Але двох "каз-беків" — одного в зуби і другого про запас, за вухо,— виявилося достатньо, щоб пом'якшити його душу. Він пішов, а Запятаєв, пригостивши Чонкіна й собі запаливши, продовжував розповідь:
— Будь-який злочинець, Іване Васильовичу, яким би він не був хитрим і спритним, рано чи пізно попадеться, і підводить його що? Безпечність. Ні, спочатку він, звичайно, буває обережний і обачний і тому діє безкарно. Але саме безкарність поступово й неминуче призводить до безпечності. Так було и зі мною. Спочатку я писав свої так звані сигнали лівою рукою, в рукавиці, кидав у поштові скриньки подалі від дому і завжди в різні, вживав інших заходів безпеки і не попадався. Та з часом ставав усе безпечнішим, усе зухвалішим. То забуду натягти рукавицю, то полінуюся нести в дальню скриньку. І, природно, справа скінчилася цілковитим чим? Провалом. Якось увечері, повертаючися з роботи додому, йду я тротуаром, раптом скриплять гальма, хтось каже: "Гей, товаришу!" Я озирнувся, і в цей момент якась сила відірвала мене од землі, здається, я зробив навіть щось подібне до сальто, а отямився вже на задньому сидінні "емки" між двома здорованями в капелюхах, насунутих аж на очі. Я, звичайно, намагався протестувати: за яким, мовляв, правом і так далі, але один із них сказав: "Сиди нишком",— і я замовк. Коротше кажучи, привозять мене до сірої споруди, в'їжджаємо у двір, виходимо, піднімаємося сходами і опиняємось у кабінеті самого Романа Гавриловича Лужина, головного їхнього начальника. Якщо ви не знаєте, що таке Л ужин, я вам скажу: це чудовисько. А втім, з виду схоже на людину. Сидить за великим столом потворна істота карликового зросту, говорить з кимось по телефону упівголоса, здається, навіть залицяється, жартує, посміхається, але ж я добре знаю, що цьому дядечкові нічого не варто перестріляти хоч тисячу чоловік поспіль.
Стою ні живий ні мертвий. Істота поговорила по телефону, поклала трубку, витрушується із-за столу, підкочується до мене на коротеньких ніжках і розглядає впритул. Я розумію — гру закінчено, тепер головне твердість, спокій і витримка. Що правда, я таки дещо встиг зробити. Та все ж, знаєте, до розплати скільки не готуйся, а коли вона прихот дить, то, як би вам сказати, приємного мало. І раптом чую:
— Отже, це він і є оте саме легендарне "Зірке око"? Довго ж ви від нас ховалися. Жахливо довго,— це його улюблене слово — "жахливо".— І що ж, так ось і діяли одинаком?
Коли він заговорив, я раптом відразу отямився, відчуваю, що взяв себе в руки, і відповідаю з викликом, зухвало:
— Так, одинаком.
І тут трапилося щось зовсім для мене несподіване. Обличчя його розпливається в широкій посміщці.
— Бачили,— киває він тим, що мене привели,— який герой. Одинаком.
Дивлюсь, і ці посміхаються доброзичливо. І знову голос Лужина:
— І даремно,— каже,— одинаком. Ви для нас багато зробили, дякуємо, звичайно, але час натпінкертонів минув, давайте діяти спільно, давайте об'єднаємо наші зусилля, давайте разом боротися за нашу радянську владу.
Я дивлюсь на нього і нічого не можу зрозуміти. Що означає— "за", я ж проти, це ж очевидно. Дурня корчить? Насміхається над жертвою? Але, чую, він питає щось зовсім уже неймовірне — чому я досі не в партії. Не знаю, як відповідати, щось мимрю, а він знову посміхається і сам підказує:
— Вважаєте себе недостойним?
— Так, так,— хапаюся за цю соломинку,— саме так, недостойний.
Він задоволений. І ці задоволені.
