— Потісніться. Хоч мене і вжалила гадюка, але трутизна мені не страшна.
— Ти п'яний, — сказав білий. — Забирайся звідси. Нехай котрийсь із вас, чорних, відчинить двері й викине його геть.
— Все гаразд, шефе, — запевнив він спокійно, з обличчям ще скривленим у шорсткій напівусмішці, кліпаючи червоними очима. — Я не п'яний. Я тіки не годен іти рівно, бо ваше срібло обтягує мені кишені.
Він уже стояв навколішки, виклавши перед себе решту шість доларів з тижневого заробітку, кліпаючи повіками й усе сміючись в обличчя білому навпроти, —і так, не перестаючи сміятись, спостерігав, як кості мандрують по колу, переходячи з руки в руку, а білий тим часом згрібає ставки, як перед білим повільно, але певно росте купка брудних замацаних банкнот, як білий і собі кидає кості й виграє одну по одній дві подвійні ставки, а потім програє двадцять п'ять центів, аж нарешті кості дійшли до нього й він почув їх приємний хрускіт у своєму стиснутому кулаці. Він кинув монету, і та крутька впала на середину.
— Ставлю долара, — оголосив він і кинув кості, а потім дивився, як білий бере їх і відсовує йому назад. — Де наше не пропадало! — вів далі. — Мене вкусила гадюка. Мені все ‘дно. — І кинув кості знову, але цього разу відсунув їх назад один з негрів. — Де наше не пропадало! — повторив він, кинувши кості знову, і ворухнувся, як тільки ворухнувся білий, і схопив білого за руку, перше ніж та рука знов сягнула по кості; сидячи, як і білий, навпочіпки над кістьми та грішми й повернувши до нього обличчя, все ще скривлене у шорсткій застиглій напівусмішці, він затис лівою рукою зап'ясток білого. — Мені все ‘дно, — мовив він спокійно, майже шанобливо, — хоча б кості впали й нещасливо. Та інші хлопці, оці ось…
І стискав той зап'ясток дужче, аж поки кулак білого розціпився і з нього брязнула додолу друга пара костей, і тоді білий випручався, зірвався на ноги й сягнув рукою до кишені по пістолет.
Бритва висіла у нього, Гонивітра, на бавовняній шворці між лопатками під сорочкою. Одним рухом руки він перекинув її над плечима вперед, оголивши лезо, зірвав бритву зі шворки й розмикав далі, водночас затискаючи ручку в жмені й. придавлюючи її великим пальцем, розмикав, аж поки спинка бритви вперлася в щиколотки, тож за секунду до того, як бабахнув пістолет, так і не видобутий до кінця з кишені, він устиг з усього маху вдарити білого по шиї — не бритвою, а кулаком, і тільки вже відводячи його назад, різонути лезом, так що перший струмінь крові навіть не забризкав його руки.
Джерело: Фолкнер В. Домашнє вогнище.— Молодь. 1983.
Переклад: Валентин Корнієнко
Вперед "