Надісланий з цією метою загін головорізів СС не лише не зумів цього зробити, але й сам був захоплений у полон відважним воїном. Далі в діло вступив цілий полк. Чонкін виявив йому належний спротив і, вже контуженим, сам-самісінький тримав оборону декілька годин до тих пір, доки йому на виручку не підоспіла Енська дивізія генерала Дринова.
Усі, хто в цей час був на пошті, раділи за Нюру і поздоровляли її. Тільки Вірка з Ново-Клюквина розізлила Нюру сумнівами:
– А твій це Чонкін?
– А чий же іще, як не мій? – одізвалася Нюра. – Мій льотчик, і цей льотчик. Мій Чонкін Іван, і цей Чонкін Іван. Думаєш, багато на світі Іванів-то Чонкіних?
– Та вже й не думаю, що мало, – похитала головою Вірка. – Не дуже вже й фамілія рідкісна.
Трапляються ж такі люди, особливо жінки, котрі неодмінно, навіть не зо зла, а по дурості, скажуть ось, не стримаються, щось таке, від чого псується настрій і пропадає апетит.
Але що б Вірка не патякала, а Нюру з її упевненості не збила, що знайдений Іван Чонкін – це її Іван Чонкін, її і ніякий інший. У неї ще був доказ, якого вона нікому не сказала, а в своєму умі тримала, що на подвиг подібний ніхто, крім її Івана, може, і не здатний, а він здатний, і точно такий уже здійснював на її очах і з її посильною допомогою.
7
Прибігла Нюра з газетою в Красне, усі хати підряд обійшла, усім статтю про Івана показувала. І Тайці Горшковій, і Зінаїді Волковій, і навіть бабцю Дуню своєю увагою не обділила. Жінки охали і ахали. Одні раділи щиро, інші вдаючи, треті неприховано заздрили. Нінка Курзова, як і Вірка з Ново-Клюквино, намагалася остудити Нюру міркуванням, що, припустимо, це навіть і той самий Іван Чонкін, так що толку, що він живий, а жодного разу хоча б коротенького листа не написав?
– Мій-то охламон чи не кожнісінький день пише. Я навіть не уявляю, коли ж він там воює, звідкіль стільки бомаги бере.
І справді, Микола радував дружину своїми посланнями ледь не щодня, причому не якимись там, а написаними віршами. Раніше Нінка й не підозрювала в Миколі жодних поетичних здібностей, а тут на війні талант віршотворця раптом невідомо з яких причин прорізався, і писав Курзов один за одним довжелезні листи з римованим текстом такого, наприклад, змісту:
Учорась ходили ми на бій,
Фашиста били сміло.
Сказав командир наш молодий:
Ви билися уміло.
Не плачте ви, моя жона,
Стара матусю-рибко.
Ми всі повернемось сповна
І вас обнімем кріпко.
– Усе бреше, усе бреше, – сердито бурчала Нінка. – Пише невідь що, правду, неправду, йому аби складно. Стареньку матір нащось приплів, а старенька матір вже три роки як померла. Нащо дуристику таку писати?
– Що б не писав, а раз пише, значить, живий, – казала Нюра. – Це і є найважливіше.
– Це звісно так, – зітхаючи, погоджувалася Нінка й кидала листи в куток на лаву, де і решта листів уже великим стосом лежали.
