— У неї був приємний м'який голос. — Я саме згадала, що щось забула. Звучить безглуздо, але це для мене багато важить.
— Другий поверх? — запитав ліфтер. Міс Марпл усміхнулася і провинно кивнула головою. Вийшовши з ліфта, вона повільно рушила до свого номера, як завжди, із задоволенням міркуючи про всілякі дрібні прикрощі, наприклад про те, що леді Седжвік брехала. Ледь підійшла до своїх дверей, як пригадала, що щось забула (якщо була бодай крихітка правди в її словах), і спустилася назад, щоб узяти забуту річ. А може, вона спустилася вниз задля зустрічі з ким-небудь чи когось там шукала: якщо так, то чому вона здригнулася, коли відчинились ліфтові двері, чому була чимось засмучена і зразу ж знову зайшла до ліфта та й піднялася вгору? Щоб не зустрітися з тим, кого побачила? Може, то двоє нових відвідувачів — літня молодиця та дівчина. Мати з дочкою? Ні, подумала міс Марпл, це аж ніяк не мати і дочка. Не може такого бути. Навіть у Бертрамовім готелі, подумала міс Марпл, на щастя, траплялися досить цікаві речі.
Розділ третій
— Полковник Ласком?
Жінка у фіалковому капелюшку була біля конторки чергового. Міс Ґорріндж приязно всміхнулася і відразу ж послала хлопчика-служку, що стояв поблизу. Однак він не встиг виконати доручення, бо полковник Ласком сам зайшов до зали і швидко подався до конторки.
— Добридень, місіс Карпентер. — Він чемно потис гості руку і звернувся до дівчини: — Моя люба Ельвіро. — Він ґречно взяв її за обидві руки. — Так, так, усе гаразд. Чудово, чудово. Ходімо сядемо. — Він підвів їх до крісел і посадовив. — Так, так,— повторив він,— усе гаразд. — Відчувалося, що він намагався здаватися спокійним та веселим, але це кепсько йому вдавалося, і "все гаразд" він ледве вимовив. Обидві жінки не надто поділяли його захват. Ельвіра ласкаво всміхнулася, а місіс Карпентер безглуздо захихотіла і скинула рукавички.
— Приємна мандрівка, так?
— Еге ж, дякую,— відповіла Ельвіра.
— І не було ні туману, ні дощу?
— О, ні.
— Ми прилетіли на п'ять хвилин раніше, ніж передбачалося за графіком,— похвалилася місіс Карпентер.
— Так, так, чудово, чудово. — Він пожвавішав. — Сподіваюсь, вам тут подобається?
— О, звичайно, тут дуже славно,— палко мовила місіс Карпентер, розглянувшись довкола. — Дуже зручно.
— Здається, готель досить старомодний,— неначе виправдовуючись, сказав полковник. — Чимало всяких старожитностей. Зате ні дискотеки, ані інших розваг.
— Схоже на те,— погодилася Ельвіра.
Вона кинула круг себе байдужним оком. Справді, важко було уявити дискотеку в Бертрамовім готелі.
— Здається, життя тут плине, як у давнину,— знову озвався полковник Ласком. — Може, вам краще відвідати сучасніший заклад. Я не вельми розуміюся на таких речах.
— Тут чудово,— ввічливо сказала Ельвіра.
— Лише кілька вечорів,— провадив полковник Ласком. — Гадаю, нам годилося б піти сьогодні ввечері на концерт, музичне шоу,— якось нерішуче додав він, наче не вірив власним словам. — Сподіваюсь, вам сподобається "Підстрижімося, дівчата".
— Чудово! — вигукнула місіс Карпентер. — Ми знайдемо безліч утіх, чи не так, Ельвіро?
— Я дуже рада,— байдуже промовила Ельвіра.
— А потім повечеряємо. У ресторані "Савой", га? Нові вияви екстазу з боку місіс Карпентер.
