отримала звільнення тільки тепер,
залишивши, нарешті, усіх комах.
Барабани – барабанять,
захищаючи смисли життя.
Їх рука, що звикла тарабанити,
мерехтить у темряві тут і там,
їх палички горять, наче сяйво,
формуються в нижній тонах,
як виварюються яйця страху...
Стукіт той – ви знайдете в пульсі,
коли павуки зі своїх завулків
стрибають на вас, наводячи жах...
З контрафуг кришок розбито свистить
з рахітом обізнана милостиня.
З щурячого гнізда галопом летить
клеймо твоїх снів, уже випалене.
На кільця червів – тисне педаль
диханням усіх мерзотників,
їм до вподоби – лінивців розваги,
для їхніх носів приготовлені...
Жуки втрачають свій захист і крила,
міль летить на свічку і гине,
бо вічноміру – немає що міряти,
коли зупиняється мить,
від кінофільму до кінофільму
ця мить – лиш тихенько звучить,
коли кіношні фантоми, що прагнуть
чимось звичайним людей здивувати
на перехресті часу й картин...
Ох, час і картина, картина і слово,
збирає їх в рамки, стоячи на дамбі,
на дамбі божих руйнувань
дошка, котра випливає сама –
це дар благодаті його долоні,
цікаво, що з нею зробить земля...
Бідна, убога, убога земля,
але ця земля в нас – тільки одна,
і тільки одну хотів би її споглядати...
Ти теж її споглядаєш, о Боже?
Чи людство зрозуміє оте твоє слово?
А як щодо малих книжкових скорпіонів?
Чи бачиш ти задоволення тих,
що начебто в сірці – регочуть?
Чи спільний для всіх сердечний ритм
закріпить життєве їх коло?
А те ярмо, що золотить обряд,
повернеться брехнею назад?..
Чому ні одна телефоністка пошти
не з'єднає нас з тим, хто – навпроти?
Хто ще не вмер, але – бездиханний,
той, хто в нас плаче, той, хто в нас плаче.
Якийсь барліг, дірки, печери,
на дріжджах пекла – кисне сміх...
Лисиці гавкотом знічев'я
формують похоронний біг.
Чума убивств – зростає знову
і тягне свій язик спроквола
в звабливий наркотичний хміль.
П'яниць плювки летять на контур
гладеньких плиток, на яких –
твій обережний гострий крок.
Потім жести, по суті вже люті,
оживляються штучним диханням,
парадом та лицями здивування,
наче якісь велетенські міми
відганяють примару перед курганами,
важкими хмарами, арками брами
танцюють в своїх грубезних саванах...
То є дзига, котра розкручена
що від спирту вже – задубіла.
Сотні пальців в перчатках ниють,
з мишачої шкіри чи кротової,
і це – розриває легені Мелузини,
як розриваються крила в висотах.
Зграя – сопе, перевертає сіті,
заграваючи до мене лицемірно
травленням в череві демонів,
доки безсоння, що вже без контролю,
коліном слів шалених чортів
не стукнеться об камінь своїх сновидінь.
Те, що в труні м'яким би було,
місяцем твердне – над містом...
Промені й вітер нам залишають
горизонтальні шрифти землі:
про все, що небо вже не сприймає,
від чого Божа рука – замерзає,
рука, що мала б бензину налити
на ту історію, нами прожиту,
і, гнів свій навівши, навіки спалити –
голод, грабунки, кровопролиття.
З дірок оракула свистять поради,
як змити сумніви, як змити плями,
як зачинити нам свої голови,
забити вуха громами із вати,
як зберегти насіння міфу,
що заховалось в глибинах віршів,
як захистити те первозданне
в свободі, творчості, уподобаннях,
щоб зберегти суть Воскресіння,
добром наповнити ритми спасіння...
Квітень, 1939 р.
____________________
Цей глибоко символічний твір є гострою сатирою на переважну більшість сучасників поета, котрі жили тільки фізичними насолодами. Саме тому автор і назвав свою поему "Сон", бо його вічні (реальні) прагнення до Небес страждали від перебування в тимчасовому (нереальному) сні – тобто у світі недосконалого людського життя.
