— А потім побачимо, що робити далі.
— А коли Помідор як-небудь про це пронюхає?
І всі разом зиркнули на синьйора Гороха, який ніби просто прогулювався поблизу.
Адвокат почервонів і став присягатися та божитися:
— Боронь боже, та від мене Помідор ніколи нічого не довідається!
— Але ж у льоху вогко, — несміливо зауважив кум Гарбуз, — коли б там мій будиночок не розсипався. Сховаймо його в лісі!
— А хто його у лісі стерегтиме? — запитав Цибуліно.
— Є у лісі така добра людина, — відповів кум Часник, який знову опинився тут. — Там проживає мій добрий приятель кум Суниця. Йому можна довіритися. А там побачимо, що робити далі.
На тому й погодилися.
За кілька хвилин хатинку поставили на візок. Кум Гарбуз, тяжко зітхнувши, попрощався з нею і пішов відпочити після стількох тривог до куми Диньки, що доводилася йому племінницею.
Тим часом Цибуліно, Квасолинка і скрипаль Груша повезли хатинку до лісу.
Везти було не важко, бо вся хатина важила не більше, ніж горобине гніздо.
Кум Суниця мешкав у торішній каштановій шкаралупі. Шкаралупа була міцна, зовні вся у шпичаках, і кум Суниця цілком зручно розташувався в ній з усім своїм майном. А майно те було невелике: одна половинка ножиць, іржава бритва, голка з ниткою, шкоринка від сиру — та й усе.
Коли йому сказали, в чому справа, — він просто вжахнувся:
— Та нізащо в світі! Це не для мене! Ну що я робитиму в такому величезному палаці? Мені добре і в моїй шкаралупі! Знаєте, як говорить прислів'я: моя хата скраю, я нічого не знаю!
Коли ж йому розтлумачили, що треба зробити послугу кумові Гарбузові, він одразу ж погодився.
— Мені завжди подобався цей чолов'яга. Пригадую, одного разу я помітив, що йому за комір повзе гусінь. Адже тоді я, можна сказати, врятував йому життя.
Хатину притулили до стовбура старого дуба. Цибуліно, Квасолинка і скрипаль Груша допомогли кумові Суниці перенести усе його багатство до нової квартири і попрощалися, але пообіцяли незабаром вернутися з доброю звісткою.
Вони пішли, а кума Суницю охопив страх: ну що, коли нападуть грабіжники?
"Тепер, коли я живу у такому пишному домі,— думав він, — мене, напевне, спробують пограбувати. Може, мене вб'ють сонного, бо подумають, що в мене тут неабияке багатство…"
Думав-думав кум Суниця та й надумав почепити над дверима дзвоник, а під ним записку з таким написом друкованими літерами:
"Синьйорів злодіїв просимо дзвонити у цей дзвіночок, їх одразу впустять, і вони самі побачать, що тут грабувати нічого".
Написавши цю записку, кум Суниця трохи заспокоївся і після заходу сонця ліг спати.
Опівночі його розбудило дзеленчання дзвоника.
— Хто там? — спитав він через вікно.
— Злодії! — відповів хрипкий голос.
— Зараз, зараз! Зачекайте хвилиночку, я тільки одягну халат! — сказав кум Суниця, встаючи з ліжка.
Одяг халат, відімкнув двері й запросив злодіїв оглянути дім. Злодії були здоровенні дядьки зі страшними-престрашними, чорними-пречорними бородами. Вони обережно, щоб не набити лоба, по черзі всунули голову у вікно і побачили, що тут справді нічим поживитися.
— Ну що, бачите, синьйори? Бачите? — радів кум Суниця, потираючи руки.
Злодії тільки незадоволено гмукнули.
— Повірте, мені шкода, що нічим вас почастувати, — вибачався кум Суниця. — Що можу зробити для вас приємного? Ага, ось у мене є бритва. Чи не хочете поголитися? Правда, бритва старенька, я одержав її у спадщину від свого прадіда. Та, може, вона ще голить…
Злодії згодилися, сяк-так поголилися іржавою бритвою і пішли своєю дорогою, подякувавши гостинному господареві. Правду сказати, вони здалися йому непоганими хлопцями. Як знати, що примусило їх взятися за таке ганебне ремесло.
