І той шмагав. Та дарма, колись я йому це пригадаю!
Джордж спохмурнів, і очі його так зблиснули, що Еліза аж затремтіла.
– Я лиш одне хочу знати: хто дав цьому недолюдкові право панувати наді мною? – невгавав він.
– Та що там,– сумно мовила Еліза.– Я от завжди вважала, що мушу одуматись своїх пана й пані, бо так мені випало від бога.
– Щодо тебе, то в цьому є якийсь сенс – вони ж мали тебе за свою дитину: годували, одягали, не кривдили, навіть дечого навчили, і тепер ти добре вихована. Отож вони якоюсь мірою мають право й питати з тебе. А я не знав нічого, крім побоїв, штурханів та лайки, і був радий хіба лиш тоді, коли мене полишали на самого себе. То що я кому завдячую? Те, що на мене витрачено, я відробив уже сто разів. Ні, далі терпіти цього я не буду. Не буду – і край! – вигукнув він, грізно нахмурившись і стиснувши кулаки.
Еліза злякано тремтіла і не озивалась ані словом. Вона ще ніколи не бачила чоловіка в такому стані, і її лагідна вдача немовби похилилася від цього спалаху гніву, як тростина від буревію.
– Ти пам'ятаєш бідолаху Карла, собачку, якого ти мені подарувала? – знову заговорив Джордж.– Той пейсик був чи не єдиною моєю втіхою. Він спав разом зі мною, не відходив од мене ні на крок і асом так дивився мені в вічі, немов розумів усі мої почуття. Так от, кілька днів тому я годував його недоїдками, які підібрав біля дверей кухні; коли це йде хазяїн і ну мені вичитувати: собака, мовляв, живе його коштом, і що то буде, коли кожен негр заведе собі собаку,– а тоді звелів почепити йому на шию каменюку й кинути в ставок.
– Ой Джордже, але ж ти цього не зробив?
– Не зробив! Я – ні, а він – зробив. А коли бідолашний собака став потопати, ще й камінням його закидав разом з отим своїм Томом. Сердешний песик] Він так жалісно дивився на мене, наче питав, чому я не хочу його рятувати. А потім мене відшмагали за те, що я не втопив його сам. Ну, нехай – хазяїн ще відчує на собі, що мене побоєм не зігнеш. Настане такий день, якщо він не схаменеться.
– Що ти замислив, Джордже? Не чини зла, прошу тебе!..
– Я й сам хотів би бути добрим, але серце мені пече, мов огнем, і я не маю чим цьому зарадити. На моєму місці і ти відчувала б те саме, та, певно, зараз і відчуєш, коли я розкажу тобі далі. Ти ж іще не все знаєш.
– А що ж там ще скоїлося?
– А от що. Останнім часом хазяїн говорить, що вчинив дурницю, дозволивши мені оженитися на стороні; що він ненавидить містера Шелбі і весь його рід, бо вони заносяться перед ним, і що я нібито теж перейняв від тебе цю гординю. Отже, він каже, що більше не дозволить мені ходити сюди, а знайде для мене жінку в своєму маєтку. Спершу він лише побіжно згадував про це, коли сварився на мене, але вчора сказав, що я маю одружитися з Міною і оселитись у її хатині, а як ні – то він продасть мене на Південь.
– Але ж ти одружений зі мною, і нас повінчав священик так само, як білих людей,– простодушно заперечила Еліза.
– Хіба ти не знаєш, що раб не має права одружуватись? Нема на це закону, і, якщо хазяїн надумає нас розлучити, ніхто не визнає тебе за мою дружину. Тим то я й кажу, що краще б нам було ніколи не бачити одне одного... Краще б мені взагалі не родитися на світ – задля нас обох, задля цього нещасного маляти, що також побачило світ собі на лихо. Адже те саме може спіткати і його!
– Ні, мій пан такий добрий!..
– Воно так, але хто}знає, як усе буде? Він може померти, і тоді хлопчика продадуть комусь. Тож яка радість з того, що він такий гарненький, і здібний, і кмітливий? Згадаєш моє слово, Елізо, за кожну дрібку доброго в твоїм дитинчаті тобі завдадуть болючих ран у самісіньке серце, бо чим вища буде йому ціна, тим менше в тебе надії удержати його при собі.
Важким тягарем лягали на серце Елізі його слова. В її уяві знову постав той торговець, що був надвечір у пана, і вона враз пополотніла на обличчі й задихнулась, немов від смертельного удару. Тоді злякано визирнула на веранду, куди подався хлопчик,– йому набридло слухати розмову батьків, і тепер він залюбки гасав верхи на тростинці містера Шелбі. Вона хотіла була розповісти чоловікові про свої побоювання, але стримала себе.
"Ні, ні, йому, бідоласі, й так невесело,– подумала вона.– Не треба нічого йому казати. А може, все воно й неправда – адже пані ще ніколи нас не обманювала".
– Ну що ж, Елізо, серденько,– засмучено мовив Джордж,– мужайся і кріпись. А тепер прощавай, бо я вирушаю в дорогу.
– В дорогу, Джордже? Куди?
– До Канади,– відказав він.– І тільки но я туди дістануся, як зараз же викуплю й тебе. Це єдиний вихід, який нам залишається. Твій хазяїн–добрий чоловік, він мені не відмовить. Я викуплю і тебе, і хлопчика – сподіваюсь, мені пощастить це зробити.
– Який жах! А що, коли тебе спіймають?
– їм не спіймати мене, Елізо! Я скоріше загину! Або стану вільний, або загину!
– Ти хочеш накласти на себе руки?
– В цьому не буде потреби: вони самі мене вб'ють. їм не вдасться продати мене на Південь живого.
