За ними простягалися киргизькі степи. Я поринув у думки, здебільшого сумні. Гарнізонне життя було для мене мало принадним. Я намагався уявити собі капітана Миронова, мого майбутнього начальника, і уявляв його строгим, сердитим стариком, що не знав нічого, крім своєї служби, і готовий за всяку дрібницю саджати мене під арешт на хліб і воду. Тимчасом почало смеркати. Ми їхали досить швидко.— Чи далеко до кріпості? — спитав я у свого ямщика. "Недалеко,— відповів він.— Он уже видно". Я дивився на всі боки, сподіваючись побачити грізні бастіони, башти і вал; та нічого не бачив, крім сільця, оточеного дерев'яною огорожею. З одного боку стояли три чи чотири скирти сіна, напівзаметені снігом; з другого похилий вітряк, з луб'яними крилами, ліниво опущеними. — Де ж кріпость? — спитав я здивовано.— "Та оце вона", — відповів ямщик, показуючи на сільце, і з оцими словами ми в нього в'їхали. Біля воріт побачив я стару чавунну гармату; вулиці були тісні й криві; хати низенькі і здебільшого вкриті соломою. Я велів їхати до коменданта, і через хвилину кибитка спинилася перед дерев'яним будиночком, що стояв на високому місці, поблизу дерев'яної ж церкви.
Ніхто не зустрів мене. Я пішов у сіни і відчинив двері в передню. Старий інвалід, сидячи на столі, нашивав синю латку на лікоть зеленого мундира. Я звелів йому доповісти про мене. "Зайди, батечку,—відповів інвалід:—наші дома". Я увійшов у чистеньку кімнатку, прибрану по-старосвітському. В кутку стояла шафа з посудом; на стіні висів диплом офіцерський під склом і в рамі; коло нього красувалися лубочні картинки, що зображали здобуття Кістріна і Очакова, також вибір нареченої і похорон кота. Біля вікна сиділа бабуся *в тілогрійці і з хусткою на голові. Вона розмотувала нитки, які тримав, розіп'явши на руках, сліпий на одне око старичок в офіцерському мундирі. "Чого зволите, батечку?"—спитала вона, продовжуючи свою роботу. Я відповів, що приїхав на службу і з'явився з обов'язку свого до пана капітана, і з цим словом повернувся був до сліпого на одне око старичка, вважаючи його комендантом; але хазяйка перебила завчену мною промову. "Івана Кузьмича дома нема,—сказала вона:—він пішов у гості до отця Герасима; та "се одно, батечку, я його хазяйка. Прошу любити й жалувати. Сідай, батечку". Вона гукнула дівчину і звеліла їй покликати урядника. Старичок своїм одиноким оком поглядав на мене з цікавістю. "Смію спитати,—сказав він:—ви в якому полку зволили служити?" Я задовольнив його цікавість. "А смію спитати,— казав він далі,— чого зволили ви перейти з гвардії в гарнізон?"—Я відповів, що така була воля начальства. "Либонь, за негідні для гвардії офіцера вчинки",— продовжував невтомний запитувач.—"Годі плескати казна-що,—сказала йому капітанша; —ти бачиш, молодий чоловік з дороги стомився; йому не до тебе... (держи лишень руки пряміше...) А ти, мій батечку,— казала вона, звертаючись до мене,— не журися, що тебе запроторили в нашу глушину. Не ти перший, не ти останній. Стерпиться, злюбиться. Швабріна Олексія Івановича ось уже п'ятий рік як до нас переведено за смертогубство. Бог знає який гріх його поплутав; він, бач, поїхав за місто з одним поручиком, та взяли з собою шпаги, та й почали один одного штрикати; от Олексій Іванович і заколов поручика, та ще при Двох свідках! Що накажеш робити? На гріх майстра нема".
