А що він був дуже голодний, то моя люба дружина Мелісса нагодувала його добрячим сніданком, і він потюпав геть.
— Я повернуся, — помахав він на прощання рукою.
Ми з малятами копали собі далі криницю.
Ох, і тяжка то праця. Діти опускали цеберко, я наповнював його землею, і вони тягли землю нагору, ухопившись гуртом за мотузок. Всі одинадцятеро, одне за одним.
Дні довшали й гарячішали. Від сонячного удару мухи падали мертві.
Але для сарани все одно ще не настало поліття.
— Вільджільгестерчестерпітерполлітімтоммерілеріімалакларінда! — гукав я з глибини криниці. — За роботу! Тягніть цеберко!
— Агов, тату! — подав голос Честер із халабуди на дубі. — Я вирішив виростити на виставку кавуна. Щоб було в ньому п'ятдесят фунтів.
— А я гарбуза, — докинула Поллі.
— Ну, вже мені терпець уривається! — озвався я. — Витягуйте цеберко, мої ягнятка, та висипайте землю. Окружний ярмарок аж за тиждень.
Наступного дня було справжнє пекло. Опівдні жовті воскові стручки квасолі вже топилися на бадиллі. Вони скапували, наче свічки.
Але ні, для сарани то ще не було поліття. Ті довгоногі створіння застудилися б такого холодного дня.
Нарешті криницю викопано, і поряд височіє велика купа землі. А десь надвечір знову з'явився той довготелесий, худючий, патлатий і короткозорий чолов'яга.
— Здоровенькі були, — привітався він. — Мене звуть Худолиций Джон. Я звідси, звідти і звідусіль. Я вам дешево викопаю криницю.
— У нас є криниця, — пояснив я.
— Ну, то я викопаю її задарма, — відповів Худолиций Джон.
Він повечеряв у нас і потюпав собі геть.
— Я повернуся, — помахав він на прощання рукою.
Минув ще день. Сонце побивало всі свої рекорди. Спека? Не те слово. Назавтра зранку вшкварила така пекельна жара, що брусок льоду здавався теплим на дотик. Щоб охолодити воду, наша матінка мусила кип'ятити її. Соняшники край дороги висмикували своє коріння з землі і поспішали в затінок дерев.
Оце була погода для сарани!
Відразу після сніданку з'явилися перші стрибунці. Вони прибували парами і по четверо. Наша ферма була зелененька, мов смарагд, і вона неодмінно мусила привабити ненажер. Незабаром вони вже летіли по шестеро іі по восьмеро.
Треба визнати, що ці перші гості подивували пас своєю чемною поведінкою. Вони не чвиркали тютюновою жуйкою де попало. Пітер поставив їм стару бляшанку з-під кави, і вони користувалися нею як плювальницею.
Опівдні стрибунці посунули півсотнями і сотнями.
Вони обгризли нашу капусту й латук, але ми не тривожились. Овочі виростали швидше, ніж сарана їх поїдала, — по три або чотири врожаї на день.
До заходу сонця пилконосі зайди мчали, мов вихор, сотнями й тисячами.
І знов-таки я не журився. Навряд чи варто було зважати на таку незначну кількість сарани.
— Тату, — сказав за сніданком Честер, — завтра окружний ярмарок. Мабуть, пора висаджувати мої кавуни.
— А я хочу виростити на виставку томати, — заявила Мері. — Великі, як повітряні кулі.
— Ви, малята, беріть грядку, що за хатою, — вирішив я. — А поле засадимо кукурудзою.
Сарана не перешкоджала нам. Лері і мала Кларінда годували її з рук гичкою турнепсу. Я засадив поле в один мент.
Ох, і гарна була погодка для кукурудзи! Унизані качанами стебла так і гналися вгору.
Раптом на обрії виникла сріблясто-зелена хмара, вона швидко-швидко наближалася до нас.
Сарана!
Тисячі! Мільйони!
Проте ми й гадки не мали, що це лише початок Великої Саранової Війни, або, як її пізніше назвали, — Війни за Кукурудзяний Качан Макбрума.