*— Скромність,— говорить він,— звичайно, прикрашає людину, але ж і самоприниження гірше гордування. Отож, чого там скромничати, вступайте, ми допоможемо.
Коротше кажучи, приголубив він мене, з ніг до голови єлеєм обмазав. Тільки раз неув'язочка трапилась. Запитав він мене про матеріальні справи, а я здуру візьми й бовкни: я, мовляв, не за гроші, я безкорисливо.
Тут він уперше з початку нашої розмови спохмурнів. Поглянув на мене з підозрою, і я зрозумів — безкорисливі йому незрозумілі. Треба зауважити, мене врятувало те, щб>я одразу переорієнтувався і сказав, що взагалі-то від грошей відмовлятися не збираюсь.
— Так-так,— закивав він радо,— ми всі, звичайно, трудимося не за гроші, але ми матеріалісти і цього не приховуємо.
Він обіцяв мені допомогти, як у них кажуть, матеріально. І взагалі багато разів повторював одну й ту ж фразу: "Ми допоможемо". А потім провів до дверей, довго тиснув руку.
— Йдіть, товаришу Запятаєв, працюйте. І пам'ятайте: такі товариші, як .ви, нам потрібні.
Я вийшов на вулицю цілковито ошелешений. Ще годину тому, коли вони везли мене в машині, я готувався до чого завгодно — до тюрми, тортур, до смерті, а тут... Я йшов, я посміхався, мов дурень, а в ушах моїх все звучало: "Такі товариші нам потрібні". Ну, думаю, раз вам потрібні такі товариші...
Тут Запятаєв зігнувся в три погибелі, схопився за живіт і дрібно затрусився, наче в лихоманці. Чонкін злякався. Він думав, що з напарником щось сталося.
— Гей! Гей! Ти що? — кричав Чонкін, хапаючи його за плече.— Ти чого це, га?
— Ні,— трусився Запятаєв, повільно розгинаючись і рукавом витираючи сльози.— Досі, як згадаю, не можу втриматися від сміху. Ні, ви уявляєте,— повторив він, тицяючи себе пальцем у груди,— їм потрібні такі товариші...
Він сміявся до гикавки, до судом, пробував продовжити розповідь, але знову давився сміхом, і корчився, і знову тицяв себе пальцем у груди, на всі лади повторюючи слова "такі товариші". Потім сяк-так отямився і продовжив розповідь.
Після того як він побував у Лужина, справа значно полегшилась. Йому вже не треба було вдаватися до таких жалюгідних хитрощів, як писання лівою рукою і в рукавиці. Тепер він відкрито складав цілі списки людей, котрі, на його думку, були ще на щось здатні, і зі списками не бігав до віддалених поштових скриньок, а сміливо йшов Куди Слід
(щоправда, все ж із чорного ходу) і передавав написане з рук в руки. Поступово й на роботі Справи його налагодилися. Він вступив у партію і став робити карколомну кар'єру. Варто було йому піднятися на чергову службову сходинку, як небавом і наступна не без його участі звільнялася. І натискувалися потаємні пружини, і відступали на задній план інші претенденти, і Запятаєв підносився все вище й вище.
Та чим більших висот він сягав, тим частіше стикався з несподіваною проблемою. Мова, якою він розмовляв, різко контрастувала з мовою нових господарів життя.
— Ви розумієте,— розмахував він руками.— Я ж дворянин. Я петербуржець. Мене бонна виховувала. Я не вмів розмовляти по-їхому... тьху... ось бачите, а тепер відучитися не можу. А тоді в мене просто язик не повертався. Ну, з манерами то було легше. Цілувати дамам ручки я відвик швидко. Не подавати пальто і першому вриватися в двері я більш-менш навчився. І коли мені хтось торочив про хороші манери, я вже цілком звично заперечував, що жінка в нашому суспільстві такий же рівноцінний товариш і її можна відпихати плечем, бо й їй дозволяється чинити те саме.