До написання цієї символічно-епічної поеми автора також спонукали і події перед початком другої світової війни, коли Чехословаччина, захоплена нацистами в 1938 році, використовувалася, як плацдарм для подальших загарбань.
Прогулянка парком
Є парки. Є темрява. І темрява – дме.
Є надписи: "Вхід – заборонено!"
Не біда... Почекаємо,
доки ранок прийде.
Є слова. Є крики. Є мовчання.
Є літаки. А є – перукарні.
Але спів обскубаних птахів – ще дзвенить.
Дзвенить. І буде дзвеніти, і буде в них пір'я.
Є гори. Є світло. І світло – тремтить.
Є покинуті майданчики бою...
Є вимушені таємниці...
Тому не скажу вам вже жодного слова....
Липень, 1939 р.
____________________
Алегорія цього вірша стосується атмосфери в суспільстві, коли творці змушені були мовчати, щоб не перетворитися на обскубаних птахів. Але навіть мовчання може бути криком, особливо, коли цей крик передано алегорією поетичного мистецтва.
Народження метелика
З лівої сторони невігластва
тінь лялечки – ще ворушиться:
в щупальцях своїх дрібничок,
з легким почухуванням вуха.
Раптом все це – стає незатишним,
і вуста благають словами мавки,
щоб люди спочатку – думали,
перш, ніж квітку якусь зривати.
Так і метелик, що вклоняється запаху,
знімає вічність – у всіх своїх напрямках,
втамовуючи і свій голод,
і Ангела – біля камери.
____________________
Лялечка майбутнього метелика – це символічний образ примітивних людей, котрі повинні прагнути до досконалості, тобто згодом перетворитися в метеликів з їх вічною Ангельською красою...
Над книгою
Запаливши свічку, розпочав читання –
до дна ранкової зорі.
Повітря лінується дощем. Але історія – недбала,
бо він знав небо – під час відлиг.
І він знав стид, коли кров паленіє
рум'янцем гніву,
а рука бурмоче в якомусь мотлоху,
коли надія його – голодна.
І він знав (воля змінює почуття)
очевидність ентузіазму,
котрий протистоїть фатальності
із надлишком смерті та жалю.
Ох, смерті, котра в одну лише мить
віщувала богу людськую силу,
промовляючи слиною опівдні,
що текла з її уст вночі.
О мати! Як вона там в кутку сама
пестила сина в своїх думках...
Ми – є бідою, і горем, і драмою,
каторгою серця в шахтах життя.
____________________
Совість поета мучиться неспокоєм з приводу багатьох причин – і своїх власних, і земних. Коли в людей є воля боротися проти труднощів життя – це добре, а коли матері залишаються самотніми через війни чи байдужість синів – це погано. Тобто переборювати труднощі життя – це діяти згідно Совісті.
Мамі
Коли хвороба торкається сина,
ти, наче за донькою нерідною,
пильнуєш за нею так тихо і ясно,
що навіть і доля, і ніч, і слово
навіть метелик тобі вклоняються.
І те твоє найдорожче світло
врівноважується твоєю тишею,
яку ти даруєш все більше і більше,
наче вогонь, що тихо палає
на обох кінцях свічки.
Хотів би зробити для тебе благо,
та залишаю тебе у бідності,
гнаний криками свого відчаю...
Хоча й не можу цього забути
й свої ридання – зав'язую в вузол.
Хто ти такий – в почуттях моїх?
Ти побратим чи лиш ворог мій,
котрий розпалює все, що дратує?
Тільки тих, хто не знав матерів,
смерть, можливо, колись врятує.
____________________
Любов сина до матері часто переповнена провиною, тобто докорами совісті за те, що син не може сповна їй віддячити за всі її турботи та клопоти.
Світанок перед весною
Серед хмар хмаринка – змерзає
рожевою гіркотою польоту,
не знаходить собі ради, блукає,
як вино – в животі у святого.
Де надія подвійна горіла,
засипається знову – снігом.
