Вони адресовані рідним і близьким письменника. Ці матеріали із сімейного архіву є великою цінністю: перед нами розкриється коло інтересів письменника, ми зазирнемо в світ його симпатій, у світ його захоплень.
Гліб, який раніше страшенно ніяковів, коли його викликали до дошки, цього разу твердим упевненим кроком пройшов між партами й сів за учительським столиком: Святослав Миколайович поступився йому своїм місцем.
Про кожний лист Святослав Миколайович говорив, що він "надзвичайно показовий". Якщо лист був довгий, він вигукував:
— Як це показово! Незважаючи на свою зайнятість, письменник знаходив час вникати в найдрібніші проблеми побуту. Звідси ми можемо зрозуміти, що він ніколи не відривався од життя, яке живило його творчість.
Якщо ж лист був коротенький, нагадував записку, Святослав Миколайович вигукував:
— Як це показово! Стислість, жодного зайвого слова. Звідси ми можемо зрозуміти, який зайнятий був письменник, яка дорога була йому кожна хвилина!
Іншим разом, наприкінці уроку літератури, Святослав Миколайович сказав:
— Давайте попросимо Гліба Бородаєва пригадати які-небудь історії з життя його дідуся.
Гліб знову пройшов між партами своєю новою впевненою ходою, знову сів за учительський столик. Але нічого пригадати не міг. Цілий урок я боявся, що Святослав Миколайович викличе мене до дошки, і тому закричав:
— Поду-умай, Глібе! Пригадай що-небудь!.. Це так цікаво. Так важливо!
— Пригада-ай! — заблагали й інші, які також боялися, що їх викличуть відповідати.
— Ось бачиш, як цікавляться біографією твого дідуся, а значить, літературою, — сказав Святослав Миколайович.
Гліб пригадав, що одного разу він ходив з дідусем у крамницю. До дзвінка лишалося ще хвилин десять.
— А що ви там купували? — закричав я. — Це ж так показово!
Гліб пригадував далі…
Наступного разу ми з товаришами самі почали прохати на уроці літератури:
— Нехай Гліб згадає іще що-небудь… Хай він розповість!..
— Виникає жваве спілкування з образом письменника! — сказав Святослав Миколайович.
Гліб згадував одну історію за одною. У його грудях і далі билося чесне, благородне серце, готове стати на допомогу товаришам.
Цінність творчості Гл. Бородаєва зростала в наших очах з кожною годиною!.
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ,
у якому ми робимо ще кілька кроків назустріч страшній історії
Усе, про що ви прочитали в перших двох розділах, було моїм далеким спогадом: це трапилося минулого року.
А цього року Святослав Миколайович нас залишив.
Раніше, коли ми робили щось не так, як хотілося б йому, Святослав Миколайович попереджав:
— Я утечу на пенсію, якщо ви рішуче не змінитеся!
А прощаючись з нами, він не міг стримати хвилювання. Сльози душили його і мало не задушили зовсім. Миронова підняла руку й запитала:
— Вам недобре?..
— Мені добре! — відповів Святослав Миколайович. — Добре тому, що я усвідомив почуття, які маю до вас. Я знав вас тільки рік, але не забуду ніколи… Ніколи! Кажуть, перша любов — найсильніша, а я гадаю, що остання!..
Ми були його останньою любов'ю! Почуття законної гордості виникло в наших серцях.
Замість Святослава Миколайовича до нас прийшла Нінель Федорівна.
Це було струнке створіння років двадцяти п'яти. Може, про вчительку так казати не можна? Але ж вона була зовсім не схожа на вчительку. І коли йшла на перерві по коридору, цілком можна було подумати, що це учениця десятого або навіть дев'ятого класу. Вираз обличчя в неї був такий, що здавалося, вона ось-ось засміється. Я ніколи не зустрічав на обличчях учителів такого чудового виразу.