З мовою було гірше. Елементарні слова, як-от "дозвольте", "щиро дякую", "будьте ласкаві", викликали подив, на мене дивилися здивовано, і я сказав самому собі: так далі тривати не може. Ти, сказав я собі, можеш скільки завгодно прикидатися своїм серед цих людей, ти можеш робити вигляд, що повністю поділяєш їхні ідеї, та коли ти не навчишся розмовляти їхньою мовою, вони тобі повністю ніколи не повірять.
І ось я, ніби лікбезівець, засів за навчання. О Боже, яка це була важка й виснажлива праця! Ви знаєте, я завжди був здібним до мов. У дитинстві мене вчили французької та англійської. Потім я непогано знав німецьку, цвенькав іспанською і навіть фінською потроху читав. Але ця мова... Ця велика, могутня... Ні, ви навіть уявити собі не можете, як це важко. Ось деякі розумники насміхаються над нинішніми вождями, над тим, як вони вимовляють окремі слова. Але ви спробуйте говорити по-їхньому, я-то пробував, я знаю, чого це варт. Отже, я поставив перед собою завдання досконало оволодіти цією дивовижною мовою. Але як? Де такі курси? Де викладачі? Де підручники? Де словники? Нічого нема. І ось я ходжу на різні збори, засідання, партійні конференції, слухаю, вдивляюся, роблю нотатки, а потім вдома зачинюсь на всі засуви і перед дзеркалом пошепки відтворюю: мітірілізєм, імпірікрітізєм, екпропріцея експропріторів і міжродний терцінал. Ну, такі слова, як сілісіский-комунісіский, я більш-менш засвоїв і вимовляв хутко, та коли доходило до хигемонії прілітирату, я впрівав, я ламав язика і плакав од безсилля. Але я виявив диявольську впертість, я здійснив геройський подвиг. Вже через рік без видимих зусиль і навіть майже механічно я вимовляв: кілометр, мол одіж, конкрекно. Та іноді я вживав такі вислови і звороти, що навіть бувалі в бувальцях партійні товариші не одразу могли дотямкувати, що це означає. Ну ось, приміром, на вашу думку, що це таке: сісіфікація сігос-ного вибництва? Зрозуміли?
— Нє,— зізнався Чонкін,— не зрозумів.
— Ну, звичайно. Це означає інтенсифікація сільськогосподарського виробництва. Це вже вищий клас. Коли я оволодів цією мовою досконало, деякі товариші дивилися на мене залюблено. Дехто намагався наслідувати, не всім вдавалося. Тепер, дякуючи таким товаришамі новій мові, переді мною всі шляхи були відкриті. Незабаром я обійняв той самий пост, з якого скинув колись кого? Рудольфа Матвійовича. Я на той час вже одружився, і, між іншим, на кому? На Валентині Михайлівні Жовтобрюх. І діточок завів двійко. І робив кар'єру, але мети своєї головної не забував ніколи. Щоправда, олівчик мені вже був непотрібний. Я вже працював у інших масштабах. Всіх щонайкращих інженерів і конструкторів я відправляв прямісінько до т а —ких товаришів. Справу, що нею керував, я розвалював, як тільки міг. І ви гадаєте, мене за це схопили? А дзуськи, мене via це орденом нагородили. Мене ставили за приклад, як провідника зразкової кадрової політики. Мене вже до Москви збиралися перевести. Ось де б я розвернувся. Але тут...— Запятаєв обома руками вхопився за голову і похитав нею,— тут, Іване Васильовичу, я впоров таку дурницю, таку дурницю, що навіть соромно розповідати. Як ви пам'ятаєте, мене підняла хто? Мова. А хто мене згубив? Я-зик. Ви знаєте, не хочеться продовжувати. Важко. Давайте швиденько приберемо, а то прийде наглядач, лаятиметься.
— Та ні,— сказав Чонкін.— Ти давай трави далі, а я сам, я вмить.
Він вихлюпнув на підлогу відро води і почав мітлою гнати її до середини.
— Ну, гаразд,— погодився Запятаєв,— важко, але до-
кажу.