Він прийшов сюди лише тому, що я чув уночі грім. До того ж, космічних кораблів не існує.
— Ні, існують. Дивись. Бачиш ті круглі штуки? Це дюзи. А то — ракетні двигуни.
— Звідки ти все це знаєш?
Щуплий спалахнув:
— Я про них читав. У мого батька є книжки. Старовинні. Довоєнні.
— Гм. Довоєнні! Дуриш ти все.
— Неправда! Батькові потрібні книжки. Він викладає в університеті. Це його робота.
Хлопчик майже кричав, і Рудому довелося його осмикнути.
— Хочеш, щоб вони нас почули? — обурено прошепотів він.
— Все-таки це космічний корабель.
— Слухай, Щуплий, ти кажеш, цей космічний корабель з іншого світу?
— Напевно. Дивись, як мій батько роздивляється його. Він би нічим більше так не зацікавився.
— Інші світи! Де вони, ті інші світи?
— Скрізь. От, наприклад, планети. Це такі самі світи, як і наш. Може, й інші зорі мають свої планети. Може, їх трильйони.
Рудий відчув себе знищеним, розчавленим.
— Здурів, чесне слово,— пробурмотів він.
— Гаразд, я тобі доведу.
— Стій, ти куди?
— До них. Скажу батькові, може, ти повіриш, що професор астрономії знає, що...
Він випростався на повен зріст.
— Стривай, хочеш, щоб нас помітили? Вони ж і не здогадуються, де ми. Хочеш, щоб загризли запитаннями й дізнались про звірят?
— А мені начхати! Ти сам сказав, що я здурів.
— Ябеда! Обіцяв мовчати.
— Не збираюсь я нічого казати, та коли вони дізнаються, сам будеш винний: перший почав сперечатись, сказав, що я здурів.
— Беру свої слова назад,— буркнув Рудий.
— Та нехай уже.
Щуплий трохи розчарувався. Йому кортіло побачити корабель зблизька, але зламати клятву він не міг.
— Щось він замаленький,— сказав Рудий.
— Звісно, мабуть розвідник.
— Б'юсь об заклад, тато в нього нізащо не залізе.
Щуплий думав так само. Тим більше, це було слабке місце в його власних міркуваннях, тому він промовчав.
Рудий підхопився, видно все це добряче йому набридло.
— Слухай, гайда звідси. Ще повно справ, не можна ж стирчати тут цілісінький день, витріщивши очі на якусь стару таратайку. Треба щось робити зі звірятами, якщо хочемо стати циркачами. Для циркачів це найголовніше. Вони мусять дбати про звірят. От чим я зараз і займуся,— сказав турботливо Рудий.
— Для чого, Рудий? У них там повно м'яса. Давай краще подивимося,— запропонував Щуплий.
— На що там дивитись? Он уже наші батьки збираються йти. Та й обідати вже час. І взагалі, Щуплий,— почав його переконувати Рудий,— ми не повинні викликати підозру, а то як почнуть допитувати. Ти що, не читав детективів? То затям: надумав іти на справжнє діло — тримайся так, щоб не викликати підозри, тоді тебе не викриють.
— Ну, гаразд.
Щуплий неохоче підвівся. Раптом кар'єра циркача видалась йому облудною, нікчемною в порівнянні зі славою великого астронома, і здивувався: як він міг пристати на безглузду пропозицію Рудого.
Вони пішли схилом униз. Щуплий, як і перше, позаду.
7
— Мене найбільше вразила ця висока кваліфікація роботи,— сказав Промисловець.
— Що нам від того? — гірко зауважив Астроном.— Вони всі загинули. Другого корабля не буде. Вони випадково помітили життя на нашій планеті. Іншим розвідувальним групам не доведеться наближатися, аби з'ясувати, що в нашій сонячній системі немає планет із надто малою масою.
— Отже, можна припустити лише одне: сталася аварія.
— Корабель майже не пошкоджений. Його можна було б полагодити, якби хоч один із них врятувався.
— Навіть якби хтось і врятувався, ні про які торговельні зносини не може бути мови: вони надто несхожі на нас. Це дуже незручно. Все кінчено, годі про це.