Вільджільгестерчестерпітерполлітімтоммерілеріімалакларінда! — скомандував я: — Гілля й мітли! Гоніть їх! Ми галасували, бігали і розмахували нашою зброєю. Сарана закружляла над нашою кукурудзою, що саме достигала. Вона помилувалася зеленню і полетіла.
— Ми прогнали її! — вигукнув Том.
— Ні, — похитав я головою. — Це лише розвідники. Вони подалися по основну хмару. Ген вона летить!
Акри сарани!
Квадратні милі сарани!
Вона мчала на нас із грізним ревом війни.
— Мітли й гілля! — заволав я.
А тим часом голодні бісенята вже затикали під бороди серветки й кидалися вниз в атаку.
Ой рятуйте! Від стрибунців не було продиху. Що розмахнувся відром раз, а наберу сарани двічі. Все закрила дивовижна імла, що дзижчала, стрибала, налітала роями. Ми не бачили власних ніг.
Але чули ненатлих поганців ми добре.
Вони плямкали, пережовуючи нашу кукурудзу, і випльовували осердя качанів. Рівно за чотири секунди врожай був строщений до крихти.
Тоді розбишаки знялися в повітря, все ще голодні, як вовки, і стали чекати нового врожаю.
— Тату! — поскаржився Честер. — Сарана обгризла мої кавуни!
— Тату! — скрикнула Мері. — Вони навіть не почекали, доки поспіють мої помідори. Зеленцем з'їли!
Тату! — сказала мала Кларінда. — Що сталося з твоїми шкарпетками?
Я глянув униз. От лиха година! Кляті зайди з'їли мої шкарпетки, — зелені шкарпетки, — дарма, що я був у черевиках. Тільки дірки на пальцях зосталися.
Дехто з малят заплакав.
— Ми нічого не виростимо для виставки на окружному ярмарку!
— Ми ще не подолані, мої ягнятка, — заспокоював я дітей, напружено шукаючи порятунку. — Ті стрибунці перевершили нас числом, але не вмінням. Я їду в місто по насіння. Краще приберіть об'їдені качани.
На нашому старенькому "франкліні" з повітряним охолодженням я метнувся до міста і до обіду повернувся з п'ятдесятьма фунтами чудового посівного матеріалу. Сарана й досі висіла в небі, очікуючи поживи.
Малята зібрали й поскидали об'їдені качани на купу землі біля криниці.
— Не гайте й секунди, — наказав я. — Допомагайте розсівати насіння.
Незабаром наша ферма заврунилася смарагдовою зеленню, — от ніби одноакрові джунглі. Стрибунці облизувалися. штовхалися одне перед одного. Вони дзижчали, лізли роями, трощили й хрумали — врожай зник, мовби його злизав буревій-торнадо.
Але бачили б ви, як вони здивувалися! Перша хвиля стрибунців уся дихала вогнем. І не дивно. Вони пообідали пекучим зеленим перцем.
Від того обіду вони кинулися, мов ошпарені, шукати водопою.
Звичайно, ще лізли тонни сарани. Після полудня ми тільки й робили, що сіяли пекучий перець, доки нарешті пощезали останні стрибунці.
Згодом люди казали, що вони налетіли на озеро в сусідній окрузі й випили його насухо.
Одначе сарана могла повернутися. Малечі треба було квапитися, швидше вирощувати свої призові експонати.
— Тату, дивись! — закричала мала Кларінда.
Вона показувала на купу землі біля криниці, всіяну обгризеним качанням. Ура! Сарана пропустила одну зернину, і та зернина проросла непомічена у нас за спиною. Стебло уже вибуяло завбільшки з дерево.
Земля, викидана з криниці, була неймовірно родюча. Корінцям дивного стебла було чим побенкетувати! На наших очах почав в'язатися качан. Чи великий? Та гладкіший за товстопузу піч. І він ріс і ріс!
— Здається, приз буде наш! — заявив я, потираючи руки. — Вас, пустунчики, я беру в спілку.
