Зважив в руці гайковий ключ.
— А як я повернуся? — запитав.
— Ми про це потурбуємося, — відповів я. — Даю вам п'ять секунд. Достатньо, щоб махнути гайковим ключем, правда?
— Малувато.
— Якщо ви затримаєтесь довше, хтось встигне дати вам здачі.
— Так, дійсно. — крізь кірку бруду стало помітно, що Єнсі сполотнів. — Вистачить і п'яти секунд.
— Отже, що коли ми це зробимо, ви будете задоволені? Скаржитися не прибіжите?
Він помахав гайковим ключем і засміявся.
— Нічого кращого й не треба, — відповів. — Ох же ж і порозбиваю я їм голови. Хе-хе-хе.
— Тоді, ставайте ось тут, — скомандував я й показав, де саме. — Хоча, почекайте. Краще я спершу спробую сам, переконаюся, що все справне.
Я взяв поліно з ящика, що стояв біля плити й підморгнув Єнсі.
— Приготуйтеся, — сказав я. — Як тільки я повернуся, тієї ж миті сюди ввійдете ви.
Мамуся хотіла щось сказати, та несподівано дідусь на горищі зайшовся реготом. Напевно, знову заглянув у майбутнє.
Я ввійшов у пристрій, і він спрацював як і мав. Я й кліпнути не встиг, як мене розщепило на два мільярди двісті п'ятдесят мільйонів дев'ятсот п'ятдесят дев'ять тисяч дев'ятсот дев'ятнадцять Сонків Хогбенів.
Одного, звичайно, не вистачало, тому що я пропустив Єнсі, і, звичайно, Хогбени не значаться в жодному переписі населення.
Та ось я опинився перед всіма жителями всього світу, крім родини Хогбенів і самого Єнсі. Це був відчайдушний вчинок.
Я й не знав, що на світі стільки різних облич! Вони були всіх кольорів шкіри, з бородами й без, одягнені й голі як палець, дуже високі й карлики, половину я побачив вдень, а половину — вночі. В мене просто закрутилася голова.
Якусь мить мені здавалося, що я взнаю когось з Пайпервілля, включно з шерифом, але той злився з дамою в намисті, яка цілилася в кенгуру, а дама перетворилася в чоловіка, вирядженого, що просто жах, — він виголошував промову десь у величезній залі.
Але й крутилася ж в мене голова.
Я сконцентрувався, та вже й треба було йти, тому що всі вже мене помітили. Ясна річ, що їм здалося ніби я раптом вигулькнув перед ними, і... загалом, було з вами колись таке, щоб два мільярда двісті п'ятдесят мільйонів дев'ятсот п'ятдесят дев'ять тисяч дев'ятсот дев'ятнадцять чоловік втупилися вам прямо в очі? Це просто жахливо. Навіть забув, що збирався зробити. Лише неначе чув голос дідуся, що говорив мені поквапитися.
Ось я й тицьнув поліно, яке тримав, тільки тепер це було два мільярда двісті п'ятдесят мільйонів дев'ятсот п'ятдесят дев'ять тисяч дев'ятсот дев'ятнадцять полін, у стільки ж рук, а сам його випустив. Деякі люди теж відразу його випустили, але більшість вчепились в нього. Тоді я взявся пригадувати промову, яку збирався виголосити, — сказати, щоб люди вдарили першими, не чекаючи, поки Єнсі замахнеться гайковим ключем.
Але я якось дуже засоромився. Було якось дивно. Всі люди світу дивилися просто на мене, і від цього я так зніяковів, що навіть рота не зміг відкрити. На додачу до цього дідусь заволав, що в мене залишилася рівно секунда, так що про промову вже й мріяти не доводилося. Через секунду я повернувся в нашу кухню, а там старий Єнсі вже рвався в пристрій й розмахував гайковим ключем. А я так нікого й не попередив. Тільки й встиг, що дав кожному по поліну.
