Адже часто то були друзі, з якими він хотів би здибатися. Але йому бракувало часу, він не міг приймати всі запрошення. Від цього страждала його репутація. "Він запишався відтоді, як досяг успіху, — казали знайомі. — Він вже ні з ким не бачиться". Або: "Він любить лише себе". Ні, він любив живопис, любив Луїзу, дітей, Рато, ще кількох близьких людей і симпатизував усім. Але життя коротке, час збігав так швидко, а його енергія мала свої межі. Було важко зображувати світ і людей та водночас жити з ними. З іншого боку, він не міг навіть поскаржитися на свої труднощі, бо варто було йому заїкнутися про них, як його плескали по плечу й примовляли: "Коли таланить, це розплата за славу!" Отож листів усе більшало, учні не давали Йоні передихнути, й до нього сходилися тепер світські люди, яких він, правда, поважав за те, що вони, на відміну від інших, цікавилися живописом, а не королівською родиною Англії чи харчівнями для мільйонерів; щиро кажучи, це були переважно дами, що трималися вельми просто. Самі вони картин не купували, а тільки приводили до художника своїх друзів у надії, часто марній, що ті куплять що-небудь замість них. Зате вони допомагали Луїзі, найчастіше — готувати чай для відвідувачів. Чашки переходили з рук у руки по коридору, з кухні до великої кімнати й назад, а потім потрапляли до маленької майстерні, де Йона серед купки друзів та відвідувачів, що ледве вміщувалися в кімнатці, і далі малював, аж поки йому доводилося відкладати пензлі, щоб із вдячністю взяти чашку чаю, яку чарівна особа налила саме для нього. Він пив чай, дивився на етюд, який учень тільки-но поставив на його мольберт, сміявся разом із друзями, просив когось із них відіслати паку листів, написаних уночі, піднімав малюка, що впав, крутячись у нього біля ніг, позував фотографу, а потім лунало: "Йоно, до телефону!" — й він, ризикуючи впустити свою чашку, вибачаючись, пробирався крізь натовп, що зібрався у коридорі, повертався, робив кілька мазків, зупинявся, аби відповісти чарівній особі, що, звичайно, він намалює її портрет, і знову вертався до мольберта. Він брався до роботи, але за мить чулося: "Йоно, підпис!" — "Що сталося? — питав він. — Рекомендований лист?" — "Та ні, це про каторжників Кашміра". — "А, гаразд, гаразд". Він біг до дверей прийняти молодого альтруїста з його протестом, не без стурбованості запитував, чи не йдеться про політику, ставив свій підпис, вислухавши запевнення, що про це йому нічого й хвилюватися, а заодно й суворе нагадування про обов'язки, покладені на нього привілеями, якими він користаеться як художник, і знову з'являвся у своїй майстерні, де йому рекомендували ново-явленого чемпіона з боксу, чиє ім'я він не міг розібрати, та найвидатнішого драматурга однієї чужоземної країни. Драматург протягом п'яти хвилин зворушливими поглядами висловлював йому свої почуття, бо не в змозі був висловитися краще через незнання французької мови, а Йона зі щирою приязністю кивав йому головою. З цього безвихідного становища їх виводило вторгнення новомодного проповідника, який хотів відрекомендуватися великому художникові. Зачарований, Йона казав, що він зачарований, мацав у кишені паку листів, брався до пензлів і збирався знову взятися до роботи, але спочатку змушений був подякувати за пару сеттерів, яких йому в цю хвилину приводили й дарували. Йона відводив їх до спальні, вертався, приймав запрошення дарувальниці на сніданок, знову виходив, почувши крики Луїзи, вочевидь переконувався в тому, що сеттери не звикли жити у квартирі, й відводив їх до душової кімнати, де вони вили так уперто, що й на хвилину не давали забути про себе. Інколи Йона поверх голів перехоплював погляд Луїзи, і, як йому здавалося, то був сумний погляд. Нарешті наставав вечір, відвідувачі прощалися й розходилися, а дехто затримувався у великій кімнаті й розчулено споглядав, як Луїза вкладає дітей до ліжка, а їй люб'язно допомагає елегантна пані у капелюшку, шкодуючи, що їй зараз доведеться повернутися у свій двоповерховий особняк, де й близько немає такої теплої, інтимної атмосфери, як тут. Одного разу в суботу по обіді Рато приніс Луїзі хитромудру сушарку для білизни, яку можна було чіпляти до стелі на кухні. Квартира була повна людей; у маленькій кімнаті оточений знавцями Йона малював портрет дами, що подарувала йому собак, а тим часом інший художник писав з нього самого. За словами Луїзи, він виконував державне замовлення. "Це буде "Художник за роботою". Рато притулився в кутку кімнати, щоб подивитися на друга, явно заглибленого в свою роботу. Хтось із знавців, перший раз у житті бачивши Рато, нахилився до нього й сказав: "Ну й вигляд у нього!" Рато нічого не відповів. "Ви художник, — провадив той. — Я теж. Отож повірте мені, він видихається". — "Вже?" — спитав Рато. "Так. Його губить успіх. Цього випробування ніхто не витримує. На ньому можна поставити хрест". — "Він видихається чи на ньому можна поставити хрест?" — "Якщо вже художник видихається, то на ньому можна поставити хрест. Бачите, йому вже нічого малювати. Тепер малюють його самого, а потім почеплять на стіну".