Джіль, Гестер і Поллі полізли в свою хатку на дубі, — чатувати сарану. А качан усе ріс. Красень! Стебло аж впікалося під його вагою, і дозрівав він швидко!
Але ж і наоралися ми з ним клопоту! Довелося зашморгнути його мотузками, щоб поволеньки спустити на землю. Віль з лучковою пилкою вибрався по драбині і. певне, хвилин п'ять, одпилював того велетня від стебла.
Скажу щиро, ми не повірили своїм очам, коли опустили його додолу на мотузках. Качанище був великий, що його неможливо було охопити одним поглядом. Треба було глянути двічі.
— Сарана! — долинув голос Джіль із хатинки на дереві. — Наближається сарана, тату!
— Швидко. — наказав я, — в будинок!
Ми ледве гуртом підняли качана. Та він ніяк не пролазив у двері.
— В криницю!— закричав я.
Ми опустили його на мотузках у криницю і накрили якоюсь іржавою гофрованою бляхою. І то дуже вчасно. Стрибунці укмітили з неба наш великий качан і зеленою бурею налетіли на ферму. Але до нашого качана їм було зась.
— На ніч він у безпеці, — промовив я.
— Але як завтра проскочити на ярмарок, щоб не набачили стрибунці? — запитала Мері.
Зайве, мабуть, і говорити, що ця проблема не давала мені спати всю пічку. Десь о четвертій ранку я скочив з ліжка і побудив малят.
— Мітли й відра! — наказав я. — За мною!
Ми вийшли навшпиньках надвір, обережно, щоб не розбуркати стрибоногих. Потихеньку витягли качана, а криницю знов накрили гофрованою бляхою. В повітці я налив чогось у відра.
— Починайте. — прошепотів я.
Малята повмочали мітли і зафарбували весь велетенський качан з одного кінця в другий.
Коли зійшло сонце, сарана знялася в повітря шукати сніданку. Вона подалася просто до криниці та й ну битися головою об іржаву бляху. Леле, ото був стукіт! Довгоногі розбишаки гадали, що наш велетенський качан і досі в криниці.
А насправді він лежав у них прямісінько перед очима. Тільки був він невпізнанний. Лушпиння більш не зеленіло. Ми вибілили його вапном.
35
Ми висадили качана на верх нашого старого "франкліна" і добре ув'язали.
— Залазьте всі, усміхнувся я. заводячи мотор. — На ярмарок!
Якраз у ту хвилину надійшов худолиций Джон.
— Добридень, — і усміхом привітався він. — Я дешево пофарбую нам будинок.
— О, я дуже б хотіла у червоний колір, а підвіконня щоб білі, — відгукнулася матінка.
— Гаразд. — погодився я. — Фарба в повітці.
І ми вирушили. Бачили б ви, як люди по всьому шляху обертали до нас голови. Що ж то за штука на верху автомобіля? Качан кукурудзи? Ні, сер. Жоден фермер не виростить такого. Та ще білого як крейда!
Ми тряслися вибоїстим путівцем на окружний ярмарок і милувалися краєвидом: коморами, силосними баштами і коровами, що ремигали у холодочку.
— Ще далеко? — спитала Поллі.
— Десять — дванадцять миль, — відповів я. — Май терпець.
Я запримітив, що вітряки в прерії закрутилися жвавіше. Здіймався гарячий вітер, і вже пасувала хмара. Загримів грім.
— Ще далеко, тату? — спитав Том.
Мені не сподобався вигляд тої хмари. Вона темнішала. важчала і сунула нам назустріч.
— Ховайте голови! — гукнув я малятам. — Находить гроза.
Ми стійко зустріли зливу. Досить помірну, тільки краплини були такі гарячі, що просто обпікали. Вони скакали по капоті, мов іскри.
За мить небо знову заблакитніло, і гроза лишилася позаду.
— Ще далеко, тату? — спитала Мері.
— Шість — вісім миль, — заспокоїв я дочку.