Але, мабуть, його тішило щодня мати їх перед собою, відчувати на мертвій сітківці своїх очей і спокійно нагадувати: він досі живий — їхня жертва і їхній непримиренний ворог.
Він оселився тут і не захотів сидіти без діла: став перевозити людей через річку — майже задарма, бо ніколи не брав за перевіз грошей. Лише іноді пасажири давали йому трохи тютюну та харчів. А з жінок і дітей, які приходили сюди з найглухіших закутнів Гуайра, перевізник не брав нічого. Солано любив погомоніти з людьми, а надто з дітьми.
— Не забувайте, синочки, що пам треба завжди помагати одне одному, завжди триматися гурту. Усі бідаки — то ваші найрідніші брати. А якщо всі ми стиснемо свої натруджені, дужі руки в один кулак…
Це був не якийсь там заколотник, а несхитний революціонер, вірний син свого знедоленого народу. За це його й укинули навіки в темряву сліпоти. Та коли він розмовляв із людьми, у його голосі не чулося ні суму, ні ненависті, а лише глибока переконаність. У душі Солано, напевне, вважав себе вчителем. Його класом був порон, що погойдувався на хвилях річки: кілька грубо обтесаних і збитих докупи колод, які плавали в нескінченній, мов саме життя, воді. Коли Солано Рохас говорив, він ставав схожим на святого, і водночас голос його звучав якось особливо по-людяному. Худе смагляве обличчя перевізника ніби оживало під машкарою, яку наклали на нього тортури; воно освітлювалось таємничим натхненням. Здавалося, його сліпі очі все бачать. Глибокий шрам на чолі від удару сокирою робився схожий на третє око, зморщене й висохле. Солано веслував, а обшарпані хлоп'ята дивилися на нього зачарованими очима. Йому не було ще й сорока років, але здавався він дуже старим. Ходив завжди тільки в подертих полотняних штанях, підкасаних до колін. Худі оголені груди були змережані рубцями, якими розмалювали його спершу наглядачі цукроварні, а потім тюремники. З цієї темної класної дошки неписьменні діти зчитували те, чого не казав їм Солано. І коли стрибали з порона на берег, то відчували, як до горла їм щось підкочується, а серця калатають від страху й мужності, від хвилювання й любові до цього незвичайного чоловіка.
— До побачення, Солано! — хором кричали вони.
— Нехай щастить вам, синочки!
Якусь хвильку він замислено сидів на березі. Червоне громаддя фабрики виринало з минулого й нечутно навалювалося на нього. Солано відчував, як воно давить йому на плечі. Він відчалював і повертався до свого притулку, майже не веслуючи, не ворушачись. Течія повільно зносила його до того берега, і тільки блок на щоглі скрипів і вищав, котячись по дротині.
Як зайде сонце, діставав Солано свій полатаний акордеон і сідав на низенькому стільчику, приставленому до дерева. Майже завжди награвав він "Табір Серро-Леон", утупивши невидющі очі в обвуглені руїни Огагвасу, що чорніли на високому вапняковому березі. Месницьке полум'я знищило Білий Дім ще п'ятнадцять років тому, і тепер у ньому жили тільки ящірки та гадюки. Ото й усе, що лишилось і від Симона Бонаві, і від Еулохіо Пенайо, і від Гаррі Уея.
Та Солано Рохас хотів, щоб руїни знали: він і досі тут, скалічений, але непереможений.
Його вкрите бугруватими рубцями обличчя виступало з темряви над мерехтливими хвилями. Вода ніби розважалася, раз у раз грайливо накидаючи на нього смугастий одяг каторжника, тремтливий і майже прозорий.
Руїни також дивилися на Солано сліпими очима. Невидющі погляди двох ворогів схрещувалися через річку, через минуле, таке багате на події, через час, через пролиту кров; і ще багато було між ними всякого, про що знав тільки він. Руїни мовчали, причаївшись у хащах папороті та кропиви. А Солано виливав свої почуття в музиці. Руки сліпого рвучко розтягували і здавлювали міхи. І пливла на хвилях мелодії його таємниця, наче острівці камалоте або чорне коріння по річці.
Останній зеленавий відблиск грав на його обличчі, піднятому вгору до світла. Потім обличчя темніло, бо Солано схилявся над акордеоном. У сутінках здавалося, що він похнюплює голову і спирається чолом на долоні.
Помалу музика ставала сумною і тужила, мов за небіжчиком. Табірну пісню, яка тихо лунає біля пригаслого вогнища в ніч перед битвою — ось що награвав акордеон Солано Рохаса біля рідної річки. А може, темна вода та її сліпий син спогадували давні, пережиті разом події?
Він мав непокірне і волелюбне серце, був борець і бунтар, палко ненавидів усяку несправедливість. Але він також кохав і глибоко сумував. Солано Рохас тепер знав, що кохання — це журба і що закохана людина приречена на самотність. Як от він — живе серед людей, а почуває себе самотнім.
Тут він боровся, тут покохав. У цій землі було його коріння, його радість і горе. Ось про це й розповідав полатаний акордеон Солано мовою клавішів та міхів, він гудів розмірено, мов барабан, і над берегами линули на хвилях музики слова давнього маршу:
Тут, у таборі Серро-Леон,
став п'ятнадцятий,
шістнадцятий
і двадцять перший
батальйон.