І підніжжя трави я побачив,
розгортаючи сніг уві сні.
Чим харчуються статуї?.. Бурульок польоти,
і на горобців – осколки льоду.
Вже скоро зануриться джміль у квітку,
це точний її цукромір.
____________________
Оригінально описане ранкове очікування весни – з її майбутнім теплом та чарівним пробудженням природи. Але вогонь надії засипається снігом, і ознаки весни герой бачить лише уві сні.
Місячне світло
Те, що забуло
вимкнути після себе музику
втечею всіх пальців.
А за ними – швидко поспішає
сон – котиться по тому,
що хоче відчувати,
але не може зачекати.
Земля ледь-ледь тремтить...
Відчуваючи бензин цвіркунів.
____________________
Світло місяця нагадало автору музику, можливо "Місячну сонату" Бетховена, але мелодії нічних цвіркунів теж можуть бути прекрасними.
Пам'ять
Від найпростіших твоїх рис
аж до кругів на карті твоїх очей
образ за образом
виходить із пресу
серця мого...
Але пульс тут і там поспішає
віддати все своє тепло.
____________________
Пам'ять поета — це те, що переболіло в серці, а потім вилилося у вірші...
В жовтні
Лише один ранковий іній – і поглянь:
парк вже засипаний листям.
Остання квітка швидко почервоніла,
і ми не знаємо,
чи вона обманює чи до крові щипає росу...
Кип'яток крил впав парою і занімів
в кошику синього цикорію.
____________________
Жовтень дарує різну красу, і останні його квіти радують своїми барвами не менше, ніж перші весняні квіти.
Ожеледь
Є жорстокі слова. Порятунку немає.
Ти мовчиш і тримаєш, неначе то сон,
жменьку камінців, котрі ти знайшла,
перебираючи вчорашній горох.
Чай без цукру – п'ють уже в лютому.
Надворі – починає танути...
Твоя долоня тремтить, серце стукає,
а вітер – ламає наш сад.
Але ти знову, як завжди, добра,
даєш мені вуста, даєш своє личко –
попри ожеледь й жорстокі слова,
котрі камінцями на мене сиплеш.
____________________
Попри жорстокі слова, що нагадують герою ожеледь, героїня все-таки любить героя, хоча льод і каміння її слів може рано чи пізно зруйнувати сад їхнього кохання.
Доля
Ми більше в злому, ніж в земному. Поглянь:
як вже торкаємось в почуттях шалених.
Бо ти, кохання, в мить найвищої насолоди,
немов планета, що крутиться навколо себе.
Так само хор разом з оркестром злітає в нотах,
бо лиш сліпі відчувають – вино та Бога.
Котиться щось терпке і темне, котиться
бочкою до мене...
____________________
Люди не можуть знати свою долю, вона їм навіть здається темною та зловісною бочкою. Лише кохання та мистецтво (хор разом з оркестром) можуть піднести нас до Бога.
31 грудня
Як нам відлунюється кожне наше божевілля!
Наче рік, що наливає вино в ясла місяця,
наче вихори були мірою
блискавичної втечі забутих!
Як нам відлунюється кожна наша радість,
що гине від пороку серця метеору!
Як нам відлунюється кожне смутне кохання,
що, зневірене, хоче відновити вічність,
та, однак, залишається лише згадкою!
Щось кінцеве є навіть в тривозі.
Але якщо ти ще й досі живий, то тільки тим,
що швидко створюєш нову...
1940
____________________
Земне життя наповнене різноманітними тривогами, котрі постійно проникають в серце поета та змушують його нагадувати людям про вічність.
Глибоко внизу
Зірки і слова – завжди взаємозв'язані...
Але глибоко внизу, перед спадком провини смерті,
там, де в підземному світі – кохання жінок,
хоча в тому коханні і чуєм зневажливий шепіт...
То – є крила, що служать усім закоханим,
то – є змій, що служить мистецтву генія...
____________________
"Зірки і слова – завжди взаємозв'язані...", особливо, якщо то – слова поета, якому Небо дарує натхнення.