Та коли я описую ці події, мене знов і знов посідає безглузда надія все ж знайти такий доказ. Може, мені пощастить, скажімо, з'ясувати, де подівся Колерів револьвер. Адже зброю, якою було вчинене вбивство, так і не відшукали. Спочатку цій обставині ніхто не надав значення, і на слідство вона не вплинула. В тому, хто злочинець, суд не сумнівався, свідків було задосить — персонал "Театрального", численні відвідувачі. І коли на початку розслідування начальник поліції і робив усе можливе, аби знайти револьвер, то не заради того, щоб довести вину Колера,— в цьому не було ніякої потреби,— а просто задля порядку. То був його, так би мовити, криміналістський стиль. Проте начальника поліції спіткала невдача. Хоча це просто не вкладається в голові. Дорога, якою почесний доктор Ісаак Колер їхав з ресторану до концертної зали, була відома, і там усе обшукали до квадратного сантиметра. Вистріливши в професора, що поглинав своє tournedos Rossini, Колер відразу сів до "роллс-ройса" поруч із міністром — тому саме снилося віскі, ми про це знаємо. В аеропорту вбивця з міністром вийшли з машини, але шофер (він-бо ні про що не здогадувався) не помітив на сидінні ніякого револьвера; директор швейцарської авіакомпанії, який вибіг привітати високого гостя, теж нічого не завважив. У вестибюлі постояли, поговорили, для годиться висловили захоплення будівлею чи, точніше сказати, її внутрішнім оздобленням, потім неквапом рушили до літака, при цьому Колер легенько підтримував міністра.
Всі урочисто прощаються, Колер із директором повертається до вестибюля, ще раз кидає погляд на літак, що вже розганяється на злітній смузі, тоді купляє в кіоску "Нойє цюріхер цайтунг" та "Національцайтунг", перетинає вестибюль (весь час із директором авіакомпанії, але вже не звертаючи уваги на внутрішнє оздоблення), виходить до машини, від аеропорту їде на Цоллікерштрассе, двічі сигналить під будинком вдови, яка теж ні про що не здогадується і з'являється відразу (вони вже спізнювались), а з Цоллікерштрассе вони поспішають до концертної зали. Ніде ані сліду зброї, вдова також нічого не помітила. Револьвер зник, наче розтанув. Начальник поліції наказав якнайпильніше обшукати "роллс-ройс", потім вулиці, якими їхав Колер, його віллу, сад, кухарчину кімнату, шоферове житло, квартиру на Фрайєштрассе. Анічогісінько. Начальник поліції ще кілька разів напосідався на самого Колера, навіть кричав, одного дня допитував його годинами. Почесний доктор тримався блискуче, а от у Горну есера, слідчого, що продовжив допит, духу забракло. Потім заявив протест прокурор: мовляв, поліція і слідчий не мали підстав удаватися до такого скрупульозного допиту, револьвером більше, револьвером менше, це не має тепер особливого значення, шукати далі зброю — це тільки викидати на вітер гроші платників податків; одне слово, начальник поліції і слідчий повинні припинити пошуки. А зниклий револьвер набув значення багато пізніше, завдяки Штюссі-Аойпіну. І те, що в останні дні в мені знов ожила надія,— вже інша історія, і саме в цьому й полягають труднощі мого сміливого задуму. Моя роль рятівника справедливості жалюгідна, я тільки й можу, що писати, та тільки-но в моїй голові зринає хоч якась невиразна ідея, я кидаю свого Бахуса, біжу до машини (у мене знов "фольксваген"), запускаю двигун і мчу — як, наприклад, позавчора вранці — до начальника відділу кадрів швейцарської авіакомпанії. В мене тоді сяйнула одна думка, грандіозне рішення. Я їхав, мов у тумані, чудом дістався до аеропорту й сам живий-здоровий, і нікого не збив. Проте начальник відділу кадрів не забажав зі мною розмовляти, навіть не прийняв мене. Додому я їхав уже не з такою шаленою швидкістю, і на перехресті поліцейський навіть гукнув мені, чи не поганяю я часом волами. На душі в мене знов було так, наче я своє вже відспівав. Ще раз найняти для розслідування приватного детектива Лінгар-да? Ні, про це годі й думати — він коштує надто дорого. До того ж за нинішніх обставин Лінгард уже навряд чи й дасть згоду — хто ж рубатиме сучок, на якому сам-таки й сидить! Отож мені не залишилося нічого іншого, як спробувати побалакати з Елен самому. Я подзвонив їй. Кудись пішла. "До міста". Я вирушив навмання, пішки, з наміром обійти всі ресторани й книгарні, і раптом натрапляю на неї перед кафе "Селект", кидаюся до її столика, але поруч сидить Штюссі-Лойпін, і перед ними пляшка каппуччіно. Що Елен не сама, я помітив аж в останню мить, коли вже опинився біля столика, й стояв розгублений — адже я шукав тільки її — і злий, бо коло неї сидів саме Штюссі-Лойпін. Та яке це мало значення, вони вже давно, мабуть, зустрічалися в ліжку, донечка вбивці й рятівник її татуся; вона — колишня моя кохана, він — колишній мій шеф.
— Дозвольте, фройляйн Колер? — звернувся я до неї. — Я хотів би сказати вам кілька слів. Сам на сам.
Штюссі-Лойпін запропонував їй сигарету, взяв і собі, потім дав Елен припалити.
— Ти не проти, Елен? — озвався він нарешті.
Я ледве стримався, щоб не затопити тому знаменитому адвокатові в пику.
— Ні,— відповіла вона, не дивлячись на мене, але сигарету поклала. — Хай говорить.