Вони зайшли до будинку, і Промисловець привітався з дружиною.
— Люба, обід готовий?
— Як тобі пояснити...— Вона завагалась і поглянула на Астронома.
— Що скоїлось? — спитав Промисловець.— Чому ти мовчиш? Гадаю, наш гість не зважатиме на сімейну перемовку.
— Благаю, не звертайте на мене ніякої уваги,— пробурмотів Астроном і непомітно відійшов у протилежний куток кімнати.
— Розумієш, любий,— поспішно зашепотіла дружина,— Куховарка розлютована. Я вже стільки часу заспокоюю її. Чесно кажучи, не уявляю, навіщо Рудий це зробив.
— Що саме?
Здавалось, Промисловець зовсім не збентежений, навпаки, потішений: стільки місяців він із сином переконували дружину називати хлопчика "Рудий", а не його справжнім, трохи кумедним ім'ям, яке скидалось на дитяче прізвисько.
— Він забрав майже весь фарш.
— І з'їв його?
— Сподіваюсь, ні. Адже фарш сирий.
— А навіщо він йому?
— Не уявляю. Я не бачила його від сніданку. Куховарка помітила, як він дременув з кухні. У мисці майже не залишилося фаршу, а вона збиралася приготувати з нього обід. Ти ж знаєш Куховарку, їй довелося готувати щось інше, а це означає: цілий тиждень нам не буде спокою. Поговори з Рудим, любий, нехай він навіть не потикається в кухню, до того ж, йому не завадить вибачитись перед нею.
— Облиш. Вона наша служниця. Якщо ми не нарікаємо на зміну в меню, яка для неї різниця?
— Лише подвійна робота. Вона вже натякала, що хоче йти від нас. Ти ж знаєш, як важко знайти гарну куховарку. Пригадай-но попередню.
Це був серйозний аргумент.
Промисловець неуважно глянув навколо.
— Напевно, твоя правда. Тільки-но він прийде, я поговорю з ним.
— Вже йде.
Рудий зайшов до кімнати й весело сказав:
— Здається, вже пора обідати.— Він підозріло перевів погляд з матері на батька.— Але треба спершу вмитися,— додав він і попрямував до інших дверей.
— Зачекай,— зупинив його Промисловець.
— Чого?
— Де твій маленький друг?
— Десь тут,— недбало відповів Рудий.— Ми спершу гуляли разом, потім я озирнувся, а його нема.— Це була правда, і Рудий відчув під собою твердий ґрунт.— Я сказав йому, що вже пора обідати. Кажу йому: треба вертатись додому, а він каже: так. Тоді я пішов, а потім, коли я був уже біля струмка, озирнувся, а...
Астроном урвав цей слововилив, відвівши погляд від журналу, який неуважно гортав.
— Я зовсім не хвилююсь за свого сина. Він цілком самостійний. Не треба його чекати.
— Однак, обід ще не готовий, докторе.— Промисловець знову звернувся до сина: — До речі, сину, Куховарка скаржиться, що не вистачає продуктів. Ти не хочеш нічого сказати?
— Не розумію.
— Жаль, але доведеться пояснити. Навіщо ти взяв фарш?
— Фарш?
— Так. Фарш.— Він терпляче чекав відповіді.
— Розумієш, я був трохи...— затнувся Рудий.
— Голодний? — підказав батько.— Що міг навіть їсти сире м'ясо?
— Ні. Воно було мені потрібне для однієї справи.
— Для чого саме?
У Рудого був жалюгідний вигляд.
Тут знову втрутився Астроном.
— Не заперечуєте, коли я скажу кілька слів? Пам'ятаєте, перед сніданком мій син заходив і питав, що їдять тварини?
— Так, справді. Як я міг забути, ох і дурень! Послухай, Рудий! Ти взяв м'ясо для свого ручного звіряти?
Рудий ледве стримав гнів.
— Ви хочете сказати, що Щуплий заходив сюди? Розказав, що в мене є звірятко? Отак зайшов і усе вибовкав? Сказав, що в мене є звірятко?