За кілька годин по тому, уже за північ, у спальні мовчки сиділи Луїза, Рато і Йона, точніше, сиділи на ліжку Луїза й Рато, а Йона стояв. Діти спали, собак відвезли в село, де їх тримали за невелику плату, Луїза тільки-но перемила, а Йона й Рато повитирали гору посуду, всі добряче потомилися. Коли Рато, дивлячись на гору мисок, сказав: "Найміть прислугу", — Луїза сумовито відповіла: "А куди ми її притулимо?" Отож усі сиділи й мовчали. "Ти задоволений життям?" — раптом спитав Рато. Йона посміхнувся, але вигляд у нього був невеселий. "Так. До мене всі добре ставляться". — "Ні, — мовив Рато. — Не помиляйся. — Не всі ці люди добрі". — "Про кого ти говориш?" — "А хоч би й про твоїх друзів-живописців". — "Я знаю, що ти маєш на увазі. Але це трапляється з багатьма художниками, навіть з найвидатні-шими. Вони не певні, що існують як художники. І ось вони намагаються себе в цьому переконати — критикують, осуджують. Це додає їм сили, це означає для них почати існувати. Вони такі самотні!" Рато похитав головою. "Повір мені, — сказав Йона, — я їх знаю. їх треба любити" — "Ну а ти, — сказав Рато, — ти існуєш? Адже ти ніколи ні про кого не говориш поганого". Йона засміявся. "О, я часто думаю погано про людей. Але я не злостивий. — І додав серйозно: — Ні, я не ручуся, що існую. Але я певен, що буду існувати". Рато запитав у Луїзи, що вона, про це думає. Скинувши заціпеніння від утоми, вона сказала, що Йона має рацію: думка їхніх відвідувачів нічого не важить. Важить лише робота Йони. І вона відчувала, що йому заважає дитина. До того ж хлопчик підростав, треба було купити йому ліжечко, а воно займе місце. Як бути, поки вони не знайшли більшої квартири? Йона озирав спальню. Звичайно, це не ідеальне вирішення проблеми — ліжко було зашироке. Але кімната весь день стояла порожня. Він виклав свою думку Луїзі. Вона замислилася. У спальні Йону принаймні не турбуватимуть: ке будуть же сторонні лягати на їхнє ліжко. "Що ви на це скажете?" — в свою чергу спитала Луїза в Рато. Той подивився на Йону. Йона споглядав вікна будинку напроти. Потім звів очі на беззоряне небо і пішов до вікна запнути штори. Озирнувшись, він посміхнувся до Рато й мовчки сів на ліжку біля нього. Луїза, явно вкрай виснажена, оголосила, що йде під душ. Коли друзі залишилися наодинці, Йона відчув, як Рато присунувся до нього, торкнувшись плечем його плеча. Він не глянув на нього, але сказав: "Я люблю малювати картини. Я хотів би малювати вдень і вночі, все життя. Хіба це не є щастя?" З ніжністю дивлячись на нього, Рато сказав: "Так, це і є щастя". Діти росли, і Йона був радий бачити їх веселими та здоровими. Вони ходили до школи й поверталися о четвертій годині. Йона міг милуватися на них вечорами й, крім того, суботами в другій половині дня, четвергами та протягом частих і довгих канікул. Вони були ще надто маленькі, аби тихо й мирно гратися, і надто жваві, аби оселя не повнилася їхніми галасливими суперечками та сміхом. Доводилося їх угамовувати, сварити, страхати карою, а то й ляпанців надавати для годиться. Треба було прати білизну й пришивати відірвані ґудзики; Луїзи на все це не вистачало. Оскільки вони не могли найняти навіть денну прислугу — за тієї тісноти, в якій вони мешкали, будь-яка стороння людина була б тягарем, — Йона запропонував покликати на допомогу сестру Луїзи Розу, у якої помер чоловік і була доросла дочка. "Так, — відповіла Луїза, — з Розою можна буде не соромитися. Будь-коли можна буде їй вказати на двері". Йона зрадів з такого вирішення проблеми, яке полегшувало становище Луїзи й водночас його сумління, обтяжене тим, що дружина одна несла тягар життєвих турбот. Це було значною полегкістю, тим більше, що Роза приводила з собою дочку. Обидві мали добру душу й були вірні та некорисливі. Вони робили все можливе й неможливе, аби допомогти подружжю, й не шкодували власного часу. Цьому сприяла нудьга їхнього самотнього життя та приємна атмосфера простоти й невимушеності, яку вони знайшли в Луїзи. Як вона й розраховувала, ніхто не церемонився з родичками, й вони з першого дня відчули себе як удома. Велика кімната стала загальною й була тепер водночас їдальнею та дитячою. У маленькій кімнаті, де спала найменша дитина, складали полотна й ставили розкладачку, на якій спала Роза, коли приходила без дочки й залишалася ночувати. Йона займав спальню й працював між ліжком та вікном. Йому лише доводилося вранці чекати, доки після дитячої приберуть і його кімнату. Потім його вже ніхто не турбував, хіба що заходили взяти що-небудь з білизни: єдина в хаті шафа стояла у спальні. Відвідувачі, правда, не такі численні, як колись, звикли до перемін і всупереч сподіванням Луїзи дозволяли собі прилягти на подружню постіль, аби зручніше було гомоніти з Йоною. Прибігали й діти поцілувати батька. "Покажи малюночок". Йона показував їм картину, яку писав, і ніжно цілував їх. Випроваджуючи дітей, він відчував, що вони цілком, неподільно володіють його серцем. Якби він їх втратив, то в нього не лишилося б нічого — тільки порожнеча та самотність.