Хочеш бути з нами, плавай, як усі раки. А хочеш робити по-своєму, — то рівчак великий, — іди собі геть і не вертайся.
Хоробрий рак любив свою рідню, та вирішив твердо своє обстоювати. Тож обняв він матір, попрощався з батьком та братами і помандрував у світ.
Побачили його жаби, що біля латаття теревені правили.
— Світ перевертається догори ногами, — мовила одна жаба, — погляньте-но на цього рака. Хіба не моя правда?
— Ані себе, ані інших не поважає,— сказала друга.
— Біда з такими, та й годі,— докинула третя.
А рак і далі ні на кого не зважав, таки робив по-своєму. Одного разу чує він: хтось його гукає. Дивиться — аж то старий рачисько, сидить сумний на самотині біля каменя.
— Здорові були, — привітався молодий рак.
Старий рачисько довго на нього дивився, а тоді й каже:
— Що це за дур тебе взяв? Замолоду я також мріяв навчити раків ходити головою вперед. А бачиш, що з того вийшло: живу сам-один, усі мене цураються і радше відкусять собі язика, ніж зі мною заговорять. Послухай моєї поради: осядься й роби, як усі, колись мені подякуєш.
Молодий рак промовчав, а сам подумав: "Ні, правда таки на моєму боці".
Чемно попрощавшись із старим самітником, він гордо пішов своєю дорогою.
Чи далеко він зайде? Чи пощастить йому? Чи подолає кривду? Цього ми ще не знаємо, бо він і досі прямує вперед, ані на крихту не втративши відваги й рішучості. Побажаймо ж йому щиро: щасливої дороги!
Чародійна палиця
Одного дня маленький Клавдіо грався під брамою. Вулицею тюпав згорблений дідусь у золотистих окулярах. Дійшов він до брами і впустив палицю. Клавдіо швиденько підняв її і подав дідусеві. Той усміхнувся та й каже:
— Дякую, але мені цієї палиці не треба. Обійдусь і без неї. Хочеш, візьми собі.
І, не чекаючи відповіді, дідусь подався далі своєю дорогою, трохи випроставши спину. А Клавдіо стоїть із палицею і не знає, що з нею робити. Палиця як палиця, — звичайнісінька дерев'яна, закарлючена, із залізним наконечником. Клавдіо разів два штрикнув нею в землю, потім знічев'я сів на неї верхи, аж зирк — палиця обернулася на коня, на чудового коника з білою зіркою на лобі. Іржучи й викрешуючи копитами іскри, коник почав гасати подвір'ям.
Клавдіо і зрадів, і злякався трохи! А коли зрештою скочив з коня, то палиця знову стала палицею: замість копит був простий іржавий наконечник, а замість гриви — закарлючена ручка.
— Ще раз спробую, — вирішив Клавдіо, трохи відсапавшись.
Сів він верхи на палицю, а вона цього разу обернулася не на коня, а на поважного двогорбого верблюда, подвір'я ж стало безмежною пустелею. Але Клавдіо не злякався і почав вдивлятися в далечінь, шукаючи очима оазису.
"Це, напевне, чародійна палиця", — сказав до себе Клавдіо, втретє сідаючи верхи. Тепер це вже був червоний спортивний автомобіль з білим номером на капоті. Подвір'я перетворилося на доріжку для перегонів, і Клавдіо щоразу досягав фінішу перший.
Згодом палиця перетворювалася на моторний човен, а подвір'я в спокійне зеленаве озеро, а тоді стала зоряним кораблем, який розтинав космічний простір, минаючи небесні світила.
І тільки-но Клавдіо зупинявся, палиця ставала звичайнісінькою палицею, з блискучою ручкою і старим наконечником.
Хлопчик грався цілісінький день. А надвечір випадково визирнув на вулицю й побачив дідуся в окулярах із золотою оправою. Хоч як пильно Клавдіо придивлявся до нього, та нічого незвичайного не помітив: звичайнісінький собі дідусь вертається стомлений із прогулянки.
— Подобається тобі палиця? — усміхаючись, запитав дідусь.
