На його думку, таке славетне місто, як Рим, має стояти на березі океану, оточене міцними мурами, проти ураганів, що можуть зірвати дзвони з собору святого Петра, як це трапляється кожні десять років у Гавані з церквами Святого Франціска та Святого Духу.
Розділ IV
Зима стояла тепла, але небо було запнуте туманним серпанком, вода виблискувала сірим кольором; темні, майже чорні хмари віддзеркалювались у воді, невисокі хвилі ліниво перекочувались від берега до берега; в густій імлі розпливались обриси соборів та палаців. Вологість була скрізь: на сходах будинків і на причалах лежали водорості, на бруківці стояли калюжі після дощу, хвилі нечутно облизували стіни, залишаючи на них мокрі плями.
У цій сірій мряці, пожвавленій жовто-червоним світлом ліхтарів, у затінку мостів, навислих над каналами, під кипарисами, що здавались намальованими, у сутінках, розцвічених усіма кольорами веселки, вибухнув грандіозний хрещенський[22]карнавал, буяння яскраво— та ніжно-жовтих, зелених, гранатових, малинових і червоних барв. Картаті, індигові та шафранові костюми, стрічки й кокарди, лотки з льодяниками та щітки цирульників, трикутні капелюхи і плюмажі, переливи шовку й атласу, карнавальні маски та перекривлені пики, музика цимбалів, сопілок і корнетів, гуркіт барабанів, дзенькіт бубонців — усе це злилося в таку мішанину кольорів і какофонію звуків, що міські голуби хмарою знялися в небо й полетіли на далекі береги.
Святкуючи з усіма, підняли прапори та запалили вогні військові кораблі, фрегати, галери, торговельні баркаси, рибальські шхуни, а матроси на всіх суднах одяглися в карнавальне вбрання. На плавучому плоту з'явився, увесь залатаний дошками та бондарськими клепками, розбитий, але ще гарний і показний останній кентавр венеціанської республіки, з тулубом бика, якого задля свят витягли з-під навісу; він бризкав у небо іскрами, ракетами та розсипами бенгальського вогню.
І все тоді миттю змінилося. Обличчя поважних чоловіків у лакованих циліндрах та камзолах із стоячими комірцями, в однакових пофарбованих свинцевими білилами масках ніби закам'яніли; з-під масок із темного оксамиту виглядали усміхнені жіночі уста; моряки, продавці овочів, пончиків, риби, писарі, гондольєри та інший простолюд теж сховали свої радощі, страждання й болі під розмальованими масками, які зображували азіатів, смерть, короля-оленя[23], п'яниць, вусатих берберів, бородатих і рогатих цапів.
Порядні дами, змінюючи голос, дозволяли собі найнепристойніші вислови, які стримували в собі багато місяців, а жінкуваті чоловіки в античних тогах або в іспанських чорних спідницях тонкими голосами пропонували свої послуги, і їхні заклики не завжди залишалися без відповіді. Люди розмовляли, кричали, щось повідомляли, пропонували, співали, лаялись, натякали, улещували, змінюючи голос; рухалися ляльки у вертепі, давали виставу блазні, віщував з якогось кону астролог, хтось пропонував цілющі трави й напої, які знімають біль і повертають старим силу й молодість.
Тепер протягом сорока днів усі крамнички будуть відчинені до півночі, а деякі не зачинятимуться ні вдень, ні вночі; танцюватимуть мавпочки катеринщиків, гойдатимуться на тоненьких гойдалочках дресировані папуги; ходитимуть на дроті еквілібристи, пророкуватимуть віщуни й ворожки, вештатимуться жебраки та повії — єдині жінки з відкритим обличчям, що мають великий успіх у період, коли всі ховають свою зовнішність, вік, настрій і вдачу, бо ж кожному чоловікові хочеться знати, кого саме запрошує він до найближчого заїзду. Великі та малі канали мерехтіли в світлі ілюмінації.
Щоб відпочити від галасу, штовханини, від миготіння кольорів, Господар у шатах Монтесуми зайшов у кав'ярню Вікторії Ардуїно. Його супроводжував негр, який вирішив, що йому не треба перевдягатися, бо його власне обличчя зійде за маску серед цих білих, схожих на мармурові, облич. За столиком у глибині кав'ярні сидів рудий чернець у рясі з дорогої тканини. У нього був довгий гачкуватий ніс, власне кучеряве волосся, яке скидалося на сколошкану перуку.
— Оскільки я народився в перуці, нащо мені купувати іншу, — мовив він, сміючись. Потім глянув на Господаря й, обмацуючи скляне намисто ацтекського царя, спитав: — Інка?
— Мексіканець, — відповів Господар і заходився розповідати довгу історію, що її вже п'яненький чернець сприймав як дивовижну сповідь велетенського царя-скарабея — блискучий, лускатий зелений нагрудник мексіканця справді скидався на панцир жука. — Так от, — провадив скарабей, — жив собі не так уже й давно серед вулканів, храмів, озер та пірамід володар великої держави, яку відняла в нього жменька сміливих іспанців з допомогою індіанки, закоханої у ватажка завойовників.
— Добрий сюжет, якраз для опери, — сказав чернець, і в його уяві вже виникало лібретто, мізансцени, декорації, механіка сцени, з допомогою якої можна показати глядачеві діючі вулкани, небачених страховищ, руйнівні землетруси, адже на сцені можна відтворити будь-яке явище природи, і навіть примусити живого слона літати, як показували недавно в одній магічній виставі.
