Я не зніму його з пальця! А лампу сховаю кудись подалі, щоб вона не трапляла тобі на очі.
Вислухавши Аладдіна, мати сказала:
– Розумні твої слова, синку. Роби, як сам схочеш. Але я не торкнуся ні цього персня, ні лампи, бо не хочу більше бачити страшних джинів.
Наступного дня Аладдін і мати доїли те, що зосталося від принесеного джином обіду, і в них не лишилося ніякої їжі. Тоді Аладдін узяв одну з тарілок, що їх приніс джин, і пішов з нею на базар, але по дорозі зустрів лихого та жадібного гендляра-чужоземця. Аладдін дав йому тарілку, і гендляр одвів хлопця вбік, щоб ніхто їх не бачив, роздивився тарілку й побачив, що вона – із щирого срібла. Проте він не знав, чи знається Аладдін на таких речах, і спитав:
– Скажи, хлопче, скільки ти хочеш за цю тарілку?
І Аладдін відповів:
– Тобі краще знати, скільки вона коштує.
Старий гендляр розгубився, не знаючи, скільки дати, бо хоч Аладдін і був молодий, проте відповів, як бувалий купець. Запропонувати невеликі гроші? А що, як Аладдін знає справжню ціну тарілки? Чи, може, він не знає, скільки коштує тарілка?
Нарешті гендляр витяг з кишені один динар і дав Аладдінові, а хлопець затиснув його в руці та й побіг геть, і тоді гендляр зрозумів, що він не знав вартості срібної тарілки. І старому скупієві стало шкода динара, хоч тарілка коштувала у сто разів дорожче.
Аладдін, не довго думаючи, подався до пекаря, розміняв у нього динар і купив хліба, після чого пішов додому, віддав матері решту грошей і мовив:
– Піди, мамо, на базар і купи всього, що треба.
Мати пішла, купила всякого харчу, і вони попоїли і вдовольнилися.
Щоразу, коли кінчалися гроші, Аладдін ніс до гендляра-чужоземця одну тарілку, і той давав йому динар.
Аладдін робив так, поки продав усі тарілки, і лишився у нього тільки важкий столик, на якому ці тарілки стояли. Коли Аладдін притяг столик до гендляра, той побачив, що він срібний, і дав хлопцеві десять динарів, і Аладдін з матір'ю жили на ці гроші, аж поки витратили їх. І тоді Аладдін сказав:
– У нас більше нічого немає, треба потерти лампу.
Мати затремтіла від жаху і втекла з дому. Аладдін сміливо потер лампу, і перед ним з'явився джин і вигукнув:
– Твій слуга – перед тобою! Я раб того, в чиїх руках ця лампа! Кажи, чого бажаєш!
– Я бажаю, – мовив Аладдін, – щоб ти приніс мені столик з найкращою їжею, такий самий, як той, що його вже приносив. Я хочу їсти!
Не встиг Аладдін моргнути оком, як джин щез і повернувся із столиком, на якому стояло дванадцять срібних тарілок, повних розкішних наїдків, і пляшки з вином, і свіжий хліб.
Тут у дім повернулася Аладдінова мати. Побачивши столик і дванадцять срібних тарілок із смачними стравами, вона звеселіла, серце її сповнилось радістю.
– От бачиш, матінко, яке добро робить нам ця лампа! А ти ще хотіла її викинути! – сказав Аладдін.
– Хай аллах дасть усякого добра цьому джинові, але я все одно не хочу його бачити, – відповіла мати. І вони сіли за столик і їли й пили, а те, що лишилося, мати сховала на завтра.
Коли ж їжа у них скінчилася, Аладдін узяв срібну тарілку, сховав її під полою халата й пішов шукати того самого гендляра. Одначе доля цим разом привела його до крамниці старого чесного ювеліра, і той, побачивши Аладдіна, спитав:
– Що тобі треба, сину? Досі ти минав мою крамницю і ходив до зажерливого скупія-гендляра. Ти приносив йому якийсь товар, і я гадаю, що й тепер у тебе є річ для продажу і ти шукаєш того гендляра. Та хіба ти не знаєш, сину, що чужоземці звикли нас дурити? А цей гендляр – такий облудник і шахрай, яких ще й світ не бачив! О сину, покажи мені те, що ти хочеш продати! Я дам тобі стільки грошей, скільки воно коштує!
Аладдін вийняв срібну тарілку й подав ювелірові, і старий узяв її, зважив і спитав:
– Скільки давав тобі той гендляр, і чи це така сама річ, як ті, що ти досі йому продавав?
– Авжеж, – відповів Аладдін, – це точнісінько така тарілка, і за кожну він мені давав по динару.
І, почувши це, старий схвилювався й вигукнув:
– А що я тобі казав? Клятий чужоземець! Він обдурив тебе! Ця тарілка зроблена із щирого срібла і коштує сімдесят динарів. Якщо хочеш, я відрахую тобі їх.
І старий ювелір відлічив Аладдінові сімдесят динарів, й Аладдін узяв їх і подякував ювелірові за чесність та справедливість.
Тепер щоразу, як кінчалися гроші, Аладдін продавав старому по тарілці, і по недовгім часі вони з матір'ю стали жити в достатку, проте не змінили своїх звичаїв – не купували зайвих речей і не робили великих витрат. Аладдін перестав водитися з хлопцями-шалапутами і приятелював тепер тільки з дітьми статечних та шановних людей і щодня відвідував базари, де знайомився з купцями, великими й малими, розпитуючи їх про товари та про торгівлю.
