Нехай собі часину ще полежить без сну, думав старий. Колись доведеться йому лежати ще й як довго і навіть почуття невдоволеності не буде його тривожити. І поки він лежатиме тут без сну, це оточення його заспокоїть, — можливо, таки заспокоїть, якщо взагалі що-небудь може заспокоїти чоловіка, якому нещодавно минуло сорок. Так, думав старий: чи йому сорок років, чи тридцять, чи то він навіть хлопець, що, пойнятий збудженням, не може й повік склепити. Намет, шемрітлива від дощу брезентова покрівля ще раз наповнилися тишею. Старий лежав на спині, заплющивши очі, дихання його було спокійне й мирне, мов у дитини, і прислухався до цієї тиші, що ніколи не була тишею, а тільки громаддям незліченних звуків. Він майже бачив її — всеосяжну, первісну, навислу, задуману над цією дріб'язковою і недовговічною людською метушнею, яка зникне, ледве, мине тиждень, а ще тиждень — то й усякий слід по ній западеться в незайманій глушині. Це була його земля, хоч він ніколи не володів бодай клаптем її. І ніколи й не хотів володіти, навіть тоді, коли зрозумів її неминучу приреченість, коли дивився, як вона рік у рік відступає під натиском сокири, і бачив вузькоколійні лісовози, а пізніш динаміт і тракторні плуги, — не хотів, бо ця земля й не могла належати якійсь окремій людині. Вона належала всім, треба було тільки ощадливо до неї ставитись, смиренно і з гордістю.
Тоді раптом він збагнув, чому ніколи не хотів володіти бодай окрайцем її, стримати хоч трохи те, що люди називають поступом, принаймні в межах свого віку протиставитись її неминучій долі. Просто тому, що цієї землі вистачало. Він, здавалося, бачив обох — себе і цю пущу — як ровесників, адже дух мисливця й лісовика, на короткий час йому вділений, існував ще до його народження, і він прийняв цей дух охоче й смиренно, з радістю і гідністю, від старого майора Де Спейна, від старого Сема Фазсрса, що навчив його полювати; і ось вік його власний і вік цієї пущі минають, переходять не в непам'ять, не в ніщо, а стають вільні від пут часу й простору, коли викорчувана земля, пошматована на рівненькі квадрати бавовникових ланів, щоб люди з того ошалілого старого світу могли перетворювати бавовну на снаряди вбивати один одного, коли ця земля поверне собі свої простори, і знову буде тут досить місця і для пущі, і для нього, Айка; і знов пролунають імена давніх людей, яких він знав, любив і яких ненадовго пережив, замиготять їхні обличчя у затінку високих дерев, яких не торкалась сокира, у непрохідних чагарях, де безсмертна й дужа дичина навік-віки втікатиме від безсмертних і невтомних у своєму валуванні собак, і падатиме від безгучних пострілів, і наче фенікс воскресатиме знову.
Він таки заснув був. Тепер уже світився ліхтар. У темряві за наметом найстарший з негрів, Айшем, гатив ложкою по сковороді й галасував:
— Четверта година, вставайте каву пити! Четверта година, вставайте каву пити! — і в наметі вже одягалися й потиху розмовляли, і почувся Лігейтів голос:
— Вимітайтеся-но звідси, щоб не розбудити дядька Айка, бо він ще захоче піти з нами. А цього ранку йому нема чого робити в лісі.
Отож він лежав і не ворушився. Очі його були заплющені, подих тихий і супокійний, і він чув, як один по одному вони виходили з намету. Тоді прислухався, як снідають за столом під брезентом, і чув, як вони всі вибралися з кіньми й собаками, аж урешті останній голос завмер удалині, і в таборі лишилися самі негри, що прибирали посуд. Трохи згодом він, може, навіть розчує з вологого лісу перший ледь чутний гавкіт передового гончака, що винюшить оленяче лігвище, і тоді спробує знову задрімати… Аж це пола намету раптом гойднулася вбік і опала назад, щось зачепилося за крайчик його койки, чиясь рука шарпнула старого за коліно, вкрите укривалом, і він розплющив очі. Перед ним стояв Едмондс, у руці тримаючи дробовик замість звичайної своєї рушниці. Голос його прозвучав різко й хапливо.
— Пробачте, що розбудив вас. Але сюди при…
— Я не спав, — відказав старий. — Ти сьогодні з дробовика збираєшся стріляти?
— Ви ж мені казали ввечері, що нам треба м'яса,-— мовив Едмондс. — Сюди прий…
— А відколи це ти розучився полювати зі своєю рушницею?
— Гаразд уже, — мовив той усе так само різко й стримано, хоч усередині в ньому клекотіла нетерплячка. Тоді старий побачив у його руці якийсь довгастий товстий конверт. — Сьогодні сюди хтось прийде, буде мене шукати. А може, й не прийде. Але якщо прийде, передайте ї… передайте ось це і перекажіть, що я сказав "ні".
— Що? Кому переказати? — Старий сперся на лікоть, коли Едмондс кинув конверта на укривало і повернувся виходити, конверт упав важко, відчутно й безшелесно і з'їхав би з койки, якби старий не підхопив його, відразу ж напомацки впевнившись, що в ньому пака банкнот. — Стривай-но! Стривай!—Голос його звучав не просто як родича, не просто як старого віком, аж Едмондс мусив таки зупинитись і оглянутись при вході до намету, і старий побачив, що надворі вже день. — Переказати їй, — сказав він. — Отже, вона. — Він і Едмондс втупились один в одного — старе обличчя, худе, зім'яте від лежання на перетолоченій постелі, і друге, молодше, похмуре й смагляве, водночас запекле й холодне. — Віл Лігейт мав рацію. Ось це ти й називав полюванням на єнотів. А тепер дійшов до цього. — Він не підніс конверта, не зробив ніякого жесту а чи поруху в той бік. — Чого ти наобіцяв такого, що тепер не маєш духу подивитись їй в очі й чесно відмовитись?
