Двірник може бути молодий чи старий, добрий чи злий. А злитися йому є на що: адже це він мусить стежити за порядком, щоб діти дім не рознесли.
Це видається на перший погляд дивним — дім великий і міцний, що тут можна зламати? А можна.
Діти колошматять залізякою по стіні і оббивають тиньк або забруднюють і малюють. До стін підвішені бляшані ринви, по яких стікає вода з даху. Діти сідають на ринви верхи або скачуть на них — і бляха мнеться. Якщо є кран, відкривають його, ллється вода, а хазяїн же платить за воду в міську управу.
У маленьких будинках немає туалетів, усі ходять надвір. Малюк квапиться або боїться ввечері — і ось присів біля дверей і наробив на підлогу.
Часом дітям потрібне каміння для гри або хочеться викопати яму, і вони виколупують каміння з бруківки.
Хазяїн сердиться, будинок щойно пофарбували, і знову треба фарбувати, і поліція надсилає повідомлення, що непорядок, і карає штрафом або арештом.
Тільки двірник устиг підмести сходи і в дворі, як знову папірці, палиці, солома. І, нарешті, цей галас.
Іноді домовласник (чи адміністратор і керуючий) мешкає десь в іншому місці, іноді тут-таки. Або хтось хворий і просить, щоб було тихо.
Двірник жене мітлою дітей з двору, лає і кляне, а хлопчаки дають дьору й регочуть. Ну як не злитись!
На шкільному подвір'ї діти галасують лише по три хвилини в перерву, а тут — цілий день; у школі немає надто вже маленьких чи великих, а тут різні.
Тому не дивно, що сторож усіх без винятку прозиває хуліганами й колошматить першого, хто потрапив під руку, не встиг утекти.
Одного мама сама заохочує:
— Іди побігай, іди пограйся, вдома душно.
А іншому дозволяє неохоче й лише інколи:
— Та дивися, зараз же вертайся. Черевики не збивай. З хуліганами не водися.
І потім питає, що він робив,— щоб, бува, не зіпсувався.
Тепер садів і парків стає дедалі більше й більше. Раніше всього цього не було й біля входу до саду стояв поліцейський і не пускав бідно одягнених дітей. Раніше сади були для заможних і для багатих дітей, і навіть не дуже-то й для дітей. Дитячих майданчиків тоді не було, а гратися в м'яча на доріжках не дозволялося. Коли м'ячик потрапляв на газон, доводилося дивитись, чи не бачить сторож, і мчати щодуху. Неприємно ж, коли погрожують палицею.
Тепер у садах є і колонка, і вбиральня, і веранда, де можна заховатися від дощу. Є й тінисті дерева, і ставок з лебедями, і рівні, политі водою, щоб не було пилюки, доріжки.
Все це люди не зразу придумали, й тепер іще щось та додасться, наприклад, музика.
За кордоном є вже в садах зручні лавочки для малюків і спеціальні майданчики для тих, хто заблудився.
Дитина старша знає сад, а для маленького сад усе одно що дрімучий ліс. Доводиться весь час ходити й кликати:
— Не йди, не відходь, грайся ближче.
Дитина дратується, мати сердиться. Нарешті й справді малюк заблудився. Страшно йому, плаче, не знає, куди йти, і ніхто не знає, куди його відвести. І дитина шукає, і мама непокоїться, шукає, і навіть довго шукає. А знайшовся — іноді радість, а іноді гнів — крик, потиличник, сльози.
А було б же досить одного маленького загородженого майданчика. І всі знали б, куди блукача відвести і куди по нього прийти.
Розваги в саду приємні, делікатніші. Навіть дивуєшся, що вже пора додому, так швидко час минув, і треба прощатись:
— До завтра.
Дивовижно: то час тягнеться довго-довго, ніби й кінця йому немає, то промайне, як одна хвилина.
Тільки на годинниках усі години однаково тривають. І лише коли в тебе з'являється свій годинник, ти поступово й не без зусиль навчаєшся взнавати час, який спливає.