Як же ж вони на мене повитріщалися! Так, наче б я стояв голий. У них аж очі на лоб повилізали. А коли я почав потоншуватися по краях, як бісквіт, я... навіть не знаю, що на мене найшло. Думаю, що то від зніяковілості. Може, і не варто було так робити, але... я це зробив!
І знову опинився в кухні. На горищі дідусь помирав зо сміху. Мені здається, що у старого джентльмена дивне почуття гумору. Але в мене не було часу з ним розбиратися, бо Єнсі шаснув повз мене прямісінько в пристрій. Він розчинився в повітрі, так як і я перед тим. Як і я, він розщепився на стільки ж людей, скільки у світі жителів, і стояв тепер перед усіма ними.
Мамуся, татусь і дядько Лес дивилися на мене дуже суворо. Я засовався на місці.
— Все нормально, — сказав я. — Якщо в людини вистачає підлості бити маленьких дітей по голові, він заслуговує того, що... — я зупинився й подивився на пристрій, — ...що отримав, — закінчив я, коли Єнсі з'явився знову. Лютішої гримучої змії я ще в житті не бачив. Оце так, так!
Здається майже кожен в цілому світі приклав руку до містера Єнсі. В нього навіть не було шансу замахнутися гайковим ключем. Увесь світ вдарив першим.
Ось так! Виглядів містер Єнсі дуже жалюгідно.
Та кричати він ще міг. Його лемент було чутно за цілу милю. Він кричав, що його надули. Він хотів ще одну спробу, і тепер він прихопив би свою стріляючу залізяку й фінку. Зрештою мамусі набридло, вона схопила Єнсі за комір і так струсонула, що в нього зацокотіли зуби.
— У священному писанні сказано! — виголосила вона несамовито. — Слухай, ти, паршивцю, вилупку невдячний! У Біблії сказано — око за око, чи не так? Ми дотрималися слова, і ніхто нас ні в чому не дорікне.
— Воістину так, — погодився з горища дідусь.
— Йдіть но краще додому й полікуєтеся арнікою, — сказала мамуся, ще раз струснувши Єнсі. — І щоб вашої ноги тут не було, а то малюка на вас напустимо.
— Але я ж не поквитався! — бушував Єнсі.
— Ви, по-моєму, ніколи не поквитаєтесь, — вставив я. — Просто життя не вистачить, щоб поквитатися з усім світом, містере Єнсі.
Поступово до Єнсі все дійшло, і його як громом уразило. Він почервонів, як борщ, крякнув і почав лаятися. Дядько Лес потягнувся за коцюбою, але в цьому не було потреби.
— Увесь клятий світ мене скривдив! — хникав Єнсі, обхопивши голову руками.
— Зі світу зживають! Якого біса вони стукнули першими? Тут щось не так!
— Тихше. — Я раптом зрозумів, що лихо ще зовсім не пройшло стороною, як щойно думав. — Послухайте, хтось чує щось з села?
Навіть Єнсі вгамувався, коли ми почали прислухатися.
— Нічого не чути, — сказала мамуся.
— Сонк правий, — вступив у розмову дідусь. — Це ж бо й погано.
Тут усі зметикували, у чому справа, — всі, крім Єнсі. Тому що тепер у Пайпервіллі повинна була б піднятися страшна метушня. Не забувайте, ми з Єнсі відвідали увесь світ, а отже, і Пайпервілль; люди не можуть спокійно ставитися до таких витівок. Повинен же ж бути хоч якийсь лемент.
— Чого це ви всі стоїте наче бовдури? — закричав Єнсі. — Ви повинні допомогти мені поквитатися!
Я не звертав на нього уваги. Підійшов до пристрою й уважно його оглянув. За хвилину я зрозумів, де саме я помилився. Напевно, дідусь зрозумів це так само швидко, як і я. Треба було чути, як він сміявся. Сподіваюся, сміх пішов йому на користь. Інколи його почуття гумору надзвичайно особливе.
— Я тут трошки помилився з цим пристроєм, мамусю, — зізнався я. — Саме тому в Пайпервіллі така тиша.
