Побачивши людей, вони рвучко звертали вбік і зникали в хмарах диму.
Нарешті, не тямлячи себе, генерал кинувся до Балакуна і, схопивши його за руку, закричав:
— Знайди вихід, поможи нам звідси вибратись і я тебе озолочу!
Та замість відповіді Балакун лише знизав плечима.
Раптом з-за купи в'юків з'явилося двоє невідомих. Обличчя в них були чорні від кіптяви, одяг подертий. Побачивши їх, Балакун мимоволі здригнувся, а генерал здивовано спитав:
— Хто ви такі?
— Це байдуже,— сухо відповів старший з новоприбулих.— Досить з вас того, що ми можемо вас врятувати. Для цього треба розворушити й взяти в руки ваших людей. Не будемо ж марнувати час. Де ваші провідники?
— Ось вони! — генерал показав рукою на гамбузиносів, що злякано юрмилися навколо Балакуна.
— Це боягузи й зрадники,— гнівно скрикнув незнайомець.— Справжні провідники добре знають, як слід рятуватися від пожежі в прерії.
Генерал суворо глянув на Балакуна й хотів йому щось сказати, але незнайомець його перепинив:
— Ви зажадаєте від нього відповіді потім, а зараз треба діяти!..
Рішучий тон і вигляд невідомого вплинув на солдатів підбадьорливо. Вони повірили в можливість порятунку й ладні були виконувати накази незнайомця беззаперечно.
— Швидше виривайте навколо табору всю траву,— скомандував мисливець.— І знайте, порятунок залежить від спритності ваших рук.
Усі гарячково взялися до роботи.
— Треба понамочувати ковдри й порозтягати їх біля в'юків,— розпорядився незнайомець, звертаючись до генерала.
Капітан, лікар і генерал поспішили виконати його розпорядження. Керуючи роботою, мисливець і сам наполегливо працював разом з усіма. В цей час його товариш з допомогою кількох солдатів і провідників ловив і прив'язував мулів та коней.
— Швидше, швидше! — раз у раз вигукував мисливець.— Полум'я наближається.
Донья Люс з подивом і захватом дивилася на незнайомця, який так несподівано прийшов їм на допомогу. Кожний його рух, жест, мужній і владний голос здавалися їй дуже привабними, й вона не зводила з нього очей.
Коли траву навколо табору було вирвано на досить великій відстані, мисливець посміхнувся.
— Все,— сказав він, звертаючись до солдатів.— Решту мій товариш і я зробимо самі. А ви загортайтесь у ковдри, лягайте на землю й не ворушіться.
Поки мандрівники виконували цей наказ, мисливець, дійшовши до краю площадки, на якій було вирвано траву, назбирав велику купу сушняку, кинув у нього трохи пороху й підпалив. Його товариш зробив те саме на протилежному боці табору.
Спалахнув вогонь. Швидко поширюючись, він утворив вогняну підкову й за якусь мить поглинув увесь вузький простір, що відокремлював табір від палаючої прерії. Зіткнення двох роздмуханих вітром вогнищ створило велетенське полум'я, під склепінням якого сховався табір мексиканців.
Минуло кілька хвилин страшного, гнітючого напруження.
Нарешті, не маючи більше поживи на цій очищеній від рослинності землі, полум'я обминуло табір і у вихорах диму стало віддалятись.
Усі зітхнули з полегкістю.
Табір було врятовано.
Звільнившись від мокрих ковдр, мандрівники кинулися дякувати мисливцям.
— Ви врятували життя моїй племінниці! — хвилюючись промовив генерал.— Я ваш неоплатний боржник і просто не знаю, чим я вас віддарую.
— Не вважайте себе зобов'язаним нам, генерале,— стримано відповів мисливець, якось дивно, надто пильно придивляючись до свого співбесідника.— В преріях усі повинні допомагати одне одному, і ми тільки виконали свій обов'язок.