Кому дозволяють ходити самим, у тих часто бувають удома неприємності, що не вернувся вчасно. Пояснення вважають відмовками — і даремно. Просто було добре, і час промайнув непомітно.
Не можна через кожні п'ять хвилин підходити до когось і питати, котра година.
Один відповість, а другий буркне під ніс, навіть не глянувши на годинник. Якщо все ходити й вишукувати, у кого б спитати, котра година, то й погратися ніколи. Можливо, тому діти так сильно хочуть мати годинник.
Бо ж хотілося б і добре награтися, і не мати неприємностей удома.
Нічого не вдієш, нехай школа буде школою і нехай лишаться всі тяжкі шкільні обов'язки, не треба вимагати надто багато; та принаймні хоча б те могло змінитися, щоб під час веселої гри, коли про все забуваєш, не звалювались, як сніг на голову, гнів, крик, погрози й покарання. Стільки гірких слів і самотність.
Страх, як би чого не вийшло, порушує спокій радості: не запізнитися б, не подерти одягу, не налетіти, коли біжиш і ловиш м'ячик, на когось із дорослих, не вдарити з необережності товариша, не зробити чогось такого. Чого? Дорослі знають, чого уникати, а маленькому завжди загрожує несподівана халепа.
Я хотів би зібрати в одному місці всі настанови й правила, щоб зробити гру безпечною, та чи можна все передбачити?
Не можна ходити по газону, та що робити, якщо єдиний рятунок від погоні — чкурнути через газон?
Не можна ламати кущів, та хіба від зірваної гілки, якщо вона дуже знадобилася, може бути шкода? На жаль, так. Садівник підрізає гілки тоді, коли соки в дереві ще не рушили, а зірвати гілочку чи навіть листочок улітку — значить боляче поранити друга-рослину.
А вже найбільше зло — різати кору. Кора — це не тільки шкіра, а й одяг, кора захищає від спеки й холоду, хвороб і паразитів, сік з дерева витікає, наче кров. Знівечене дерево ростиме, як хвора дитина.
Питання про шум не розв'язане. Чи потрібен крик? Не знаю. Знаю одне — не всі галасують, коли граються.
Якось у літній колонії ми з дітьми купалися. Кричав один, кличучи когось із середини річки. Він не розумів, що той, кого він кликав, чув своє ім'я, проте не відгукувався, не бажав іти. Цей одноманітний крик серед спокійного, дружнього гомону був справді неприємний. Щоб не розсердитись, я взявся лічити: хлопчак прокричав пронизливо й набридливо одне ім'я тридцять шість разів.
— Противні крикуни,— сказала дама, що сиділа неподалік, своїй приятельці.
— Кричить лише один,— сказав я,— дев'ятнадцятеро купаються спокійно.
— Залиште свої зауваження при собі,— образилася дама.
Дорослі не звикли, щоб у їхню розмову втручалися сторонні, не люблять.
• ВУЛИЦЯ
• ДУМКИ — ПОЧУТТЯ
• СИМПАТИЧНИЙ — НЕСИМПАТИЧНИЙ
• ДОСТОЇНСТВА — ВАДИ
• МИНУЛЕ — МАЙБУТНЄ
• ТРИ ДОПОВНЕННЯ до цієї книжки
ВУЛИЦЯ
Не всі люблять вулицю і не всі однаково нею ходять.
Я знаю хлопчика, якого мама мусила просто гнати на вулицю.
— Ну, вийди ненадовго.
— Навіщо?
— Прогуляєшся трошки.
— Куди?
:— Купиш мені те-то й те-то.
— Та я не знаю де, та я, може, й куплю погане.
Хлопчик і розумний, і веселий, і зовсім здоровий, а воліє сидіти вдома.
— Не люблю тинятися знічев'я,— каже.
