Чи є серед них бодай хто-небудь, що стане на моє місце й відчує, як мало тієї миті я був тим, ким здавався, але яка могутність притаманна отій малості, от-от розірвуться швартови. Можливо. Атож, я тягнув у облудні глибини, до облудних поважних і спокійних манер, поривався туди всіма своїми давніми отрутами, знаючи, що нічим не ризикую. Під блакитним небом, під наглядом охоронця. Забувши про матір, звільнений від дій, розчинившись у часі інших людей, кажучи собі, що треба спочити, спочити. Коли прийшли до відділку, мене поставили перед якимсь химерним службовцем. У цивільному вбранні, без піджака, він розваливсь у фотелі, задерши ноги на стіл, з брилем на голові й витягши з рота невеличкий гнучкий предмет, якого я не зміг роздивитися. Я мав час помітити ті дрібниці, бо відпустили мене не зразу. Він вислухав рапорт свого підлеглого, а потім узявся розпитувати мене тоном, що, припустивши, ніби їхнє завдання — виправити мене, ставав, на мою думку, дедалі нестерпніший. Між його запитаннями і моїми відповідями, я говорю тільки про ті, які заслуговують згадки, траплялися інтервали, більш-менш довгі та галасливі. Я так не звик, що мене запитують про щось, що, коли запитували, мені був потрібний час, щоб я міг здогадатися про що. На лихо, замість спокійно думати про те, що я чув, і то чув дуже добре, бо ж мав досить тонкий слух, дарма що старі вуха, я квапився відповідати байдуже що, напевне, боячись, щоб моя мовчанка не увінчалася гнівом співрозмовника. Я був боягуз, усе своє життя я душився від страху, що мене поб'ють. Образи і звинувачення я витримував легко, а до ударів ніколи не міг звикнути. Дивно. Навіть плювки завдають мені мук. Та коли зі мною були бодай трохи лагідні, тобто утримувалися від брутального ставлення, я майже завжди кінець кінцем задовольняв людську цікавість. А комісар задовольнився тим, що став погрожувати мені циліндричною лінійкою, і то так, що мало-помалу йому пощастило дізнатися, що я не маю паперів у тому розумінні, в якому це слово мало значення для нього, не маю ані роботи, ані домівки, що моє прізвище якийсь час уперто не спадало мені на гадку і я добираюся до матері, коштом якої я зазнаю земних мук. А от материну адресу я не знав, хоча знав дуже добре, як потрапити до її квартири, навіть у пітьмі. Який квартал? Отой коло боєнь, мій володарю, бо в кімнаті матері, крізь зачинені вікна, я чув, гучніший за її варнякання, рев бичків, оте потужне хрипке і тремке мукання, яке розлягається не серед пасовиськ, а в містах, на бойнях і ямрарках, де торгують худобою. Атож, поміркувавши, я бачу, що, мабуть, заскочив наперед, сказавши, що мати жила коло боєнь, бо вона цілком могла жити й коло ярмарку для худоби. "Заспокойтеся, — мовив комісар, — це той самий квартал". Тишею після цих приязних слів я скористався, щоб повернутися до вікна, насправді нічого там не бачачи, бо я заплющив очі й підставив обличчя і шию золотаво-блакитній лагідності, а ще й порожню або майже порожню голову, бо я, мабуть, запитував себе, чи не хочу я сісти, простоявши так довго, і пригадав, про що я вже знав із власного досвіду, тобто що сидяча поза не для мене, бо одна моя нога коротша і не згинається, і тому для мене існує тільки дві пози: вертикальна, коли я вишу на милицях, лігши, так би мовити, стоячи, і горизонтальна, коли я лежу на землі. Й усе-таки інколи в мене з'являлося бажання сісти, поверталося з утраченого світу. І я, попри свою досвідченість, не завжди опирався йому. Атож, рештки мого мозку напевне ще бавилися ним, ворушачись невідомо як, немов дрібненькі камінчики на дні калюжі, тоді як на риси мого обличчя та великий борлак на шиї опускалися лагідне небо й тепле, літнє повітря. І тут я нараз пригадав своє ім'я. Молой. Я звуся Молой, закричав я собі зненацька, Молой, мені миттю спало на гадку це ім'я. Ніщо не зобов'язувало мене давати таку інформацію про себе, але я повідомив, сподіваючись, безперечно, виявити люб'язність. У мене не забрали капелюха, і я себе запитував чому.
— Це прізвище вашої матері? — запитав комісар, мабуть, то був комісар.
— Молой, — наполягав я, — мене звуть Молой.
— А прізвище вашої матері? — повторив комісар.
— Що? — здивувався я.
— Ваше ім'я Молой, — пояснював комісар.
— Так, — погодився я, — я щойно згадав його.
— А вашої матері? — не вгавав комісар. Я не розумів, у чому річ. — У неї теж прізвище Молой? — запитував він.
— Чи вона теж Молой? — перепитував я.
— Так, — кивнув комісар. Я міркував. — Ваше прізвище Молой, — говорив він далі.
— Так, — погоджувавсь я.
— А ваша мати, — запитував комісар, — теж має прізвище Молой? — Я замислився. — Ваша мати, — правив своєї комісар, — має прізвище…
— Дайте мені зосередитись! — крикнув я. Зрештою, я й уявляв собі, що десь так воно й буде.
— Зосереджуйтесь, — кинув комісар. Чи справді в моєї матері прізвище Молой? Безперечно.
