Але що?
Він засунув пальці у свого буйного чорного чуба й глибоко задумався.
— Даю п'ять ере[1] за гарну ідею, — заявила Єва-Лотта.
— Може, цирк? — невпевнено озвався Калле. — А що, якби ми влаштували цирк?
Єва-Лотта стрибнула з гойдалки.
— П'ять ере твої! Відразу ж і починаймо!
— Але де? — спитав Андерс.
— У нашому садку, — сказала Єва-Лотта. — Де ж іще?
І справді, пекарів садок годився майже до всього, то чому ж би не влаштувати там цирку? Перед будинком у садку були чудові квіткові грядки й виполені стежечки, зате позаду, де садок спадав до річки, він ріс сам собою. Кращого місця на всілякі розваги годі й шукати. На рівненькому моріжку дуже зручно було грати у футбол, крокет тощо. Поряд була пекарня, і звідти завше линув чудовий запах свіжого хліба й напрочуд гарно змішувався з духом розквітлого бузку. Коли терпляче кружляти навколо пекарні, то можна дочекатися, що батько Єви-Лотти вистромить з відчиненого вікна голову в білій шапочці й спитає, чи не хоче хто свіжої булочки або калачика. Трохи нижче росло два берести, наче на те й створені, щоб по них лазити. Можна було досить легко дістатися на верхівку, звідки відслонявся гарний краєвид на ціле місто. Видно було річку, що срібною стрічкою звивалася між старими будівлями, садки й невеличку дерев'яну церкву, а віддалік — пагорб із руїнами замку.
Річка правила за природну межу пекаревого садка. Над водою росла карячкувата верба. З неї можна було вудити рибу. Єва-Лотта, Андерс і Калле часто так і робили, і, звісно, Єва-Лотта завше захоплювала найкраще місце.
— Цирк має бути коло пекарні, — мовила Єва-Лотта. — Біля задньої стіни.
Калле й Андерс кивнули.
— Позичимо брезент, — мовив Андерс, — відгородимо місце, поставимо лавки для глядачів. І цирк готовий!
— А може, все ж таки приготуємо кілька циркових номерів? — поглузував Калле. — Тобі, звісно, здається, що, як тільки ти покажешся, люди покотяться зі сміху, отже, тобі не треба й готуватися. А от нам треба й про акробатику подумати та й ще про щось!
— Я буду їхати верхи! — заявила Єва-Лотта. — Візьму нашу кобилу, що возить хліб. Ох, як буде гарно!
Вона послала рукою поцілунок уявним глядачам.
— Наїзниця Єва-Лотта! Уявляєте собі! — вигукнула вона.
Калле й Андерс закохано дивилися на неї. Ну, звісно, то буде на що поглянути! І артисти ревно взятися до праці.
Важко було вибрати краще місце за те, що його порадила Єва-Лотта. Південна стіна пекарні творила гарне тло цирковим номерам. На чималому моріжку могла поміститися й арена, й глядачі. Треба тільки було дістати брезент, щоб завісити арену, а тоді розсунути його, як почнеться вистава.
Важче було владнати справу з убиральнею для артистів. Але метка на вигадки Єва-Лотта й тут швидко знайшла раду. Над пекарнею було горище; через великий отвір із сонячного боку туди можна було подавати речі без ніякої драбини.
— А як туди можна подавати, то можна й звідти діставати, — мовила Єва-Лотта. — От ми й будемо діставатися звідти. Прив'яжемо мотузку і з'їжджатимемо нею на арену щоразу, як треба буде виступати. А коли виступ скінчиться, нишком утечемо, щоб глядачі не помітили, виліземо на горище сходами й знову чекатимемо, поки настане черга з'їжджати на виступ. Страх як оригінально, правда?
— Так, оригінально, — погодився Андерс. — А як ти ще й кобилу вмовиш спускатися мотузкою, то буде ще оригінальніше. Але це вже, мабуть, трохи важча справа. Бо хоч вона й муштрована та слухняна, а все ж для неї є межа.