Коли капітан Агвіляр сяк-так навів у таборі порядок і дозволив стомленим солдатам і провідникам іти на відпочинок, генерал гостинно запросив мисливців до свого намету. Однак вони чемно, але рішуче відмовились від його пропозиції й влаштувалися на ночівлю просто неба.
З першим промінням сонця вони були на ногах.
— Земля вже охолола і путь вільна,— сказав перший із них.— Ці люди вважають себе нам зобов'язаними, і це може нас затримати. Тимчасом гаятися не можна. Тому краще нам піти, поки вони ще сплять.
— Ходімо! — лаконічно відповів другий, і вони швидко попрямували до виходу з табору.
Раптом до плеча одного з них хтось легко доторкнувся.
Це була донья Люс.
— Ви вже йдете від нас? — вимовила вона своїм лагідним, ніжним голосом.
— Так, сеньйорито, ми повинні йти,— вклоняючись сказав мисливець.
— Розумію,— зніяковіло посміхнулась донья Люс,— рятуючи нас, ви дуже затримались, а тимчасом у вас є невідкладні справи?
Мисливці мовчки схилили голови.
— Тоді, звичайно, я не маю права вас затримувати,— сказала донья Люс,— але невже ви підете від нас, не сказавши нам ваших імен?
— Ім'я мого товариша Весела Вдача.
— А ваше?
— Мене звуть Щире Серце.
Віддавши прощальний уклін, мисливці вийшли з табору, й за хвилину їх силуети зникли в ранковому тумані.
Донья Люс стежила за ними, поки їх було видно, а тоді повільно повернулась до свого намету.
— Щире Серце! — повторювала вона стиха.— Я запам'ятаю це ім'я.
IV. НА НОВЕ МІСЦЕ. ЗРАДНИЦТВО БАЛАКУНА. УАКТЕНО, АБО ТОЙ, ХТО ВБИВАЄ
В думках доньї Люс образ Щирого Серця спершу мимоволі зливався з постаттю одного таємничого незнайомця, з яким їй випало зустрітися рік тому в досить незвичайних обставинах. Сталося це так: якось загостювавшись у друзів свого дядька в Мехіко, донья Люс разом із служницею поверталась додому пізно увечері. Вулиці були пустинні й безлюдні. Поблизу генералового дому на самотніх жінок несподівано наскочили бандити й заходилися їх грабувати. В цей час на розі вулиці з'явився якийсь чоловік і, вихопивши з піхов шпагу, відважно кинувся на негідників. Поява невідомого немовби паралізувала грабіжників. Побачивши при світлі місяця його обличчя, вони злякано позадкували, шанобливо й покірно повернули потерпілим награбоване і, мов тіні, щезли у темряві ночі.
Вражена донья Люс прошепотіла незнайомцеві кілька слів подяки, а він провів її до дверей дому і, прощаючись, сказав:
— Я щасливий, сеньйорито, що доля допомогла мені зробити вам цю незначну послугу. Давно вже крок за кроком я стежу за вами й знаю, що незабаром ви маєте вирушити в далеку подорож. Це дає мені підстави сподіватися, що я матиму нагоду зустрітися з вами ще раз, а тому дозвольте мені сказати вам зараз не "прощавайте", а "до побачення".
З цими загадковими словами він низько вклонився й швидко пішов геть.
Ця таємнича пригода справила на дівчину велике враження, й тепер, коли вона побачила Щире Серце, їй на мить спало на думку, що він і торішній її рятівник — одна й та ж особа. Однак незабаром це враження розвіялось, і в душі її залишилося тільки невиразне бажання знову зустрітися з Щирим Серцем.
Освітлюючи спустошений табір, що поволі прокидався, над димучим обрієм поволі зійшло сонце. Генерал вийшов з свого намету й, пильно оглянувши все довкола себе, став прогулюватися по табору. Події останньої ночі глибоко вразили старого солдата, й він тільки тепер зрозумів, до якої міри нерозважно вчинив, взявши свою юну племінницю в цю повну тривог і несподіванок подорож. "Хіба мав я право,— думав він,— наражати її на таку небезпеку?"