Кум Суниця знову ліг і міцно заснув. О другій годині ночі його знову розбудив дзвінок. Це були двоє нових злодіїв. Кум Суниця запросив і їх увійти, і ці теж побачили, що тут нічим поживитися. У них не було борід, а в одного з них не було і ґудзиків на куртці. Кум Суниця подарував йому голку з ниткою і порадив дорогою пильно дивитися під ноги.
— А ґудзика завжди можна знайти на дорозі,— пояснив він злодієві.
Так впіймали облизня і ці два здодії.
І так щоночі будили злодії кума Суницю. Вони дзвонили, заходили до хатини і йшли собі, хоча й з порожніми руками, та задоволені знайомством із таким чемним, таким гостинним господарем.
Як бачимо, хатина кума Гарбуза потрапила в хороші руки. Тож залишмо поки що його і гляньмо, що діється в іншому місці.
РОЗДІЛ ШОСТИЙ
В замку гості: ненажера Апельсин і жаднюга Мандарин
Тепер завітаймо до замку графинь Черешень, що, як ви уже зрозуміли, володіли всім селом, всіма хатами, землями і навіть церквою та дзвіницею.
Того дня, коли за порадою Цибуліно хатину кума Гарбуза перевезли до лісу, в замку зчинилася страшенна метушня: приїхали гості.
їх приїхало двоє: барон Апельсин і герцог Мандарин. Барон Апельсин був двоюрідним братом покійного чоловіка графині Черешні Старшої. Герцог Мандарин був двоюрідним братом покійного чоловіка графині Черешні Меншої. Барон Апельсин мав величезне черево, та нічого дивуватися, бо він тільки те й робив, що жер з ранку до вечора і з вечора до ранку, і тільки якусь часинку відпочивав од їжі.
В молоді роки барон Апельсин спав з вечора до ранку, щоб шлунок встигав перетравити те, що він з'їв за день. Але згодом він надумав ось що: "Спати — то тільки час марнувати, адже поки спиш — не можеш їсти".
Отож він і вирішив їсти і вночі, залишивши тільки часинку для перетравлення їжі. Щоб наситити цього ненажеру, із його численних маєтків, й усієї провінції безперестанку цілими валками везли найрізноманітніші наїдки. Бідні селяни вже не знали, що йому посилати. Він жер усе підряд: яйця, курей, свиней, биків, корів, кролів, фрукти, овочі, хліб, сухарі, пироги…
Біля нього завжди вартувало двоє слуг, які запихали в його ненажерливу пельку все те, що привозилось. А ще двоє стояли напоготові, щоб змінити перших двох, коли ті знесиляться.
Нарешті селяни сказали баронові, що більш нічого їстівного у них не залишилося.
— Ну, то везіть мені дерева! — наказав барон. Селяни стали везти, і він пожер дерева з листям і корінням, вмочуючи в олію та ще й присолюючи.
Коли поїв усі дерева, то став продавати один за одним свої маєтки і купувати їжу на вторговані гроші. А коли і маєтки всі проїв, то написав листа графині Черешні Старшій і напросився до неї в гості.
Правду сказати, графиня Черешня Менша зовсім не була цьому рада:
— Барон проїсть усе наше багатство. Він проковтне наш замок, як миску макаронів, тільки оближеться.
Синьйора графиня Старша заплакала:
— Ти не хочеш приймати моїх родичів. Ти ніколи не любила мого бідолашного товстуна барона.
— Я згодна, — сказала тоді графиня Менша. — Клич свого барона. Але тоді я запрошу герцога Мандарина, двоюрідного брата мого покійного чоловіка.
— Запрошуй собі на здоров'я! — зневажливо відповіла графиня Старша. — Він їсть менше від курчати.