8
Купка учнівських зошитів у косу лінійку зберігалася в Нюри з довоєнного часу. І чорнило знайшлося. І товста канцелярська ручка з пером №86 на полиці не заіржавіла. Увечері Нюра взяла один із зошитів, вирвала з середини подвійний аркуш і легко сотворила: "Добрий день, веселий час, чим ти зайнятий тепер, дорогий Ваня? Я живу добре, чого і вам сердешно бажаю од усенької своєї жіночої одинокої душі. А також великого здоровля і хорошого настрою. Я, як і в період до сьогоднішнього часу, працюю на пошті в якості поштарки, а про вас прочитала в газеті, як ви на свойому вистребітєлі билися в нерівному бою з фашистськими стерв'ятниками. Воюйте, Ваня, з врагом одважно з усею осторожністю і з перемогою возвертайтеся живий та здоровий до вашої Нюри, яка жде вас з нетерпеливою любов'ю. А якщо возвернетеся без руки чи ноги і другої подобної часті вашого тіла, то і тому буду з сожалєнієм рада і буду ухажувати за вами як за малим дитям по гроб вашої жізні чи своєї, лиш би ви були довольні. На цьому своє коротке посланіє закінчую і жду скорейшого отвєта, як соловей лєта, і не так лєта, як отвєта. З привєтом ваша Анна Бєляшова із с. Красне, єслі ви не забули".
Перш ніж поставити крапку, вона застигла в сумніві, що головного не написала, а може, треба б було. Про свою вагітність жодним словом не згадала. Потім вирішила: "Гаразд, як одзоветься, тоді й напишу".
Склала листа трикутником, текстом усередину, а на чистому боці зосталося надписати адресу. Це виявилося неважким завданням. З нариса Криницького Нюра знала, що Чонкін служить в Енській частині. Енська частина, за її розумінням, була найкращою частиною Червоної армії, бо згадувалася в усіх газетах. Усі найславетніші військові подвиги здійснювалися героями саме цієї частини. Нюра в армійських структурах не дуже тямила. Тому їй не здавалося дивним, що в Енській частині билися льотчики, танкісти, артилеристи, кавалеристи, піхотинці та інші. Не дивувалася вона і тим, що Енська частина воювала одночасно на усіх фронтах, обороняла Енську висоту, брала місто Енськ і наступала на Енському напрямку.
Коротше, адреса Нюрі була відома. Вона накреслила її на чистій сторінці трикутника: "Енська частина СРСР, льотчику Чонкіну Івану лічно в руки".
І дуже була впевнена, що він негайно одзоветься. Усім жінкам повідомила, що листа написала і жде скорої відповіді. І справді ждала. Як тільки прибували з поїзда чергові мішки з поштою, перша кидалася їх розсортовувати, та все без пуття.
9
Здавалося, усім, крім Нюри, хтось щось писав. Навіть дідові Шапкіну, спочатку живому, а потім мертвому, регулярно надсилав листи з фронту внучатий племінник Тимоша, який віднайшовся тільки недавно. Тимошу в тридцятому році, коли він ще був підлітком, разом із батьком, матір'ю, двома сестрами, дідом і бабусею вислали невідь-куди, і до самої війни слуху-духу від них не було ніякого. Тепер він писав довго і ґрунтовно, як везли їх узимку в промерзлих теплушках багато днів і ночей у невідомому напрямку, годуючи при цьому мерзлою дрібною картоплею, нечищеною і відвареною як для свиней. Бабуся спала біля самих дверей і там уночі померла, перед тим пішовши під себе і примерзши до підлоги.
Довезли їх до Казахстану, посадили на великі вози, везли, везли і скинули посеред степу. Дали на кожного по півпуда борошна і сказали: живіть тута як знаєте. Хто помре, тому туди й дорога, а хто виживе – молодець. Зоставили, щоправда, декілька лопат, граблів, вил і одну сокиру.
Коли туди приїхали, морози, на щастя, скінчилися, сніг розтанув, але зарядили дощі, і багато днів небо текло на них безперестану, степ, промокнувши наскрізь, стояв набухлий, порожній, з краю в край зарослий ковилою та полином, і ніяк не уявлялося, що тут можна якось жити.