Полковник Ласком глянув крадькома на Ельвіру і трохи збадьорився. Він дійшов висновку, що Ельвіра задоволена, незважаючи на свій твердий намір висловлювати лише тиху згоду при місіс Карпентер. "Та я її не винувачу",— сказав він сам собі, а місіс Карпентер запропонував:
— Може, оглянете кімнати? Там ідеальний лад і є все, що треба.
— О, не сумніваюся.
— Та як вам щось у них не сподобається, ми можемо внести зміни, досить вам забажати. Мене тут дуже добре знають.
Міс Ґорріндж, чергова у конторці, ґречно їх вітала.
— Двадцять восьмий і двадцять дев'ятий номери на другому поверсі з ванною.
— Я піднімусь угору і розпакую валізи,— сказала місіс Карпентер,— а ти, Ельвіро, тим часом побалакай трохи з полковником Ласкомом.
Тактовно, подумав полковник Ласком, може, трохи відверто, але принаймні є нагода позбутися на час дівчини. Хоча він не зовсім ясно уявляв, про що він базікатиме з^Ельвірою. Вона дуже вихована дівчина, але він не звик спілкуватися з дівчатами. Його жінка померла під час пологів, і дитина, хлопчик, виховувалася в родині його жінки, а наглядати за хатою приїхала старша сестра. Його син оженився і подався жити в Кенію, а його онучки — одинадцяти, п'яти і двох із половиною років — під час сво го останнього візиту до нього захоплювалися футболом, розмовами про космос, електропоїздами, а також любили посидіти у нього на колінах. Що вдієш? Дівчатка!
Він спитав Ельвіру, чи не хоче та чогось випити. Він уже збирався запропонувати їй імбирного лимонаду або оранжаду, але Ельвіра випередила його.
— Дякую вам. Я воліла б джину й вермуту.
Полковник Ласком здивовано звів на неї очі. Звичайно, він припускав, що шістнадцяти-сімнадцятирічні дівчата п'ють джин та вермут. Проте заспокоював себе тим, що Ельвіра знала, сказати б, точну годину за Грінвічем. Він замовив джину, вермуту і сухого хересу. Відтак кашлянув і сказав:
— Як ви перебули час в Італії?
— Дуже добре, дякую.
— А як зветься те місце, де ви були? Чи не було вам страшно?
— Місцина дикувата, але мене це не хвилювало.
Ласком подивився на неї, не бувши цілком певний у щирості її відповіді. Злегка затинаючись, промовив якомога природніше:
— Здаєтьсярнам слід краще пізнати одне одного, адже я ваш опікун і хрещений батько. Бачте, мені, старому, важко зрозуміти, чого хоче дівчина, чи, краще сказати, що дівчині потрібне. Спершу школа, потім атестат зрілості. А тепер, гадаю, йдеться про щось поважніше — кар'єру, роботу? А ще про що? Нам іноді не завадило б побалакати про все це. Ви, особисто, що збираєтесь робити?
— Воліла б податися на курси секретарок,— спокійно відказала Ельвіра.
— О, то ви хочете стати секретаркою?
— Не дуже.
— У чому ж річ?
— Із чогось треба починати,— пояснила Ельвіра.
Полковник Ласком відчув, що вона говорить дуже неохоче, і вирішив змінити тему.
— А мої кузини, Мельфорди. Як, на вашу думку, з ними можна мешкати вкупі? Якщо ні...
.— О, гадаю, можна. Ненсі мені дуже подобається, та й кузен Мільдред вельми ґречний.
— Отже, ніякого клопоту?
— Ніякісінького.
Запас думок у Ласкома вичерпався. Поки він розмірковував, про що повести мову далі, заговорила Ельвіра, просто і відверто.
— У мене є якісь гроші?
Полковник не поспішав відповісти на це запитання. Трохи подумавши, він сказав:
— Так, у вас досить солідна сума, але ви матимете її, коли вам виповниться двадцять один рік.
— А хто розпоряджається ними тепер? Він усміхнувся.
— Ваша довірена особа. Гроші зберігаються на вашому рахунку. Певний відсоток відраховується щороку на сплату ваших витрат і освіту.
— І ви — довірена особа?
— Одна з них. А всього їх три.
— А що буде, як я помру?