— Ні, він лише спитав, що вони їдять, і все. А коли він пообіцяв не казахи, то вже нікому не скаже, дотримає слова. Ти сам підвів себе: узяв фарш без дозволу. Та це ж просто крадіжка! Кажи чесно, у тебе є звірятко?
— Так, сер,— ледве чутно відповів Рудий.
— От бачиш. Доведеться тобі позбутись його. Зрозумів?
Тепер втрутилася мати Рудого:
— Ти Хочеш сказати, що тримаєш хижака? Він може тебе вкусити, у тебе буде зараження крові.
— Та вони ж зовсім крихітні,— голос Рудого затремтів.— Вони ледве ворушаться, коли їх торкнути.
— Вони? Скільки їх у тебе?
— Двоє.
— Де вони?
Промисловець узяв дружину за руку.
— Не катуй дитину,— стиха промовив він.— Якщо він сказав, що позбудеться їх, то так і зробить, цього покарання з нього досить.
І він одразу ж забув про все.
8
Вони вже закінчували обідати, коли в їдальню вдерся Щуплий. На якусь мить він зніяковів, потім вибухнув майже істерично:
— Мені треба поговорити з Рудим. Я мушу йому дещо сказати.
Рудий злякано подивився на нього. Астроном сказав:
— Гадаю, сину, це не дуже ввічливо. Ти примусив себе чекати.
— Вибач, тату.
— Не лайте хлопця,— обізвалася дружина Промисловця,— Нехай поговорить з Рудим, коли йому так хочеться. Нічого з обідом не трапиться.
— Мені треба поговорити з Рудим наодинці,— стояв на своєму Щуплий.
— Ну, досить,— з притиском сказав Астроном. За ввічливо-люб'язним тоном ховалося помітне роздратування.— Сідай.
Щуплий скорився, але їв без апетиту і лише тоді, коли хтось дивився на нього.
Рудий упіймав його погляд.
— Звірі втекли? — спитав він пошепки.
Щуплий ледь хитнув головою.
— Ні,— так само тихо проказав він,— це...
Астроном гостро зиркнув на нього, і Щуплий затнувся.
Після їжі Рудий вислизнув з кімнати, подавши другові непомітний знак іти за ним.
Вони мовчки дійшли до струмка. Згодом Рудий рвучко обернувся до Щуплого.
— Слухай, чого це ти надумав казати татові, чим ми годуємо звірят?
— Я такого не казав,— заперечив той,— лише спитав, що вони їдять. А це не те саме. Та й справа зовсім не в цьому.
Але Рудий мов і не чув.
— До того ж, куди тебе понесло? Я думав, ти йдеш додому. Вони всі накинулись на мене.
— Я зараз усе поясню, замовкни хоч на мить. Ти ж і слова не даєш сказати.
— Гаразд, говори, коли є що сказати.
— Я повернувся до корабля. Батьків там не було все одно, а мені страшно хотілося подивитись.
— Це — не корабель,— похмуро сказав Рудий. Йому нічого було втрачати.
— Корабель, кажу тобі. Туди можна зазирнути крізь ілюмінатори. Я зазирнув, а вони всі мертві.— Він говорив, ніби в гарячці.— Всі мертві.
— Хто мертві?
— Та звірята! — зірвався на крик хлопчик.— Такі самі, як наші! Тільки вони не звірята. Це мислячі істоти з інших планет.
Рудий на мить мов скам'янів. Він і в гадці не мав сумніватись у щирості друга, надто той був схвильований, щоб так жартувати.
— Оце-то так,— тільки й спромігся вимовити він.
— Що робити? Ох, буде ж нам, як вони дізнаються!
Щуплого лихоманило.
— Краще випустити їх,— сказав Рудий.
— Вони на нас донесуть.
— Вони ж не вміють по-нашому розмовляти. Вони ж з іншої планети.
— Вміють. Я раз чув, як батько говорив про це з мамою. Вони не знали, що я в кімнаті. Він казав, пришельці можуть посилати розумові сигнали. Телепатія, чи щось таке. Я думав, він фантазує.
— Он воно що. Оце-то так.— Рудий поглянув на Щуплого.
— Слухай! Татко звелів мені їх здихатись.