Не тільки жінки, а й мужчини дорослі плакали, наче діти. Але батько Тимошів, Тимофій (також Шапкін), сказав, що з плачів толку мало, сльозами горю не зарадиш, усім велів братися за інструменти. Сам перший увігнав у землю лопату і став рити землянку. Кому не дісталося головної роботи, того посилали в степ шукати дике просо, шалфей і всілякі трави, рвати руками ковилу та полин, щоб палити для обігріву і ловити, коли пощастить, хоч сусликів, хоч мишей – робити припаси. На цих припасах довго не протягли б, але батько якось кудись пішов далеко, а приїхав конем. Коня убили, а м'ясо його їли потім усю зиму. Пощастило, що знову випав сніг, морози вдарили і м'ясо не псувалося. До того часу вже викопали дві землянки, скапарили грубку і так жили, та не всі вижили. Першим дід на той світ пішов, а до весни обидві Тимошині сестри занедужали якоюсь швидкоплинною хворобою і невдовзі також померли.
По весні покликав батько Тимошу із собою в біги. Нехай упіймають, посадять, уб'ють, усе ж буде ліпше, аніж тут помирати.
Ішли вони через степ, дісталися станції Єсиль, там залізли у вагон із бринзою. Батько наївся бринзи і в тому ж вагоні помер від завороту кишок. А Тимошу схопила залізнична охорона, після чого його відлупцювали і відправили в дитбудинок. Там він навчався спочатку у звичайній школі, потім у школі фабрично-заводського навчання і до призову в армію працював штукатуром.
Тимоша писав справно, його листи – бруднувато-жовті трикутники – приходили майже щодня. Тимоша розмальовував своє минуле і теперішнє життя до найдрібніших подробиць, розповідав про загиблих і поранених однополчан, а діда Шапкіна про його життя не запитував, наче вважаючи, що з ним нічого не трапляється і нічого статися не може. Дід давно вже помер, а Тимоша все писав і писав, не звертаючи уваги на повне ненадходження йому відповідей з Красного.
10
– Ну шо? – нетерпеливо питала Нінка. – Нічо з Енської частини?
– Нічо, – зізнавалася Нюра. – Я вже другого листа туди написала: ні одвіту, ні привіту.
А Нінка була із тих людей, кому нетерпеливиться, зображаючи товариське співчуття, сказати близькій людині таку гидоту, щоб на душі тоскно стало й незатишно.
– Як же ж, – хитала вона головою, – він напише! Прям щас ухопить олівець і напише. Що я скажу тобі, Нюрок, дарма ти ждеш і сама себе зводиш. Не хочеться мені тобі казати, їй-бо, не хочеться, але як подруга подрузі скажу: не жди, не надійся, на себе одну вся твоя надія і єсть.
– Та шо ти таке кажеш! – ображалася Нюра. – Чом же це мені не надіятися? У нас же така любов була. Ти ж і не знаєш, як він мене обнімав і на вушко що казав.
– Ой, Нюрко, не сміши! На вушко він тобі казав, ой-йой-йой! Ну, прийшлося йому тут приземлитися, так він із тобою і пожив на своє здоров'я. Горілочки попив, жіночкою поласував, шишечку почухав, чого ж йому на вушко не пошептати! А тепер що же? Він же ж, понімаєш, льотчик, сьодні тута, завтра тама. А там скрізь, Нюрко, такі, як ми, хмарами ходють.
– А за Колькою твоїм не ходють?
– Не гнівись, Нюрок, але ми ж то з Колькою розписані, і то я на нього не надіюсь, а ти зі своїм Ванькою-встанькою…
Не доказавши, Нінка махнула рукою.
Інші жінки чогось такого не казали, а також, Нюра помічала, між собою перезиралися, у те, що Чонкін на її листи одзоветься, не вірили.
11
Останній тиждень січня і перший лютого дули сильні вітри. Заметіль вихорила довкола хат сніг, який шар за шаром улягався, утрамбовувався, утоптувався в замети. Замети росли, росли, піднялися вище стріх, і завмерло в Красному всеньке життя. Люди перечікували буйнощі стихії, забившися по хатах.