— Ну, ну, Ельвіро, ви не помрете. Яка нісенітниця!
— Сподіваюсь, ні, та хто знає? Тільки на тому тижні розбився літак, і всі пасажири загинули.
— Ну, з вами такого не станеться,— твердо сказав Ласком.
— Хіба можна бути в цьому певним? — засумнівалась Ельвіра. — Щойно я думала про те, хто одержить мої гроші в разі моєї смерті?
— Не маю ані найменшого уявлення,— сердито відказав полковник. — А чому ви питаєте?
— Цікаво б довідатись,— замислено сказала Ельвіра. — Я хотіла б знати, чи зацікавлений хто-небудь у моїй смерті.
— Бійтеся Бога, Ельвіро! Навіщо ця розмова. Не можу зрозуміти, чому вас таке цікавить.
— О, просто спало на думку. Хочу дізнатися, як насправді стоять справи.
— Маєте на увазі мафію чи щось у цьому роді?
— О, ні, це було б безглуздо. Хто одержав би гроші, якби я вийшла заміж?
— Очевидно, ваш чоловік, та невже...
— Ви в цьому певні?
— Аж ніяк. Це залежить від опікунської ради. Та ви ж незаміжня, навіщо ця розмова?
Ельвіра не відповіла. Здавалося, вона глибоко замислилася. Нарешті отямилась і запитала:
— Ви зустрічалися з моєю мамою?
— Іноді. Не дуже часто.
— Де вона зараз?
— О, за кордоном.
— Де саме?
— У Франції чи Португалії, точно не знаю.
— Вона коли-небудь хотіла мене бачити? — Ельвіра пильно глянула йому в вічі.
Він не знав, що відповісти. Чи треба зараз відкривати правду, чи, може, лиш натякнути? Що можна сказати дівчині, яка ставить такі наївні й воднораз важкі запитання? Він похмуро відповів:
— Не знаю.
Вона сумно дивилася на нього. Ласкомові стало тяжко на душі. Він заплутав усю справу. Дівчина думає про це, вона явно хоче знати правду. Кожна дівчина хотіла б знати. Він сказав:
— Не сушіть собі голови. Просто це важко пояснити. Ваша мати, ну, вона зовсім не така, як...
Ельвіра енергійно кивнула головою.
— Я знаю, я завжди читаю про неї в газетах. Вона не схожа ні на кого, так? Вона справді чудова людина.
— Так,— погодився полковник. — Це щира правда. Вона чудова людина. — Він замовк на мить, потім вів далі: — Проте чудова людина дуже часто... — Він затнувся.
— Якщо мати дивовижна людина — це не завжди щастя. Можете мені повірити, це правда.
— Ви неохоче кажете правду, чи не так? Та я вважаю, цього разу ви її сказали. Вони сиділи, дивлячись на великі куті міддю обертові двері, що вели у зовнішній
світ.
Раптом двері рвучко розчахнулися (у Бертрамовім готелі ще ніхто так рвучко не розчиняв дверей) і ввійшов молодик. Він одразу ж подався до конторки чергового. На ньому була чорна шкуратянка. Його енергійна хода і манера різко контрастували з музейною обставою в Бертрамовім готелі. Його мешканці неначе припали порохом пережитків минулого століття.
Він нахилився до міс Ґорріндж і запитав:
— Леді Седжвік зупинилася тут?
Міс Ґорріндж цього разу зустріла гостя холодно. Вона окинула його суворим поглядом, відтак сказала:
— Так, — і неохоче сягнула рукою до телефону. — Ви хочете...
— Ні,— кинув молодик. — Я тільки хотів залишити для неї цидулку. — Він вийняв її з кишені шкуратянки і кинув на стіл із червоного дерева. — Я тільки хотів переконатися, що це той самий готель.
Він недовірливо роззирнувся і обернувся до виходу. Байдужими очима перебіг по людях, що сиділи круг нього, побіжно глянув на Ласкома та Ельвіру.
Ласкома охопив раптовий напад шалу. "Чорт! — подумав він. — Ельвіра — гарненька дівчина.