Ніби розгадавши думки свого дядечка й прагнучи переконати його в тому, що побоювання його марні, донья Люс підбігла до нього й ніжно обняла.
— Чи не занадто втомливе для вас життя, яким нам тепер доводиться жити? — стурбовано заглядаючи дівчині у вічі, спитав генерал.
— Анітрохи, дядечку! — весело посміхнулась вона.— Навпаки, я вважаю таке життя дуже привабним і приємним. В ньому стільки несподіваного й хвилюючого!
Генералове обличчя прояснилось. Мужність дівчини розвіяла його поганий настрій. Але, довідавшись від неї, що Весела Вдача і Щире Серце так несподівано покинули табір, він знову спохмурнів.
— Цих людей будь-що треба відшукати,— схвильовано сказав він.— Ми їм завдячуємо своїм порятунком, і я цього ніколи не забуду.
Донья Люс пішла потурбуватись про сніданок, а генерал ще раз уважно оглянув табір. Перелічивши людей, які поралися з вантажем, він помітив, що одного з них немає, й наказав покликати до себе Балакуна.
Провідник підійшов і мовчки спинився перед генералом. Вигляд у нього був ще похмуріший, ніж звичайно, але генерал, здавалося, не звертав на це уваги.
— Ти запевняв мене вчора, що недалеко звідси знаєш зручне місце, де ми могли б на кілька днів отаборитись і бути в цілковитій безпеці.
— Так, генерале.
— За який час ми зможемо туди дійти?
— За два дні.
— Чудово. Вирушаємо після сніданку.
Балакун мовчки вклонився.
— До речі,— ніби між іншим додав генерал,— мені здається, що нема одного з твоїх людей на ім'я Кеннеді. Де він?
— Це негідник,— не змигнувши оком збрехав Балакун.— Коли почалася пожежа, він злякався і втік.
— Он як?
— І, мабуть, загинув у полум'ї.
— Бідолашний хлопчина,— висловив своє співчуття генерал.
Балакун іронічно всміхнувся.
— Я можу йти, генерале? — спитав він.
— Так... Ні, постривай.
— Слухаю вас, генерале.
— Ти знаєш тих людей, що врятували нас цієї ночі?
— У преріях всі знають один одного.
— Хто ж вони такі?
— Звичайні мисливці... трапери Арканзасу.
— Мені хотілося б знати про них більш докладно.
— На це я не берусь вам відповісти.
— А як їх звуть?
— Весела Вдача і Щире Серце.
— І більше ти не знаєш про них нічого?
— Ні.
— Ну, гаразд, іди.
Балакун уклонився й спроквола відійшов до своїх товаришів.
— Гм! — промурмотів генерал сам до себе.— В його поведінці є щось непевне.
Він пішов до намету, де на нього вже чекали капітан, лікар і донья Люс.
Сніданок тривав недовго. Через півгодини маленький караван на чолі з Балакуном, який був воднораз і провідником і розвідником, рушив у путь.
Протягом ночі вигляд прерії зовсім змінився. На почорнілій землі димилися купи попелу, де-не-де темніли обвуглені дерева, вдалині все ще стугоніла пожежа і обрій застилали хмари мідно-червоного диму.
Обережно ступаючи по нерівному ґрунті, коні раз у раз спотикалися об кістяки загиблих у вогні пожежі звірів. Все це навівало на мандрівників гнітючий настрій, і вони їхали мовчки, кожний заглибившись у свої думки.
Так минув день. Увечері довелося зробити привал на зовсім відкритій, випаленій немилосердним вогнем рівнині. Проте вдалині на обрії вже виднілася зелень, і це підбадьорювало мандрівників.
Наступного дня, за дві години до схід сонця, караван вирушив у дальшу путь.