Про таке Єва-Лотта не подумала. Але не хотіла відмовлятися від своєї блискучої ідеї.
— Коли мені треба буде їхати, хтось із вас стане конюхом і проведе кобилу просто через залу для глядачів, поставить під отвором і я — гоп! — з'їду мотузкою просто їй на спину.
Відразу ж таки почали готуватися. Калле позичив брезент у свого тата, Андерс поїхав велосипедом за місто до тартака й купив мішок тирси посипати арену. Потім вони прилаштували на горищі мотузку й заходилися з'їжджати нею через отвір. І так захопилися, що майже забули про все інше.
Серед тієї забави приплентався дядько Ейнар.
— Як це він цілий ранок висидів сам, — шепнула хлопцям Єва-Лотта.
— Хто з вас піде вкинути мого листа? — гукнув дядько Ейнар.
Усі троє перезирнулися. Властиво, ніхто не хотів іти. Та враз у Калле прокинулось почуття обов'язку. Дядько Ейнар — особа підозріла, а листування підозрілих осіб треба контролювати.
— Я піду! — відповів він.
Єва-Лотта й Андерс, приємно вражені, глянули на нього.
— Правдивий скаут: завше готовий! — мовив дядько Ейнар.
Калле схопив листа й побіг. За рогом, де вже його не могли побачити, він відразу кинув оком на адресу.
На конверті стояло: "Панні Лолі Гельберг, Стокгольм, до запитання".
"До запитання" означало, що адресат має сам одержати на пошті листа, це Калле вже знав.
"Щось тут непевне, — подумав Калле. — Чому він не пише їй додому?"
Калле витяг свого записника й розгорнув там, де був заголовок: "Список підозрілих осіб". Раніше в списку було чимало "підозрілих осіб". Та потім Калле, знітивши серце, довелося викреслювати їх одну по одній, бо нікого з них не пощастило спіймати на якомусь злочині. Тепер у списку була тільки одна особа — дядько Ейнар; прізвище його Калле підкреслив червоним олівцем, а нижче дуже докладно перерахував його прикмети. Далі йшов новий заголовок: "Особливо підозрілі обставини", і там стояло: "Має відмикачку й кишеньковий ліхтарик". Звісно, Калле теж мав ліхтарика, але це зовсім інша річ!
Калле виловив із кишені олівчика, сперся на паркан і дописав: "Листується з панною Лолою Гельберг, Стокгольм, до запитання".
Потім помчав до найближчої поштової скриньки й за хвилю вже був у "Калотані" — так вони назвали свій цирк після довгої поважної наради.
— А що це означає? — спитав дядько Ейнар.
— "Ка" — Калле, "Лот" — Лотта і "Ан" — Андерс, — пояснила Єва-Лотта. — До речі, вам не можна дивитися на наші проби.
— Яка жорстока заборона, — забідкався дядько Ейнар. — Що ж я цілий день робитиму?
— Ідіть ловити рибу, — порадила Єва-Лотта.
— О Боже! Ти хочеш, щоб зі мною стався нервовий напад?
"Дуже непосидюща натура", — подумав Калле.
Однак Єва-Лотта була невблаганна. Вона безжалісно випровадила дядька Ейнара. І артисти цирку "Калотан" знову заходились пильно тренуватися. Андерс був найдужчий і найспритніший, тому цілком справедливо став директором цирку.
— Але я теж хочу трішки порядкувати, — заявила Єва-Лотта.
— Ну, ні! Коли вже я директор, то вам порядкувати зась!
Директор поклав собі створити справді гарну акробатичну трупу і змусив Калле та Єву-Лотту тренуватися кілька годин поспіль.
— Ну от, — нарешті вдовольнився він, коли усміхнена Єва-Лотта в блакитному гімнастичному вбранні випросталася, стоячи однією ногою на його плечі, а другою на плечі Калле. Хлопці, в свою чергу, впиралися розставленими ногами в зелену дошку гойдалки. Єва-Лотта опинилася так високо, що аж трохи злякалася. Але вона нізащо в світі не призналася б, що їй аж млосно стає, коли дивиться вниз.