— Вона повинна мати прізвище Молой, — виснував я. Мене забрали, мабуть, до зали для охоронців, і там наказали сісти. Довелося пояснювати. Я скорочу. Я отримав дозвіл якщо не лягти на лаві, то принаймні стояти, зіпершись на мур. Зала була темна, й по ній в усіх напрямах сновигали люди, — мабуть, правопорушники, поліціянти, адвокати, священики й журналісти. Все було вкрай похмурим, темні форми громадились у тьмяному просторі. На мене не звертали уваги, тож я відплачував їм тим самим. Але як я міг знати, що вони не звертають на мене уваги, і як я міг відплачувати їм тим самим, якщо вони не звертали на мене уваги? Не знаю. Я знав про те й відплачував їм — оце й усе. Аж раптом переді мною постала висока й огрядна жінка, вбрана в чорне, ні, радше в бузкове. Я ще й сьогодні запитую себе, чи не була то співробітниця зі служби соціальної допомоги. Вона простягла мені чашку, повну сірої рідини, мабуть, зеленого чаю з сахарином, заправленого молочним порошком, на тарілочці, що була не до пари чашці. Це ще не все, бо між чашкою і тарілочкою непевно височів великий шматок черствого хліба, до якого я придивлявся з певним острахом. Він упаде, він упаде, приказував я собі, неначе мало якесь значення, впаде він чи ні. Ще мить — і вже я сам тримав, у тремтячих руках, ту невеличку сукупність різнорідних хитких предметів, де сусідили тверде, рідке і м'яке, й не розумів, як відбулася ця передача. Хочу сказати вам одну річ: якщо соціальні працівники пропонують вам що-небудь з милосердя, щоб ви не здохли, то тільки тому, що це в них нав'язливий симптом, тут марно сахатися, вони, з тими блювотними засобами в руках, переслідуватимуть вас аж до краю землі. Члени Армії спасіння нічим не кращі від них. Ні, як на мене, від милосердного жесту не відіб'єшся. Схиляєш голову, простягаєш тремтячі, стулені руки й кажеш: "Дякую, дякую, мадам, дякую, люба пані". Тому, хто не має нічого, заборонено не любити лайно. Рідина переливається, чашка хитається, немов клацають зуби, але це не мої, я вже не маю зубів, а намочений хліб нахиляється дедалі більше. Аж до миті, коли на вершині свого неспокою я жбурляю те все геть від себе. Я не випустив його з рук, ні, а конвульсивним рухом обох рук кинув, щоб воно розтрощилося об землю, чи об стіну, так далеко, скільки вистачило сили. Я не розповідатиму, що було далі, бо втомився від того місця й хотів піти кудись-інде. Було вже далеко пополудні, коли мені нарешті сказали, що я вільний. Порадили поводитись краще в майбутньому. Усвідомивши свою провину, тепер знаючи, чому мене затримали, відчуваючи те безладдя, що його виявив мій допит, я дивувався, що так швидко опинився на свободі, якщо це була свобода, і мене анітрохи не покарали. Може, я, навіть не знаючи, мав заступника десь угорі? Може, навіть не помітивши, сподобався комісарові? Може, він ходив до моєї матері, і вона чи то люди з кварталу підтвердили частину моїх балачок? Може, вони подумали, що не варто віддавати мене під суд? Систематично карати таке створіння, як я, не дуже зручно. Інколи й карають, але розважливість відраджує від таких дій. Краще знову покладатись на поліцію. Не знаю. Якщо неодмінно треба носити з собою папери, тобто документи, чому ніхто не наполіг, щоб я подбав про них? Може, тому, що це коштує грошей, а я їх не маю? В такому випадку чи не могли б вони конфіскувати мій велосипед? Мабуть, що ні, без постанови суду. Це все видавалося незбагненним. Певним є тільки те, що я вже ніколи не відпочивав таким способом, ноги непристойно поставивши на землю, руки поклавши на кермо, схиливши голову на руки, забувшись і похитуючись. То й справді була сумна картина, безрадісний приклад для громадян, які так потребують стимулів для своєї тяжкої праці, потребують бачити навколо вияви тільки сили, радощів і сміливости, бо без них наприкінці дня вони можуть упасти й покотитися. Слід тільки дізнатися, в чому полягає добра поведінка, щоб я поводився добре — тією мірою, якою дозволяє мій фізичний стан. Отже, в цьому аспекті я й далі вдосконалював себе, бо ж я — бачите, я розумний і жвавий. А що стосується доброї волі, в мене вона хлюпала через край, ота відчайдушна добра воля людей, які не мають спокою в душі. Отже, репертуар моєї прийнятної поведінки невпинно збагачувався, від моїх перших кроків до останніх, які я ступив торік. І якщо я завжди поводився, мов свиня, винен не я, а мої зверхники, що виправляли мене тільки в дрібницях, замість показати мені сутність системи, як чинять у провідних англосаксонських коледжах, і принципи, з яких випливають добрі манери, а також спосіб перейти, не помилившись, від принципів до манер і піднятися, почавши від якоїсь даної пози, до джерел, Адже це дало б мені змогу, перше ніж демонструвати публічно певні дії, пов'язані лише зі зручністю тіла, як-от, скажімо, колупатися пальцем у носі, чухати собі яйця, сякатися без хусточки і сцяти на ходу, звернутися до перших правил якоїсь розважливої теорії. Що ж, я мав про цей предмет тільки неґативні та емпіричні уявлення, а це означає, що більшість часу я був у прикрому настрої, тим тяжчому, що мої спостереження, нагромаджені протягом століття, схиляли мене ставити під сумнів усе аж до основ знання правил хорошого тону, навіть в обмеженому просторі. Але тільки відтоді, відколи я вже не живу, я думаю про ці та про інші речі.