В цю хвилину увійшов урядник, молодий і ставний козак. "Максимовичу! — сказала йому капітанша.—Знайди п. офіцерові квартиру, та чистеньку".— "Слухаю, Василісо Єгорівно,— відповів урядник.— Чи не влаштувати його благородіє в Івана Полежаєва?" — "Не вигадуй, Максимовичу,— сказала капітанша,— у Полежаєва і так тісно; він же мені кум і пам'ятає, що ми його начальники. Одведи п. офіцера... як ваше ім'я й по батькові, мій батечку? Петро Андрійович?.. Одведи Петра Андрійовича до Семена Кузова. Він, шахрай, коня свого пустив мені у город. Ну, що, Максимовичу, чи все благополучно?"
— Все, слава богу, тихо,— відповів козак;—тільки капрал Прохоров побився в бані з Устинією Негуліною за ряжку гарячої води.
"Іване Гнатовичу! —сказала капітанша одноокому старичкові.— Розбери, що там у Прохорова з Устинією, хто правий, хто винен. Та обох і покарай. Ну, Максимовичу, іди собі з богом. Петре Андрійовичу, Максимович одведе вас на вашу квартиру".
Я відкланявся. Урядник привів мене в хату, що стояла на високому березі ріки на самому краю кріпості. В половині хати жила сім'я Семена Кузова, другу відвели мені. В ній була одна горниця досить охайна, поділена надвоє перегородкою. Савельїч став у ній порядкувати; я почав дивитися у вузеньке віконечко. Передо мною простягся сумний степ. Навскоси стояло кілька хатинок; по вулиці бродило кілька курок. Старуха, стоячи на ґанку з коритом, скликала свиней, які відповідали їй дружелюбним рохканням. І ось у якій стороні засуджений я був проводити мою молодість! Туга взяла мене; я відійшов од віконця і ліг спати не вечерявши, незважаючи на вмовляння Савельїча, який повторював з жалем: "Господи владико! нічого їсти не зболить! Що скаже пані, коли дитя занедужає?"
На другий день вранці я тільки що почав одягатися, як двері відчинилися, і до мене ввійшов молодий офіцер, невисокий на зріст, з обличчям смуглим і напрочуд негарним, але надзвичайно жвавим. "Вибачте мені,— сказав він по-французьки,— що я без церемонії приходжу з вами познайомитись. Вчора довідався я про ваш приїзд; бажання побачити нарешті людське обличчя так опанувало мене, що я не стерпів. Ви це зрозумієте, коли поживете тут ще якийсь-час". Я догадався, що це був офіцер, виписаний з гвардії за поєдинок. Ми зразу ж познайомились. Швабрін був далеко не дурень. Розмова його була гостра й цікава. Він з великою веселістю описав мені сім'ю коменданта, його товариство й край, куди завела мене доля. Я сміявся від щирого серця, як увійшов до мене той самий інвалід, який лагодив мундир в передній коменданта, і від імені Василіси Єгорівни покликав мене до них обідати. Швабрін визвався йти зо мною разом.
Підходячи до комендантського будинку, ми побачили на майданчику чоловік з двадцять стареньких інвалідів з довгими косами і в трикутних капелюхах. Їх вишикувано було у фрунт. Попереду стояв комендант, старик бадьорий і високий на зріст, в ковпаку і в китайчатому халаті. Побачивши нас, він до нас підійшов, сказав мені кілька ласкавих слів і став знову командувати. Ми зупинилися були подивитись на навчання; але він попросив нас іти до Василіси Єгорівни, пообіцявши бути слідом за нами. "А тут,— додав він,— нічого вам дивитись".