Ось і зорю засурмили,
хлопці, пора в похід…
Ні, він не програв своєї битви. Солано Рохас не міг бачити її наслідків, але відчував їх. Доказом його перемоги була й нова цукроварня, що височіла на тому березі; працювати там було не так нестерпно, як колись, і з робітників так не знущалися. Вони вже не відчували колишнього страху і гнітючої безпорадності, починали розуміти, що треба всім триматись гуртом і боротися за свої права. Звеселяли серце Солано й обшарпані хлоп'ята, чиї душі він засівав насінням майбутнього, переорюючи воду своїм плугом.
Сюди, на берег річки, люди приходили радитися з Солано. Хатина перевізника на Яси-Мороті стала справжнім штабом робітників цукроварні та тростинових плантацій.
— Солано, в нас знову не купують цукрової тростини, — казали йому дрібні землевласники.
— Солано, за відрядну роботу платять зовсім мало, — скаржилися рубачі.
— А знаєш, Солано… А чуєш, Солано…
І він усіх уважно вислуховував, усіх напучував. Кожна порада Солано Рохаса була слушна й глибока. На цукроварні та плантаціях завжди знали, що ця вимога надійшла з перевозу.
— Це з поронної профспілки, — казали роботодавці.
І ніколи не могли знехтувати такої вимоги, бо вона важила, як кам'яна брила з прибережної кручі, і була невблаганно справедлива.
Ні, все ж таки недаремно він стільки боровся, сидів у в'язниці, був весь посмугований шрамами і втратив очі. Це велике щастя — віддати себе до останку в борні за кращу долю своїх братів.
Але на споді густої чорної темряви, яка тепер вічно його вкутувала, серце Солано тріпотіло й кликало свою жінку, що вже давно стала для нього тільки мрією. Бронзовотіла, із золотою, як місяць, голівкою, обпалена вогнем та спогадами.
Яси-Мороті, його Місячна Дівчина.
Вони були разом лише кілька хвилин. Ледь чи й словом перекинулися. Але Солано весь час чув її голос — у плюскоті річки, у завиванні вітру, у музиці свого старенького акордеона.
Він і тепер бачив її серед полум'я, руїн і смерті, а потім серед тиші, що здавалася такою мертвою, ніби час зупинився. Згадував також, як лежав колись у човні, весь пошматований канчуками, і раптом побачив її поруч себе; тоді вона здалася йому не стрункою юною дівчиною, а примарною тінню, що ковзала над каламутною і сумною водою, яка несла його, мов ганчірку.
Вона навіки залишилася в його пам'яті і навіть якби була тепер дуже далеко або й померла, він і досі чекав би на неї. Проте вона не померла і тільки для нього перетворилася на мрію, на щасливий сон. Інколи Солано відчував, що Яси-Мороті пропливає річкою, і навіть бачив її душею й серцем, бо в'язниця забрала його очі, проте не змогла забрати спогадів.
Він жив серед людей, а почував себе самотнім. І тому, коли на вічну ніч Солано спадала чорна тропічна ніч, поміж кручами Перевозу Яси-Мороті линула музика акордеона; вона звучала жваво й маршово, але водночас сумно й журливо:
Місячна Дівчúно, не втікай від мене,
Яси-Мороті із зорями очей…
До того як на березі Тебікуарі збудовано першу цукроварню, більшість тутешніх людей жили в лісах понад річкою. Були вони в напівдикому стані, годувалися полюванням, рибальством, примітивним городництвом, але принаймні були вільні, працювали самі на себе, цілком задовольняючи свої невибагливі потреби. Жили й помирали бездумно, як олені, як дерева, як пори року.
Одного дня тут з'явився Симон Бонаві із своїми людьми. Вони їхали верхи від Сан-Хуана-де-Борха, оглядаючи береги Тебікуарі і вибираючи придатне місце. Врешті, на крутому вигині річки Симон Бонаві окинув поглядом прижмурених синіх очей широку долину, що простягалася вдалину, і спинив коня.
— Ось тут, — мовив він. — Місце мені подобається.
Витяг із кишені пожмакану карту і став пильпо її роздивлятися. Його довгий, гачкуватий, мов дзьоб у хижого птаха, ніс, здавалося, ось-ось простромить папір. Раз у раз він неуважно нюхав кінчики великого й указівкою пальця, легенько їх потираючи, ніби вдихав пахощі табаки. Його люди мовчали й очікувально дивилися на хазяїна.
— Чудово, — мовив Симон Бонаві, підводячи голову. — Це землі державні. І вода, і ліси, і люди. Землі дикі, але всього тут удосталь. Якраз те, що нам треба. І дістанеться воно мені задарма, на додачу.
І Симон Бонаві махнув рукою, наче загрібаючи все довкола, рухом жадібним, але неквапним і впевненим.
Його люди повели носами на всі боки, немов принюхуючись, і шанобливо схвалили слова хазяїна. Привітні сині очі сефарда світилися жадобою і водночас якоюсь зловісною лагідністю, а тонкі губи кривилися в щербатій посмішці, що була зовнішньою окрасою його гидкої душі.
Рудий чолов'яга, з вигляду німець, пильно роздивлявся навколо примруженими очима.
— Форкелю, — покликав його Бонаві.
— Слухаю, доне Симоне.
— Починайте міряти. Тут ми й розташуємось.
Верхівці стали спішуватись. Косоокий велетенського зросту мулат, який завжди ходив за Бонаві з парабелумом на поясі, допоміг хазяїнові злізти з коня. Він зняв його на руках, мов дитину.
— Дякую, Пенайо, — посміхнувся йому хазяїн.
Люди Форкеля заходилися міряти майданчик сталевою стрічкою, яка то витягувалася з футляра, то втягувалася туди, нагадуючи блискучу плескату гадюку.
Симон Бонаві був низенький, кривоногий і череватий. Поруч із мулатом він здавався майже карликом.