Позаочі її ніхто не називав по батькові, а всі називали просто й коротко: Нінель. Коли Нінель Федорівна прийшла до нас уперше, вона одразу звернула увагу на стенд, що стояв між підвіконням і класною дошкою. Побачила величезну фотографію й запитала:
— А хто це такий Гл. Бородаєв?
Ми просто похололи й заклякли на своїх лавках. Тільки Миронова не розгубилася. Вона любила підказувати вчителям. І тут теж підняла руку, встала й пояснила:
— Бородаєв — наш знатний земляк. Він творив у другій чверті цього століття.
— А що саме він творив? — спитала Нінель Федорівна.
— Різні твори, — відповіла Миронова. — У нас є літературний гурток його імені.
— Імені Бородаєва?! — Нінель Федорівна засміялася. Вона була з іншого міста, до якого слава нашого знатного земляка поки що не докотилася.
Миронова підняла руку й пояснила:
— У нашому класі вчиться онук письменника Бородаєва. Він сидить на останній парті в середньому ряду. Він — почесний член нашого літгуртка.
— Почесний? Навіщо такий гучний титул?
Нінель Федорівна зазирнула в журнал.
— Хай Гліб вибачить мені. Я не читала книжок його дідуся. Це моя вина. Коли виставка закриється, — вона показала на стенд, — тоді я візьму всі ці книжки й прочитаю. Отже ти, Глібе, мені вибач.
Ми ще дужче похололи. По-перше, жодна учителька ніколи не вибачалася перед нами. А по-друге, вона мала намір закрити "куточок Бородаєва…"
Мені зробилося сумно: "Невже старшокласники не будуть більше забігати до нас? І ніхто більше не скаже: "В шостому "В" уміють шанувати… В шостому "В" люблять літературу!" Ми станемо найзвичайнісіньким класом. Як усі…"
Інші теж засумували. Я відчував це: всі наче завмерли, навіть зошити не шелестіли.
Миронова знову підняла руку:
— А ми готуємо спеціальні збори гуртка, присвячені творчості знатного земляка…
Вона дуже хотіла допомогти новій учительці якнайшвидше в усьому розібратися.
— У якій чверті нашого століття творив Бородаєв? — перепитала Нінель Федорівна.
Миронова швидко підняла руку й випалила:
— У другій!
Вона любила підказувати вчителям.
— А ми давайте почнемо з першої чверті минулого століття. З Пушкіна, наприклад… Потім підемо далі, й отак поступово дійдемо до Бородаєва.
— У нашого гуртка творче спрямування, — сказав Покійник. — Ми самі пишемо.
— Я теж пишу вірші, — повідомила Нінель Федорівна. — Колись вам почитаю. Якщо наберуся відваги. Що вам іще хочеться знати про мене? Я неодружена. Граю в теніс. Учителі ніколи не розповідають про своє особисте життя. А знати цікаво! Це я по собі знаю. Пам'ятаю…
Вона починала мені подобатись. Досвідчене око могло майже безпомилково визначити, що й інші діти пожвавішали: вони засовалися, заворушилися.
— У цьому місті, — сказала вона, — у мене немає ні родичів, ні знайомих, ні близьких. Тепер ось ви будете… Якщо вийде.
Раніше, коли лунав дзвінок, усі одразу ж вискакували з класу. А тут почали повільно підводитись, наче обважніли від різних думок і сумнівів.
Я підійшов до Нінель Федорівни й сказав:
— Знаєте, у Бородаєва є повість "Таємниця старої дачі"… Ох, який детектив! Увесь наш гурток хотів з'їздити на цю дачу. Походити місцями подій… Це недалеко: лише година, якщо електричкою.
— Він писав детективи? — пошепки спитала Нінель Федорівна, і кивнула на фотографію Бородаєва.
— А ви любите їх?! — вигукнув я з погано прихованим хвилюванням.
— Усі люблять. Тільки дехто не признається.
"У нас абсолютна близькість душ! — подумав я. — Вона вгадує мої думки!.."
Учні почали виходити в коридор. Тільки Гліб залишився сидіти на своєму місці, нахилившись до парти. Поруч стояв Принц Датський.