Бувають такі, котрі, звичайно, і підуть, та тільки з мамою або з кимось із дорослих. Або з приятелем, який скаже, куди йти.
— Не люблю ходити сам.
А бувають і такі, котрі неохоче ходять з дорослими, їм навіть товариш не потрібен.
— Найприємніше ходити самому.
Можна зупинитися там, де хочеться, і дивитися скільки вподобається.
Різні бувають люди на світі: один любить саме те, що іншому неприємне; кожен хоче, кожного цікавить щось своє.
Один любить головні вулиці з великим рухом, де багато людей і машин, а іншого шум і товкотнеча дратують. Один любить знайомі вулиці, а інший вибирає те, де ще ніколи не був. Любить ходити на річку, іде за місто.
— Я уявляю, що я мандрівник, відвідую незнайомі міста й далекі країни,— каже хлопчик.
Один приглядається до всього, а інший ходить, замислившись, і навіть не помічає, що довкола. Такому все одно, чи йде він повз високі будинки з красивими вітринами, чи повз старі дерев'яні халупи.
— Коли ходжу по місту, в мене більше різних думок.
Так, справді: не побачиш — не подумаєш.
Побачив жебрака — і думаєш про бідних; побачив похорон — думаєш про тих, хто помер; побачив каліку, сліпого, п'яницю — і думаєш про те, навіщо люди п'ють горілку і курять цигарки; побачив офіцера — замислюєшся про війну; тут скандал чи бійка, там поліцейський веде злодія...
Комусь хотілося б обговорити все з приятелем, а цей воліє сам собі ставити запитання і сам відповідає.
— Люблю дивитися на вітрини.
Зупиниться перед книгарнею, кондитерською, кінотеатром, квітковим кіоском, перед магазином канцелярського приладдя, порцелянових виробів, перед годинникарем чи шевцем.
А декотрі знають, де продаються спорттовари чи велосипеди, фотоапарати, поштові марки, радіоприладдя. І юрмляться тільки тут.
У одного в кишені немає ні копійки, а йому байдуже, а хтось краще вдома сидітиме, ніж піде на вулицю без грошей.
Один каже:
— Навіщо мені гроші? У мене все є. Нічого мені не треба.
А інший:
— Яка втіха дивитися, коли не можна купити?
Один любить і вміє купувати, іншому соромно, не хочеться. Один купує завжди в одній і тій же крамниці й навіть не думає, що десь може бути дешевше й краще, а інший купує щоразу в новому місці, щоб порівнювати.
— Давай зайдемо, спитаємо, скільки коштує.
— Іди сам, я почекаю біля крамниці.
Один купує лише тоді, коли треба, і лише те, що треба, а іншому хочеться мати все нове, що вперше бачить.
— Навіщо тобі це?
— Побачимо, може, знадобиться.
Дорослі кажуть, що діти витрачають гроші на ласощі. Так, звичайно, тільки не всі діти й не завжди. Один любить фрукти й не любить цукерок; інший взагалі ніколи нічого не купує з їжі, зате хоче, щоб у нього були гарні фарби, або циркулі, або малюнки, солдатики, книжки, або довго збирає гроші на одну, зате дорогу річ. Або витрачає всі гроші на кіно.
Неправда, буцімто діти люблять ходити на кінофільми, на які дітей не допускають. Я знаю хлопчика, який ходив у кіно раз на тиждень, але щодня проглядав кадри реклами, щоб не потрапити помилково на фільм про кохання.
Вулиця вимагає знання багатьох правил життя. Діти, які проводять щодня по багато годин на вулиці, знають їх. Тільки прошу не думати, що це вуличні хлопчаки.
Звичайно валять в одну купу: "газетярі, вуличні хлопчаки".
І думають, що газетярі — це зіпсовані хлопчаки, які курять цигарки й, говорять погані слова.
Ні. Вуличним може бути хлопчик, за яким удома навіть дуже стежать і неохоче пускають самого. Та досить йому вирватись на вулицю, він наче з глузду зсувається.