Василіса Єгорівна прийняла нас запросто й привітно і повелася зо мною, наче вік була знайома. Інвалід і Палашка накривали стіл. "Чого це мій Іван Кузьмич сьогодні так завчився! — сказала комендантша.— Палашко, поклич пана обідати. Та де ж Маша?" — Тут увійшла дівчина років вісімнадцяти, круглолиця, рум'яна, з світлорусим волоссям, гладенько зачесаним за вуха, які у неї так і палали. З першого погляду вона не дуже мені сподобалася. Я дивився на неї з упередженням: Швабрін змалював мені Машу, капітанську дочку, зовсім дурненькою. Марія Іванівна сіла в куток і стали шити. Тимчасом подали щі. Василіса Єгорівна, не бачивши чоловіка, вдруге послала по нього Палашку. "Скажи панові: гості, мовляв, ждуть, щі прохолонуть; слава богу, навчання не втече; встигне накричатися". Капітан незабаром прийшов, у супроводі одноокого старичка. "Що Це, мій батечку,— сказала йому жінка.— їсти давним-давно подано, а тебе не докличешся".— Бач-бо, Василісо Єгорівно,— відповів Іван Кузьмич,— я був зайнятий службою: солдатиків навчав.
"Та годі,— заперечила капітанша.— Тільки слави, що солдатів навчаєш: ні їм служба не дається, ні ти на ній не Розумієшся. Сидів би дома та молився богу; отак було б краще. Дорогі гості, уклінно просимо до столу".
Ми сіли обідати. Василіса Егорівна не стихала й на хвилину і засипала мене запитаннями: хто мої батьки, чи живі вони, де живуть і які у них достатки? Почувши, що в батечка триста душ селян, "не жарт! — сказала вона,— І є ж на світі багаті люди! А у нас, мій батечку, всього душ сама тільки дівка Палашка; та слава богу, живемо помаленьку. Одно лихо: Маша; дівка на відданні, а яке в неї придане? густий гребінь та віник, та алтин грошей (прости господи!), з чим в баню сходити. Гаразд, коли знайдеться добра людина; а то сиди собі в дівках віковічною відданицею". Я глянув на Мар'ю Іванівну; вона вся почервоніла, і навіть сльози капнули на її тарілку. Мені стало жаль її, і я поспішив змінити розмову.— Я чув,— сказав я досить не до речі,— що на вашу кріпость збираються наскочити башкирці.— "Від кого, батечку, ти зволив це чути?" — спитав Іван Кузьмич.— Мені так казали в Оренбурзі,— відповів я. "Пусте! — промовив комендант.— У нас давно нічого не чути. Башкирці—народ наляканий, та й киргизців провчено. Либонь на нас не сунуться; а насунуть, то такого завдам страху, що років на десять вгамую".— І вам не страшно,— казав далі я, звертаючись до капітанші,— залишатися в кріпості, якій загрожує така небезпека? — "Звичка, мій батечку,— відповіла вона.— Тому років з двадцять як нас з полку перевели сюди, і не приведи боже, як я боялася проклятих цих нехристів! Як побачу, було, рисячі шапки, та як почую їх вереск, то чи повіриш, батечку мій, серце так і замре! А тепер так звикла, що й з місця не зрушу, як прийдуть нам сказати, що лиходії біля кріпості нишпорять".
— Василіса Єгорівна прехоробра дама,— сказав важно Швабрін.— Іван Кузьмич може це засвідчити.
— Та, правду казавши,— відповів Іван Кузьмич,— баба не з боязкого десятка.
— А Марія Іванівна?—спитав я,— така ж смілива, як і ви?
— Чи смілива Маша? — відповіла її мати.— Ні, Маша боягузка. Досі не може чути пострілу з рушниці: так і затріпоче. А як тому два роки Іван Кузьмич надумав на мої іменини палити з нашої гармати, то вона, моя голубонька, зо страху мало на той світ не пішла. З того часу вже й не стріляємо з клятої гармати.
Ми повставали з-за стола. Капітан з капітаншею пішли спати; а я пішов до Швабріна, з яким і провів цілий вечір.
КАПІТАНСЬКА ДОЧКА
РОЗДІЛ ІV
ПОЄДИНОК
— То ж, будь ласка, стань у позитуру.
От побачиш, проколю як я твою фігуру!
Княжнін
Минуло кілька тижнів, і життя моє в Бєлогорській кріпості зробилося для мене не тільки стерпним, але навіть і приємним.