Нінель Федорівна підійшла до них. І я підійшов.
— Ми вирішили поїхати на стару дачу, — сказала вона. — Якоїсь найближчої неділі. Поки ще осінь… Ти, Глібе, будеш нам за провідника?
— Я охоче… Якщо, звичайно, ви… А я з охотою… — Він знову перестав договорювати фрази.
Коли Нінель відійшла, Принц Датський пообіцяв Глібові:
— Я напишу вірш про цей день! Може, тобі буде приємно?..
І погладив Гліба по голові.
Гостра спостережливість давно підказала мені, що фізична сила поєднувалася в Принцові з дитячою сором'язливістю й добротою.
В коридорі мене зупинила Наташа Кулагіна. Це бувало так рідко, що я буквально затремтів.
— На твоєму місці я б у неї закохалася, — сказала Наташа. І так пильно подивилася, що в мене враз майнула думка: "Випробовує! Ревнує!.."
О, як часто ми беремо бажане за справжнє!
— Закохатися? — голосно перепитав я. — Ну, що ти? Які на те підстави?..
— Виходить, ти не маєш смаку. Вона чарівна!
"Невже і справді хоче, щоб я закохався? Невже це їй байдуже?" — з цією прикрою думкою я тинявся по коридору всю перерву.
Десь через тиждень Нінель Федорівна сказала:
— Я готуюся до змагань з теніса. На першість міста… Хто хоче, може прийти на тренування. Я вас там зустріну, на стадіоні. Щоправда, це на кінці міста. Але ви доберетеся: тролейбус, потім трамвай, знаєте?
Приїхали майже всі. Вона бігала по корту в білій майці і в білих трусах. Не багато класних керівників наважилися б бігати перед своїми учнями в такому вигляді. А вона наважилась. Бо вона була молода й чарівна!
Усі ми, висловлюючи почуття, що охопили нас, вигукували: "Нінель Федорівна! Нінель Федорівна!.."
— Ніколи ще не чув, щоб болільники називали своїх улюбленців на ім'я й по батькові, — сказав літній чоловік у капелюсі, що сидів поперед мене.
Через кілька днів скликали батьківські збори. Мама й тато були того вечора зайняті. Пішов мій старший брат Костя. Він уже не вперше ходив на такі збори.
Я не лягав спати, аж поки діждався Костю: він завжди докладно переказував мені, що говорили батьки, а що вчителі. Це було так цікаво!
Коли Костя повернувся, мама з татом були вже вдома.
— Ну, що?! — накинувся я на брата.
— Захищав вашу Нінель!
— На неї нападали?
— Ще й як!
— Хто посмів?!
— Ваші батьки… Не всі, звичайно. Але деякі.
— Що вони казали?
— По-перше, вона відібрала у вашого класу його обличчя, його індивідуальність. По-друге…
— По-друге, йому вже давно спати треба! — сказав тато. Він уважав, що не можна в моїй присутності підривати авторитет дорослих, особливо ж учителів.
Костя махнув рукою:
— Загалом, я її захищав.
— Адже вона тобі сподобалася? — спитав тато, тоном своїм немовби підказуючи братові відповідь. — Сподобалася, правда?
— Авжеж, дуже гарненька! — відповів Костя.
Гостра спостережливість давно підказала мені, що люди у важку хвилину хапаються за те, що в них болить: хто за голову, хто за серце. Тато схопився за бік.
— А що ж такого? — спитав Костя.
І пішов спати.
РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ,
у якому ми вирушаємо на стару дачу
Наступного дня досвідчене око могло б майже безпомилково визначити: ніхто в класі, крім мене, не знав про те, що на зборах лаяли Нінель.
"Все-таки краще, коли на батьківські збори ходять не батьки, а брати, — думав я. — Якби тато не зупинив Костю, я б знав усе до кінця!"
Ранком я перепинив брата у ванній:
— Скажи, за що вони накинулися на неї?
— Мабуть, старий має рацію: ти роздзвониш про це в класі.