А мексіканець уже розповідав про чаклунства жерців, про людські офіри та сумні хорові співи, коли раптом з'явився друг ченця, саксонець у звичайному вбранні, а з ним молодий неаполітанець, учень Гаспаріні. Скинувши маску та витерши піт із чола, юнак відкрив витончене лукаве обличчя, що аж засяяло усмішкою, коли він глянув на чорну пику Філомено:
— Привіт, Югурто…[24]
Проте саксонець прийшов у дуже поганому настрої, він був лютий, бо якийсь тип у карнавальному костюмі й масці обмочив йому панчохи і миттю зник, а ляпас саксонця прийшовся по сідниці педераста, і той сприйняв це як запрошення до знайомства.
— Заспокойся, — сказав рудий чернець, — я вже знаю, що твоя "Агріппіна"[25] мала сьогодні ввечері величезний успіх.
— Ще й який, — підхопив неаполітанець, виливаючи в каву чарку горілки. — Театр Грімані був переповнений.
Успіх справді великий, судячи з оплесків та вітальних вигуків у кінці вистави, але саксонець не міг звикнути до тутешньої публіки.
— Адже вони нічого не сприймають серйозно.
Під час найпрекрасніших арій глядачі їли апельсини, нюхали табаку і чхали, пили прохолодні напої, відкорковували пляшки, а в самому напруженому місці трагедії починали грати в карти. Не кажучи вже про тих, що віддавалися розпусті на м'яких подушках крісел у ложах; от і сьогодні під час патетичного речитативу Нерона прямо на бильці, оббитому червоним оксамитом, з'явилася гола жіноча ніжка, панчоха зсунулася до самої кісточки, а з ноги прямо в партер упав черевичок, і це викликало велике пожвавлення в залі, публіка відразу забула про те, що відбувалось на сцені. Неаполітанець зареготав, а саксонець Георг Фрідріх став вихваляти своїх співвітчизників, які в нього на батьківщині слухають музику як месу в церкві, втішаються витонченою мелодією арії та класичним звучанням фуги…
Час минав досить приємно серед жартів, пліток, оповідок про всякі кумедні випадки, як от такий: куртизанка, подруга художниці Розальби ("Учора ввечері ми з нею розважалися", — зауважив Монтесума), обдерла багатого француза, нічим не віддячивши йому натомість. На столі з'явилися пузаті пляшки, обплетені барвистою соломою, світле вино було приємне на смак, пилося легко і давало відчуття радості й утіхи.
— Це те саме вино, що його п'є датський король, який розважається інкогніто тут на карнавалі під ім'ям графа Олембурзького, — сказав рудий чернець.
— У Данії немає королів, — вигукнув сп'янілий Монтесума. — Як вони можуть там існувати, коли в тій країні все прогнило, монархи мруть від отрути, яку вливають їм у вуха, а принци божеволіють зі страху перед примарами, що з'являються в палацах, і потім граються з черепами, як мексіканські діти в день Великих Поминок[26]
А що розмова поступово перейшла в пусте базікання, то жвавий чернець, рум'яний саксонець та усміхнений неаполітанець, стомлені від галасу, який долітав з площі і примушував їх кричати, засліплені миготінням білих, зелених, чорних і жовтих масок, вирішили втекти від цього гвалту і знайти місце, де можна було б віддатися музиці. Запросивши з собою і Монтесуму, вони пустили вперед кремезного німця, як хвилеріз або ніс корабля, і стали проштовхуватись крізь натовп, зупиняючись тільки іноді, щоб хильнути лікеру з пляшки, яка бовталась на шиї у Філомено, прив'язана атласною стрічкою, що її негр поцупив у продавщиці риби; розлютована жінка вилила на нього потік лайки, в якому "сучий син" та "бовдур" були найлагіднішими епітетами.
Розділ V
Черниця-воротарка недовірливо визирнула з-за грат, але всміхнулася, впізнавши рудого ченця.
— О, яка приємна несподіванка, маестро!
Заскреготали дверні завіси, і п'ятеро чоловіків увійшли до консерваторії делла П'єта, в її темних галереях звуки карнавалу лунали приглушено, мов долітали з поривами вітерцю.
— Ох і приємна ж несподіванка, — повторювала черниця, запалюючи свічки у великій музичній залі, яка із своїми мармуровими статуями, ліпними прикрасами, численними кріслами, завісами та килимами, картинами на біблійні сюжети скидалася на театр без сцени або на церкву без вівтаря, було в ній щось монастирське і світське, розкішне і таємниче. В глибині зали, у напівтемряві виднівся орган, свічки та лампади тьмяно освітлювали великі й маленькі труби божественного інструмента. Монтесума та Філомено чудувалися, чого це вони прийшли сюди, замість того щоб податися в шинок, де можна було б випити та знайти собі дівчат, коли раптом побачили дві, п'ять, десять, двадцять білих жіночих постатей, які виринали з темряви то праворуч, то ліворуч і підходили до рудого Антоніо; вони ще як слід не прокинулись і були в нічних сорочках, халатах та мереживних чепцях. Виходили нові й нові жінки, спочатку заспані, мляві, та невдовзі веселі й збуджені; вони в'юнилися коло гостей, роздивлялися намисто Монтесуми, щипали негра за щоки, переконуючись, що це не маска.