Клавдіо гадав, що дідусь хоче забрати свою палицю, й, зашарівшись, простяг її старому. Та дідусь сказав:
— Візьми її собі, я обійдуся без неї! Ти можеш на ній літати, а я нею тільки підпираюся. Мені досить прихилитися до стіни, коли потрібна підпора.
І дідусь пішов, усміхаючись, бо нема людини щасливішої за дідуся, який може що-небудь подарувати дітям.
Старі Прислів'я
— Якщо сірий, — повчало Старе Прислів'я, — то вовк.
— А я кіт, — сказав сірий кіт, переходячи вулицю.
— Не може того бути: Старі Прислів'я завжди правду кажуть.
— А я таки кіт, — повторив кіт.
З гіркої досади Старе Прислів'я впало з даху й зламало собі ногу.
А інше Старе Прислів'я пішло дивитися на футбольний матч і, покликавши одного гравця, шепнуло йому на вухо:
— Хто робить сам — робить за трьох.
Футболіст забрав м'яча й почав ганяти його полем, нікому не передаючи. Але глядачам стало страшенно нудно, бо гра припинилася. Тому футболіст віддав м'яча товаришеві й почав грати в гурті, а Старе Прислів'я з прикрості захворіло. І довелось вирізати йому гланди.
Одного разу зустрілися три Старі Прислів'я і, ледве розтуливши роти, посварилися:
— Добрий початок — половина роботи, — мовило перше.
— Е ні,— заперечило друге, — найкраще — золота середина.
— Нічого ви не тямите, — заявило третє. — Кінець діло хвалить.
І почали вони битися, аж чуби тріщали. Ще й досі не вгамувалися.
Якось одному Старому Прислів'ю закортіло 'скуштувати груш. Сіло воно під грушкою і міркує: "Стигла груша сама падає".
Довго воно сиділо, а груша висить собі. І висіла, аж доки згнила зовсім, а тоді впала на голову Старому Прислів'ю і розплющилася. А Старе Прислів'я зі злості пішло на пенсію.
Смерть короля
Якось помирав один король. Лежить він і з відчаю сам до себе промовляє:
— Невже мені, всевладному королю, доведеться вмерти? Та де ж мої ворожбити? Чому вони не рятують мене?
А ворожбити з великого ляку всі порозбігалися. Лишився тільки один старий ворожбит, якому ніхто не йняв віри, бо був він дивакуватий і навіть трохи божевільний.
— Гаразд, порятую тебе від смерті,— сказав він. — Але на один день ти мусиш посадити на свій трон дуже схожу на тебе людину, яка потім помре замість тебе.
Негайно по всьому королівству було оголошено: всім схожим на короля прибути за добу до королівського двору, бо інакше їх смерть чекає.
Багато людей зійшлося на королівський двір. В одного борода, як у короля, а ніс трошки довший, в другого ніс коротший. Таких ворожбит одразу відпускав додому. Інші були схожі на короля, як один апельсин на інший, але ворожбит і тих відпускав, бо їм або зуба бракувало, або на спині були родимі плями.
— Отак ти всіх повідпускаєш, — сказав йому король. — Давай хоч одного випробуємо.
— Не буде з них пуття, шкода праці,— твердив своє ворожбит.
Якось увечері король з ворожбитом вийшли на вежу. Раптом ворожбит вигукнув:
— Дивись, он той чоловік схожий на тебе, як викапаний!
І показав на кульгавого, підсліпуватого, замурзаного і вкритого коростою жебрака.
— Отакої! — образився король. — Та ми ж нітрохи не схожі.
— А на мою думку, — сказав ворожбит, — смертельно хворого короля можна порівняти лише з найубогішим, найнещаснішим бідолахою. Не гаючи часу, перебирайся в жебраків одяг, посади його на трон, і ти врятований.
Та король не хотів визнати, що він схожий на жебрака. Розгнівався він, вернувся в палац, надяг корону, взяв скипетр і того ж таки вечора помер.
Хвалькувата миша
Стара бібліотечна миша вряди-годи ходила в гості до своїх двоюрідних сестер, що жили на високому горищі і мало тямили в земних справах.