— От було б гарно, якби ти постояла трохи на руках, — видавив із себе Андерс, намагаючись утримати рівновагу. — Це б сподобалося глядачам.
— Було б ще краще, якби ти постояв на голові, — коротко відрубала Єва-Лотта. — Це глядачам ще більше сподобалося б.
Зненацька в садку почувся страшний вереск, розпачливий крик істоти, що попала в тяжку біду.
Єва-Лотта зойкнула і, ризикуючи життям, стрибнула на землю.
— Ой, що це? — вигукнула вона.
Всі троє вибігли з цирку. Раптом їй назустріч викотився, жахливо тарабанячи, якийсь сірий клубок. То він так страшно верещав. Виявилося, що то Євина-Лоттина кицька.
— Тусе, Тусенько, що з тобою? — відсапуючись, питала дівчина. Вона спіймала кицьку, хоч та дряпалася й кусала її. — О, гляньте! І не соромно! Хтось прив'язав калатало, щоб налякати бідолаху до смерті!
До кицьчиного хвоста був прив'язаний шнурочок із консервною бляшанкою на кінці, що торохтіла за кожним порухом. Єва-Лотта заплакала.
— Якби я знала, хто це зробив, я б…
Вона підвела очі. За два ступні від неї стояв дядько Ейнар і весело реготав.
— Ой, не можу! Зроду ще такої кумедії не бачив!
Єва-Лотта підбігла до нього.
— Це ви зробили?
— Що зробив? О Боже, як та кицька вистрибувала! Навіщо ти відчепила бляшанку?
Єва-Лотта крикнула й кинулась на нього. Вона молотила його кулаками і, плачучи, проказувала:
— Який жах, яка підлота, я вас ненавиджу!.. Веселе іржання затихло. Обличчя дядькові Ейнарові раптом змінилося. На ньому проступила лють, Калле з Андерсом, що напружено стояли осторонь, ужахнулися. Дядько Ейнар міцно схопив Єву-Лотту й засичав:
— Цить, шмаркачко! А то я з тебе кістки витрушу!
Єва-Лотта хапнула повітря. Руки їй безсило опали, так цупко тримав їх дядько Ейнар. Вона злякано втупилася в нього. Врешті він відпустив дівчину, трохи зніяковіло провів рукою по чубові, тоді всміхнувся й мовив:
— Що це ми затіяли? Зчепилися, як боксери, і за що, спитати б? Але перший раунд виграла ти, Єво-Лотто!
Єва-Лотта нічого не сказала. Вона взяла кицьку, повернулася й пішла геть, високо звівши голову.
4
Калле не міг спати, якщо в кімнаті були комарі. Ось і тепер його збудив якийсь ненажера.
— Чортяко! — промимрив він. — А хай би ти здох!
Калле почухав підборіддя, де його вкусив комар. Потім глянув на годинника. Скоро перша. В таку пору всі чесні люди давно вже сплять.
"До речі, — мовив він сам до себе, — цікаво, чи спить той котячий кат?"
Він нишком підійшов до вікна й виглянув надвір. У мансарді світилося.
"Якби він більше спав, то, може, не був би такий непосидющий, а якби не був такий непосидющий, то, може, більше б спав".
Дядько Ейнар немов почув його слова, бо ту мить в мансарді згасло світло. Калле хотів уже шаснути знову до ліжка, коли це враз сталося таке, що він аж очі витріщив. Дядько Ейнар обережно виглянув у відчинене вікно і, переконавшись, що поблизу нікого немає, виліз на пожежну драбину, а за хвилю вже був на землі. Під пахвою він щось ніс. Швидкою ходою він рушив до повітки з городнім причандаллям коло пекарні.
Спершу Калле нічого не втямив. Він був такий вражений, що просто розгубився. Та ось його заполонила ціла хвиля думок, здогадів і запитань. Він аж тремтів з напруження й утіхи. Нарешті таки попався йому справді підозрілий тип! Підозрілий не тільки з першого погляду, але й після докладнішого вивчення.