Адже в твого покійного чоловіка — царство йому небесне! — усі родичі такі миршаві, що й від землі не відросли. А в мого покійного чоловіка — царство йому небесне! — усі родичі один в одного — високі, товсті, показні.
Ніде правди діти, барон Апельсин був таки показний — за цілий кілометр він височів, немов та гора. Довелося одразу найняти йому попихача, щоб возив його незмірне пузо, бо сам барон не міг йому дати ради.
Тож Помідор послав до сільського ганчірника Квасолі, щоб той негайно прикотив свій візок. Та Квасоля не знайшов візка, бо, як ви вже чули, візок забрав його син Квасолинка. Тоді він прикотив до замку тачку, якою муляри возять вапно.
Помідор допоміг баронові покласти пузо на тачку і гукнув на ганчірника:
— Ану поїхали!
Квасоля щосили наліг на тачку, але не міг зрушити її ні на один сантиметр.
Покликали двох слуг, і з їхньою допомогою барон таки вирушив на прогулянку алеями парку. Спочатку'попихачі не зважали на каміння. Тачка, як на зло, раз у раз підскакувала на найбільших каменюках, а від цього баронське черево так трясло, що він увесь холодним потом обливався.
— Обережно, тут каміння! — кричав барон, благально простягаючи руки.
Квасоля і двоє попихачів почали старанно обминати каменюки, тоді тачка звалилася у рів.
— Ради Бога, обминайте ями! — благав барон.
Але і під час цієї невдалої прогулянки не забував барон свого найулюбленішого діла.
Він на ходу ласував смаженим індиком, що йому приготувала графиня Старша на закуску.
Не менш клопоту завдавав усім і герцог Мандарин.
Служниця графині Меншої, дівчинка Полуничка, цілісінький день прасувала Мандаринові сорочки. Коли ж приносила йому ті сорочки, герцог вередував, потім починав пхикати, скиглити, а далі вискакував на самий вершечок шафи і звідти репетував на весь дім:
— Ой, рятуйте, помираю!
Синьйора графиня Менша чимдуж мчала до нього:
— Мандаринчику, мій любий, що з тобою?
— Ох, так погано випрасували мої сорочки, що й жити не хочеться!
Щоб умовити його не вмирати, синьйора графиня Менша подарувала йому всі шовкові сорочки свого померлого чоловіка.
Тоді герцог зліз із шафи і почав приміряти сорочки.
Трохи згодом у його кімнаті знову залунали крики:
— Ой, рятуйте, рятуйте!
Синьйора графиня Менша бігла до нього так, що у неї мало не вискочило серце.
— Любий мій Мандаринчику, що з тобою? А герцог кричав:
— Ой-ой-ой, я загубив найкращу з моїх запонок! Ох, не хочу більше жити!
Цього разу герцог видерся на самий вершечок височенного дзеркала і погрожував кинутися звідти сторч головою.
Щоб його заспокоїти, синьйора графиня Менша подарувала йому всі золоті, срібні, з самоцвітами запонки свого покійного чоловіка.
І так протягом одного дня графиня Менша втратила всі свої коштовні речі, а герцог Мандарин напакував повні чемодани подарунків і тепер тільки руки потирав з радості.
Така пожадливість родичів дуже турбувала графинь, і вони зганяли злість на своєму племінникові, бідолашному Вишеньці, який жив у них, бо був круглим сиротою.
— Ах ти, дармоїде! — кричала на нього синьйора графиня Старша. — Іди мерщій розв'язувати задачі!
— Але я уже всі розв'язав…
— То розв'язуй нові! — суворо наказувала синьйора графиня Менша.
Вишенька слухняно йшов розв'язувати нові задачі. Щодня він списував задачами кілька зошитів, а за тиждень їх набиралася ціла гора.
Цього дня графині без кінця примушували Вишеньку вчити уроки.
— Чого ти тут крутишся, ледацюго?!
— Я хочу трошки погуляти в парку…
— В парку гуляє барон Апельсин, і нічого тобі крутитися там, ледарю.