— Справді так, клянуся богом, — вимовив дідусь крізь сміх. — Сонку варто краще пошукати схованку. Змиватися треба, синку.
— Ти зробив щось, чого не варто було робити, Сонку? — запитала мамуся.
— Триндите, триндите, триндите! — заверещав Єнсі. — Я вимагаю того, що належить мені по праву! Я хочу знати, що таке зробив Сонк, від чого всі люди світу дали мене по голові? Він же щось зробив! Я так і не встиг...
— Дайте ж хлопцю спокій, містере Єнсі, — сказала мамуся. — Ми виконали свою обіцянку, і досить. Забирайтесь но звідси геть й охолоньте, а то ще бовкнете щось таке, про що самі потім пошкодуєте.
Татусь підморгнув дядькові Лесу, і, перш ніж Єнсі почав лаятися у відповідь, стіл підігнув ніжки, неначе в них були коліна, і тихенько шаснув Єнсі за спину. Потім татусь сказав дядькові Лесу: "раз, два — взяли", стіл розпрямив ніжки й дав Єнсі такого стусана, що той вилетів в двері.
Останнє, що ми чули, були крики Єнсі, коли він стрімголов котився с пагорба. Як я взнав пізніше, так він прокотився півдороги до Пайпервілля. А коли дістався туди, то почав бити людей гайковим ключем по голові.
Мабуть він вирішив здійснити свій задум складнішим шляхом.
Його на деякий час за ґрати, щоб охолов, і він, напевно, отямився, тому що зрештою повернувся у свою халупку. Кажуть, він нічого не робить, тільки сидить собі, ворушить губами — прикидає, як би йому звести рахунки з цілим світом. Та навряд чи йому це вдасться.
Втім, тоді мені було не до Єнсі. У мене своїх турбот вистачало. Тільки но татусь з дядьком Лесом поставили стіл на місце, як до мене знову причепилася мамуся.
— Сонку, поясни, що трапилося, — зажадала вона. — Я боюся, чи не витворив ти чогось, коли сам був у пристрої. Пам'ятай синку, ти — Хогбен. Ти повинен добре поводитися, особливо, коли на тебе дивиться увесь світ. Ти ж не знеславив нас перед людством, га, Сонку?
Дідусь знову засміявся.
— Поки що ні, — сказав він. Потім я почув, як в підвалі, у малюка в горлі булькнуло, і зрозумів, що він теж все бачив. Дивовижно, ніколи не знаєш, чого ще чекати від малюка. Отже, він теж може заглядати трішки в майбутнє.
— Мамусю, я зробив лиш маленьку помилку, — сказав я. — З кожним може трапитися. Я зібрав пристрій так, щоб він розщепив мене багато Сонків, вірно, але ще він відправив мене в майбутнє, в наступний тиждень. Тому в Пайпервіллі ще не піднявся тарарам.
— Це ж треба! — сказала мамуся. — Хлопчику, до чого ж ти недбалий!
— Мамусю, пробач. Погано те, що в Пайпервіллі багато хто мене знає. Я краще втечу в ліс, відшукаю собі якнайбільше дупло. На наступному тижні воно мені згодиться.
— Сонку, — сказала мамуся. — Ти щось натворив. Рано чи пізно я сама все взнаю, так що краще скажи зараз.
Добре, будь що буде, адже я знав, що вона права. Ось я й розповів їй всю правду, та й вам можу. Ви ж все одно взнаєте наступного тижня. Це просто доводить, що від усього не вбережешся. Рівно через тиждень увесь світ добряче здивується, коли я звалюся наче з неба, дам всім по поліну, а потім відійду на крок і плюну прямо в очі.
По-моєму, два мільярди двісті п'ятдесят мільйонів дев'ятсот п'ятдесят дев'ять тисяч дев'ятсот дев'ятнадцять — це все населення Землі!
Агов, всі!
До наступного тижня!
До зустрічі!