– Ой Джордже, будь обережний хоч заради мене! Не чини зла, не позбавляй життя ні себе, ні когось іншого. Я розумію, яка то спокуса... яка то страшна спокуса, але не треба, благаю тебе... Коли вже ти мусиш рушати, то рушай, але будь обережний та розважливий, і хай щастить тобі.
– Ось послухай но, Елізо, який мій план. Сьогодні хазяїнові заманулося послати мене з листом до містера Сімса. Він живе за милю звідси отож я й заглянув до тебе дорогою. Певне, хазяїн так і сподівався, що я розкажу тобі про свої знегоди. Він тішиться самою думкою, що це завдасть прикрощів "поріддю Шелбі", як він на них каже. Так от, я повернуся до нього тихий і сумирний, наче все те минулося, розумієш?.. Я вже наготувався до втечі, і є Люди, що згодні мені допомогти. Отож десь за тиждень я зникну безвісти. Побажай мені щастя" Елізо.
– Щасливої дороги, Джордже. Тільки не чини нічого лихого.
А тепер –прощавай! – мовив Джордж, узявши Елізу за руки і вдивляючись їй у вічі, Вони трохи постояли мовчки. А вже потім були останні напутні слова, тяжкі зітхання, сльози – подружжя прощалося так, як прощаються люди, у яких надія на нову зустріч примарна, мов тонке павутиннячко.
Розділ IV
ВЕЧІР У ХАТИНІ ДЯДЬКА ТОМА
Хатина дядька Тома являла собою невеличку рублену прибудову до "великого дому", як називають негри панський будинок. Перед дверима її був чепурний, дбайливо доглянутий садочок, де влітку достигали полуниці, малина та всіляка інша садовина й городина. Чільна стіна хатини була запнута буйними ясно червоними бігноніями та рясноцвітними трояндами; їхнє довге пагіння так переплелося між собою, що майже зовсім закривало грубі колоди. Там таки в затишному куточку кожного літа пишно розквітали нагідки, петунії, вечорниці та інші однолітки – гордість і втіха тітоньки Хлої.
А тепер зайдімо всередину.
У панському будинку вже повечеряли, і тітонька Хлоя, що наглядала за вареним і печеним як головна куховарка, залишила своїх підлеглих прибирати зі столу та мити посуд, а сама пішла додому – "годувати свого старого". Оце ж її ми й бачимо біля плити: вона заклопотано дослухається, як щось шкварчить у каструлі, а водночас поважно й неквапливо знімає покришку з жаровні, і паркий дух, що виходить звідти, одразу ж виказує якусь "смакоту". Округле чорне обличчя тітоньки Хлої так лисніє, що можна подумати, ніби вона помастила його яєчним білком, так само як мастить свої коржики. Це пухке обличчя під ретельно накрохмаленим картатим чіпцем аж сяє з утіхи та вдоволення, до яких – ніде правди діти – долучається й трохи гонору; та воно й не дивно – адже тітоньку Хлою скрізь визнано за найпершу куховарку в цілій окрузі.
Куховарка вона й справді була чудова. Кури, індички та качки, тільки но вгледівши її на задвірку, враз поважніли – не інакше як від роздумів про скороминущість життя; і то недарма, бо всі помисли тітоньки Хлої незмінно були звернені на патрання, начиняння та смаження, отож сама її поява наганяла жах на розважливе свійське птаство. Що ж до її печива – кукурудзяних коржиків, пиріжків, пундиків та інших ласощів, що їх і не злічити,– то воно лишалося незбагненною загадкою для всіх менш досвідчених куховарок; і тітонька Хлоя, колихаючись усім своїм опасистим тілом, не раз вдоволено оповідала про марні спроби її суперниць сягнути такої самої досконалості.
Та найдужче збуджували її снагу наїзди гостей і влаштування званих обідів та вечерь. Не було для неї приємнішого видовища, ніж купа валіз на веранді, що віщували їй нові клопоти й нові звитяги.
Але тепер тітонька Хлоя порається коло жаровні, тож залишмо її при цьому приємному ділі й закінчімо огляд хатини.
В одному кутку стояло ліжко, охайно заслане сніжно білим покривалом, а перед ним лежав чималий килимок. То була царина тітоньки Хлої, найпочесніше місце в хатині, і весь той куток разом з ліжком та килимком свято шанували й по змозі оберігали від руїнницьких наскоків малечі. Він правив за вітальню. У другому кутку було ще одне ліжко, не таке чепурне і, як видно, призначене для спання. Стіну над грубкою прикрашали лискучі друковані малюнки до святого письма і портрет генерала Вашингтона1, так хвацько намальований та розфарбований, що, певно, сам герой дуже здивувався б, якби йому трапилось побачити те своє зображення.
На грубій лаві в кутку сиділо двоє кучерявих хлопчаків з пухкими щічками та блискучими чорними оченятами; вони наглядали за крихітною дівчинкою, що робила перші спроби ходити. Як і всі немовлята, вона раз у раз зводилась на ніжки, якусь мить стояла похитуючись, а тоді падала додолу, і кожна така марна спроба викликала в хлопчаків гучний захват, наче то було хтозна яке розумне діяння.
Перед грубкою стояв стіл, ніжки якого наче слабували на ревматизм. Він був засланий скатертиною, на якій красувалися візерунчасті чашки з блюдцями, і все свідчило про те, що скоро буде вечеря. Біля столу сидів дядько Том – найперший помічник містера Шелбі,– а оскільки він має стати й головним героєм нашої розповіді, то ми вважаємо за свій обов'язок детально змалювати його читачам. То був високий на зріст, кремезний, міцної будови чоловік, з лискучою чорною шкірою і обличчям суто африканського типу, поважним та розумним на вигляд, а до того ж завжди добрим і приязним.