— Які ж бо ви невігласи, — казала миша своїм сумирним родичам. — Мабуть, і читати не вмієте.
— Куди нам до тебе рівнятися, — зітхали сестри.
— От чи їли ви коли-небудь кота?
— Де вже нам! У нас не миші котів, а коти мишей їдять.
— Ой, які ж ви недотепи! Я вже не одного кота з'їла і скажу вам правду, що жоден не встиг навіть зойкнути.
— А чим від них тхнуло?
— Здається, папером і фарбою. Та з'їсти кота — то пусте. А от доводилось вам собаку їсти?
— Крий Боже!
— Я саме вчора з'їла одного пса, завбільшки такого як вовк, та ще й з іклами… Схрумала його заіграшки, навіть не ойкнув.
— А чим він пахнув?
— Папером. А носорога ви коли-небудь їли?
— Де там! Ми того носорога навіть не бачили. Який він? Схожий на парміджанський чи горгондольський сир?
— Схожий на носорога, звісно. А верблюда, ченця, принцесу, ялинку ви куштували?
В цю хвилину де не взявся кіт. Він сидів за скринею, прислухаючись до мишачої розмови. Кіт був не мальований, а справжній, вусатий і з пазурами. Мишенята дременули в нірку, бібліотечна ж миша з несподіванки заклякла на місці, ставши на задні лапки. Зловив кіт мишу й питається:
— То це ти котів їси?
— Я, Ваша Величносте… Але ж, розумієте… Я в бібліотеці…
— Розумію, розумію. Ти гризеш котів, намальованих у книжках.
— Інколи, та й то з навчальною метою.
— Це діло добре, я теж люблю літературу. А чи не слід тобі навчитися дечого в справжнього кота? Слід би тобі знати, що не всі коти паперові і не всіх носорогів можна загризти.
На превелике щастя для бідолашної миші, кіт побачив на підлозі павука і на хвильку відвернувся. Бібліотечна миша двома стрибками опинилася між книжок, а кіт мусив павуком задовольнятися.
Невидимий Тоніно
Одного разу хлопчик Тоніно пішов до школи засмучений, бо не вивчив уроків і боявся, що вчитель його викличе.
— Ах, — казав він собі,— якби я міг стати невидимим! Учитель робив перекличку. Дійшла черга до Тоніно, вчитель назвав його прізвище, та хоч Тоніно одізвався, ніхто його не почув, а вчитель навіть мовив:
— Жаль, що Тоніно не прийшов, я хотів його урок запитати. Мабуть, хлопець захворів. Будемо сподіватися, що все минеться гаразд.
Тоніно відразу зміркував, що став невидимий. Таки здійснилася його мрія?
На радощах він так підстрибнув, що втрапив у кошик для сміття. Виліз звідти і ну по класу швендяти: тут за чуба кого смикне, там чорнило розіллє. Зчинився галас, всі в класі пересварилися. Кожен звинувачував свого сусіда. І ніхто й гадки не мав, що все це накоїв невидимий Тоніно.
Набавившись донесхочу, Тоніно вийшов зі школи й сів у тролейбус. Квитка він, звісно, не взяв, знаючи, що кондуктор його не бачить. Сів на вільне місце й сидить. На наступній зупинці в тролейбус зайшла жінка з господарською сумкою і спробувала сісти на те місце, що здавалося їй вільним. Але сіла Тоніно на коліна й мало його не задушила.
— Що за химера! — вигукнула вона. — На це місце не можна сісти! Гляньте, кладу сумку, а вона висить у повітрі.
А насправді сумка лежала на колінах у Тоніно. Зчинився гамір, пасажири почали лаяти тролейбусне управління. У центрі Тоніно вийшов із тролейбуса, подався в кондитерську й почав напихатися різними пундиками, тістечками та шоколадками.
Продавщиця помітила, що тістечка зникають з прилавка, й напустилася на статечного чоловіка, який купував карамельки для старої тітки: мовляв, це він краде тістечка.
Чоловік обурився:
— Я — злодій? Ви не знаєте, з ким говорите.