— Нічого! — відповів Едмондс. — Нічого! Ото й усе. Перекажіть їй, що я сказав "ні".
І вже його не стало. Пола намету гойднулася вбік, пропустивши всередину блякле денне світло й безупинний шемріт дощу, і опала знову, а старий усе так само сидів, спираючись на лікоть і затиснувши конверта в нетвердій руці. Згодом йому здавалося, що наближення човна він почув майже відразу, ще коли Едмондс не встиг і з очей зійти. Йому здавалося, що тільки-но пола намету опала й відхилилася в другий бік, цим разом наче випустивши назовні блякле й просякле дощем світло — так як за вдихом настає видих, — як уже почувся стугін мотора на човні, щораз гучніше й гучніше, все ближче й ближче, а потім раптом мотор затих, завмер, як от ураз бува гасне свічка від подмуху вітру, і чути вже було тільки плюскіт і хлюпіт води під бортами, коли човен прибився до берега. Наймолодший негр, юнак, відхилив на мить полу намету, і старий устиг побачити невеличкого човна, на кормі якого поруч із навскоси прикріпленим мотором сидів негр, і вже до намету входила жінка — в чоловічому капелюсі, дощовику та гумових чоботях, на одній руці щось довгувате, закутане в укривало, друга рука заслоняє ту ношу незастебнутим плащем; з жінкою разом увійшло ще щось, якийсь непевний подих, що його він за хвильку розпізнає, не дурно ж Айшем дав йому на здогад, попередив його, пославши молодого негра сповістити прихід гості, а не сам це зробив. Пола намету нарешті опустилася, коли негр вийшов, і вони залишились удвох — її обличчя невиразне в напівсутіні, тільки видно, що молоде, з темними очима і дивно бліде, але не хворобливе; на селянку вона не скидалася, хоч і була вбрана просто. Вона дивилась на нього згори, а він сидів на койці, затиснувши в руці конверта, не вельми чиста білизна стовбурчилася на ньому, а вкривала жужмилися на ногах до стегон.
— Це його? — скрикнув він. — Тільки кажіть правду!
— Його, — відповіла вона. — Він уже пішов.
— Пішов. Його нема. Тут його не застукаєте. Цього разу вже ні. Та й не думаю, щоб ви мали таку надію. Він залишив вам це. Ось це. — Старий ворухнув пальцями на конверті, але не для того, щоб узяти його, він і так був у нього в руці, весь час був, — а наче для того, щоб примусити свою досі покірну руку виконати те, що наказував їй мозок, немовби він зроду чогось такого не робив, аж урешті таки простяг руку й сказав знову: — Ось це. Візьміть. Візьміть. — І раптом побачив її очі, не так самі очі, як вираз в очах, погляд, втуплений у нього з глибокою задумою, з безмежною і зосередженою щирістю дитини. Годі було сказати, чи помітила вона конверт або хоч простягнену до неї руку.
— Ви — Дядько Айзек, — промовила вона.
— Так, — відказав він. — Але це ні до чого. Ось. Візьміть це. Він просив переказати вам "ні".
Вона глянула на конверт і взяла його. Він був запечатаний і без ніякого напису. І все ж вона, хоч і зиркнула на верх конверта, піднесла його вільною рукою до обличчя, зубами одірвала ріжечок і далі один бік, висипала цілий стос банкнот на вкривало, навіть не глянувши на них, тоді зазирнула в порожній конверт, узяла крайчик його в зуби й зовсім розірвала папір. Аж після цього зібгала його й викинула.
— Тут лише гроші, — озвалась вона.
— А чого ви сподівалися? Чого ви ще сподівалися? Ви знали його досить довго, бодай стільки часу, щоб завести цю дитину, і так його й не зрозуміли?
— Не дуже довго. І не часто ми бачились. Тиждень оце тут, торік восени, а тоді в січні він послав по мене й ми поїхали на захід, до Нью-Мексико. Там пробули півтора місяця, і я могла бодай спати в одному з ним приміщенні, де готувала для нього, прала йому білизну.
— Але не як дружина, — урвав її старий. — Не як дружина його. Він вам цього не обіцяв. Не кажіть неправди! Він і не мусив.
— Ні. Він не мусив. Я й не просила його. Я знала, що роблю. Знала від самого початку, ще задовго перед тим, коли честь — так він, здається, сказав — спонукала його докладно викласти мені, на що саме він ніколи не піде. Що це для нього справа принципу. І ми погодилися. Потім задля певності ми домовилися ще раз, коли прощалися в Нью-Мексико. Що на цьому вже кінець. І я йому повірила. Ні, не те: я собі повірила. Я навіть не слухала, що він мені тоді казав, бо на той час від нього тільки це й чула раз у раз. Навіть настільки не слухала, щоб попросити його замовкнути. Я тоді слухала саму себе. І повірила в це. Мусила повірити, що вже кінець. Та й як же було не повірити, коли він тоді вже від'їхав, як ми й домовилися, і не писав мені, як ми домовилися, тільки гроші надходили на моє ім'я у віксбурзький банк, але без імені відправника, — все, як ми домовилися. Тож-бо я мусила повірити. Минулого місяця я навіть написала йому листа, аби ще раз упевнитись, і лист повернувся непрочитаний, і я вже була певна.