Кров струмувала із свіжих ран, змішувалася з дощем і блідо-рожевими краплями спадала з ніг, в міру того, як життя залишало його. Майже в той час Гарт, що ридаючи намагався розірвати на собі мотуззя, втратив свідомість, оглушений ударами по голові.
Він опритомнів у себе на складі, коли вже смеркло. Хтось перерізав плетені мотузи, якими його було зв'язано. Знадвору все ще долинав шум дощових крапель.
— Ітин? — запитав Гарт. Це міг бути тільки він.
— Так,— прошепотів у відповідь голос вескерянина.— Наші все ще ведуть розмову в церкві. Лин помер по тому, як ти вдарив його по голові, а Імон в тяжкому стані. Дехто каже, що тебе теж треба розіп'яти, і я гадаю, що так і буде. Або, може, тебе камінням закидають. Вони знайшли в Біблії місце, де написано…
— Я знаю.— Незмірно стомлений, Гарт продовжував: — Око за око. Ви знайдете купу таких речень, треба тільки пошукати. Це дивовижна книга!
Голова Гарта розколювалась від болю.
— Ти повинен тікати, ти можеш добратись до свого корабля так, що тебе ніхто не запримітить. Досить убивств.— У голосі Ітина теж прозвучала стомленість, що опанувала його уперше в житті.
Гарт спробував встати. Він притискав голову до жорсткої дерев'яної стіни, аж поки нудота не припинилась.
— Він помер.— Це звучало як ствердження, а не запитання.
— Так, недавно, інакше я не зміг би піти до тебе.
— І, звичайно, похований, бо їм не спало1 б на думку взятися тепер за мене.
— І похований! — У голосі вескерянина вчувалося щось схоже на хвилювання, відгомін інтонацій померлого священика.— Він похований і воскресне на небесах. Так написано, отже, так і буде. Отець Марк буде дуже щасливий, що все так сталось.— Ітин подав звук, який нагадував людське схлипування.
Гарт важко побрів до дверей, раз по раз схиляючись на стіну, щоб не впасти.
— Ми правильно вчинили, чи не так? — спитав Ітин. Відповіді не було.— Він воскресне, Гарте, хіба він не воскресне?
Гарт уже стояв біля дверей, і у відблисках вогнів з яскраво освітленої церкви можна було розгледіти його подряпані скривавлені руки, що вчепилися в одвірок. Зовсім поряд з темряви випірнуло обличчя Ітина, і Гарт відчув, як ніжні руки з численними пальцями й гострими пазурами вхопились за його одежу.
— Він воскресне, адже так, Гарте?
— Ні,— промовив Гарт,— він лишиться там, де ви його загребли. Нічого не станеться, тому що він мертвий і лишиться мертвим.
Дощ струмував по хутру Ітина, а рот його був так роззявлений, що, здавалося, він кричить у ніч. Лише з великим зусиллям він зміг знову заговорити, вдавлюючи чужі йому думки в чужі слова.
— Виходить, нам нема спасіння? Ми не станемо безгрішні?
— Ви були безгрішні,— відповів Гарт, і в голосі його почулось чи то ридання, чи то сміх.— Неймовірно жахлива, брудна історія. Ви були безгрішні. А тепер ви...
— Убивці,— докінчив Ітин.
Вода струмувала по його схиленій голові й спадала кудись у темряву.