кладкою через річку, в мене з руки вислизнула валізка, котра, вдарившись замком об кладку, відкрилася, і весь вантаж білого порошку вмить висипався з неї. Я стояв остовпілий, дивлячись, як бистра течія розчиняє в собі сорок кілограмів Альтруїзину — і нічого не можна було вдіяти, жереб було кинуто, адже річка постачала місто питною водою.
Ішов я цілий день; коли потрапив до міста, воно було вже освітлене, вулиці гамірні, на них багато перехожих. Я зразу ж відшукав для себе невеличкий готель, де можна було зупинитись, і почав виглядати перших ознак дії препарату, але поки що не помітив ніяких. Стомлений довгою мандрівкою, не зволікаючи, пішов спочивати. Посеред ночі мене розбудив пронизливий крик. Я схопився з постелі. У кімнаті було світло від язиків полум'я, яке пожирало сусідній будинок; я вибіг на вулицю й одразу ж за порогом спіткнувся об ще не захололий труп.