— Гаразд,— сказав я, присунув собі стільця від сусіднього столика й замовив каву.
— То чого ви хочете, шановний мій генію правосуддя? — добродушно запитав Штюссі-Лойпін.
— Фройляйн Колер,— почав я, ледве приховуючи хвилювання,— я хочу спитати вас про щось.
— Прошу. — Вона знов узяла сигарету.
— Питайте, питайте,— кивнув головою Штюссі-Лойпін.
— Коли ваш батько проводжав на літак англійського міністра, ви тоді ще працювали стюардесою?
— Звичайно.
— І летіли тим самим рейсом, яким міністр повертався додому?
Елен роздушила в попільничці сигарету й мовила:
— Можливо.
— Дякую, фройляйн Колер,— сказав я, потім устав, попрощався й, не допивши кави, пішов. Тепер я знав, де міг подітися револьвер. Усе було дуже просто. Сміховинно просто. В машині старий засунув револьвера до кишені міністрового пальта, а в літаку Елен забрала його звідти. Адже стюардесі зробити таке нічого не варто. Та коли я нарешті збагнув це, у мені не лишилося нічого, крім порожнечі й утоми. Я плівся безконечно довгою набережною, а праворуч на тому ідіотському озері пропливали лебеді й вітрильники. Якщо мої міркування правильні,— а вони мають бути правильні,— тоді Елен спільниця.
І винна так само, як і її батько. Виходить, вона покинула мене напризволяще. Виходить, вона знає, що я казав правду, отож можна вважати, що її батько виграв. Він сильніший від мене. А боротися з Елен нема сенсу — вона вже прийняла рішення, і ця боротьба приречена. Я не міг примусити її виказати рідного батька. До чого мені апелювати, розмовляючи з нею? До ідеалів? До яких? До правди? Вона її замовчала. До кохання? Вона мене зрадила. До справедливості? Тоді Елен запитає мене: справедливості щодо кого? Щодо місцевого вченого мужа? На втіху його прахові? Щодо бабія, який заплутався так, що далі вже нікуди? Цей теж уже пройшов крематорій. Щодо мене? Не варто морочитися. Справедливість — не чиясь приватна справа. А потім Елен, певно, запитає мене: "А кому потрібна ця твоя справедливість? Нашому суспільству? Що ж, буде одним скандалом більше. Люди почешуть язики, а післязавтра про все забудуть". Отже, наслідок моїх розмірковувань такий: для Елен батько дорожчий, ніж справедливість. Усвідомлювати це юристові нестерпно. Може, закликати на допомогу господа бога? Отого, безперечно, вельми ласкавого, одначе мало кому відомого добродія, факт існування якого не з'ясовано. Але ж у нього й так стільки роботи! (Діаметр Всесвіту за де Сіттером7 — дані застарілі й надто скромні — в сантиметрах виражається одиницею з двадцятьма вісьмома нулями.) Одначе треба триматися до кінця — оговтатись, погамувати в собі оцю філософію, боротьбу проти суспільства, Колера, Штюссі-Лойпіна вести далі, а проти Елен розпочати. Мислення — це нігілістична риса, коли воно примушує засумніватися в цінностях, отож я надумав рішуче повернутися до діяльного життя й бадьоро попростував до центру міста, повз закохані парочки та пенсіонерів, і лебеді та вітрильники тепер пропливали ліворуч, і я втішався космічною величчю призахідного сонця, а потім цілий вечір пив крізь соломинку (чого я не можу терпіти), і коли годині о першій ночі припхався з однією кралею — вона хоч і мала сумнівну славу, зате була досить смілива — до її мебльованої кімнати, то біля під'їзду там уже стояв Штубер із поліції моральності, записав наші адреси, чемно вклонився, намагаючись укласти в цей жест якомога більше іронії — видно, щоб присоромити адвоката, який пустився берега. Це була невдача. Можливо. Зате краля виявилася порядною — для неї це, мовляв, велика честь, ви, каже, можете розплатитися іншим разом, чого я не був певен, і так їй і сказав, мовляв, я й іншого разу навряд чи матиму чим заплатити, а тоді признався, хто я за фахом, і після цього вона мене й найняла.
Країна і люди. Тут я не обійдуся без кількох зауважень. Коли розслідуєш убивство, не можна забувати про близькі й далекі околиці, середньорічну температуру, скільки в середньому буває землетрусів, а також про суспільну атмосферу. Все одне з одним пов'язано. Господарство, що нині називає себе то "нашою державою", то "нашою батьківщиною", засноване було поколінь двадцять, а то й більше тому — це як рахувати грубо. Місцевість. Спочатку події розгорталися переважно серед вапняку, граніту й моласів; згодом настав третинний період. Клімат. Жити можна. Часи. Спершу все йшло так собі, далі насунула габсбургська тиранія, повсюди кулачне право, доводилося битись руками й ногами, і люди так і робили; рицарські обладунки, монастирі та замки тріщали, як вогнетривкі сейфи, скрізь небачені спустошення, у полон не брали, перед кожною битвою — молитва, після кожної різанини — оргія, пиятики без просипу, війна давала прибуток, та потім, на жаль, хтось винайшов порох, опір політиці великих держав чимдалі зростав, на шляху кривавих алебард та бердишів постали кордони, охочих побитися рукопаш приманювали здалеку, вже менше ніж через вісім поколінь — знаменитий відступ, потім іще сім поколінь майже варварства, люди то нищили самі своїх, уярмлювали селян (зі свободою не дуже панькалися), билися за релігію, то юрбами наймалися в солдати, проливали кров за тих, хто більше платив, боронили правителів від городян, а всю Європу від свободи.