Заходив він і до ювелірів та торговців коштовностями й дивився, що вони продають та купують, і врешті збагнув, що плоди, винесені з підземелля – не скельця чи кришталь, а коштовні самоцвіти, яким і ціни не складеш. І тоді Аладдінові сяйнуло, що він володіє багатством, якого не мають навіть царі, бо не бачив він у ювелірів жодного каменя, схожого на його самоцвіти – всі вони були куди більші, яскравіші й блискучіші.
Аладдін щодня ходив на базар, знайомився з багатими людьми й заводив з ними дружбу. Він розпитував, як купці продають і купують, беруть і віддають, дізнавався, що коштує дорого і що дешево.
Якось, коли він після сніданку прямував, як звичайно, на базар, почув крик оповісника:
– За наказом царя часу і володаря сторіч, хай усі купці та торговці замкнуть свої крамниці, хай усі люди замкнуться в своїх будинках! Царівна Бадр аль-Будур, дочка нашого могутнього царя, вирушає до лазні! Хай ніхто не виходить на вулицю й не визирає з вікон! Хай ніхто не ослухається цього наказу!
Коли Аладдін почув цю оповістку, йому закортіло бодай одним оком глянути на царівну, і він сказав сам собі:
"Усі навколо тільки й балакають про її красу та чарівність. Невже я так і не подивлюся на неї?!"
І він почав думати-гадати, як би здійснити свій намір, і врешті надумався: вирішив сховатись за дверима лазні й глянути на царівну, коли вона туди входитиме.
Аладдін став за дверима лазні – його не було нікому видно – й почав чекати.
Царівна Будур виїхала з палацу в місто, проминула базари й майдани і наблизилась до лазні. Заходячи туди, вона відкинула покривало, і обличчя її засяяло красою, яскравішою за світло сонця. Один поет сказав про неї:
Я красу цих очей передати не міг.
Чиї руки плекали троянди цих щік?
Її кучері пишні – мов ночі пітьма,
А де світить чоло її – ніч відступа!
І коли Аладдін побачив сліпучу вроду дівчини, в серці його спалахнуло палке кохання, і він, приголомшений, повернувся додому. Мати обізвалася до нього, та він сидів, заклякнувши й занімівши. Мати поставила перед Аладдіном обід, але він не зворухнувся.
І тоді мати спитала:
– Синку, що це з тобою? Може, в тебе щось болить? Скажи мені! Я ж бачу, що ти сьогодні не такий, як завжди.
Проте Аладдін так і не здобувся на слово – перед його очима сяяло прекрасне обличчя царівни, і він навіть не почув материних слів.
Мати ледве впрохала його з'їсти трохи страви, і Аладдін з'їв, а потім упав на свою постіль і всю ніч качався з боку на бік, не склепивши очей. А вранці, вставши, не знаходив собі місця. Отак полонила його царівна Бадр аль-Будур!
Мати, дивлячись на нього, зовсім розгубилася. "Може, він занедужав?" – подумала вона й мовила:
– О сину, коли в тебе щось болить, я приведу лікаря – хай він огляне тебе. В нашому місті живе один чужоземний лікар; кажуть, що він великий мастак. Він вхожий навіть у царський палац. Якщо ти захворів, він тебе вилікує.
– О матінко, я не хворий! – відповів Аладдін. – Вчора я побачив царівну, коли вона підняла з лиця покривало, і так закохався у неї, що й не сказати! Я надумав одружитися з нею й просити в царя, щоб він оддав її за мене.
Почувши ці слова, Аладдінова мати аж у поли вдарилась.
– Схаменися, синку! – вигукнула вона. – Чи ти при здоровому глузді? Ти хочеш сватати царську дочку?
– Матінко, я не здурів і не спричинився, – відповів Аладдін. – Але рішенець мій твердий. Я будь-що здобуду царівну Бадр аль-Будур! І я пошлю сватів до її батька-царя.
– О сину мій, благаю, не кажи таких слів! – вигукнула мати. – А що, як хтось почує їх? Хіба ж ти рівня царівні? Адже ти не вельможа і не емір! Та й хто б це пішов сватати царську дочку?
– О матінко, тільки ти можеш це зробити! – відповів Аладдін. – Хто ж іще пішов би просити для мене дочку в царя, опріч тебе? Матінко, благаю, піди до палацу!
– Чи таке видано, чи таке чувано? – вигукнула мати. – Чи ж я із розуму зсунулась?! Забудь про це й думати! Чий ти син, щоб свататись до царської доньки?! Батько твій був бідний кравець! Найбідніший з усіх кравців міста! А я, твоя мати, хто я така? Мої батьки – найубогіші люди в місті. А цар віддасть царівну тільки за царського сина, рівного йому родом, вельможністю й шляхетністю!
Аладдін слухав матір, і коли та скінчила говорити, відповів:
– О матінко, я думав про це! Так, я бідняцький син. Але все одно я здійсню те, що намислив! І якщо ти не допоможеш своєму синові – не жити йому на білому світі! Врятуй же мене – адже я в тебе одинак!
Заплакала мати й мовила:
– Авжеж, сину, я – твоя мати, ти – кров мого серця, і немає в мене нікого, крім тебе! І я бажаю, я мрію про те, щоб ти одружився із рівнею! Адже коли я почну шукати тобі дружину, мене відразу спитають, чи є в тебе ремесло, земля або сад. І мені буде соромно відповідати на це навіть таким злидарям, як ми самі. Та хіба ж я насмію сватати за тебе дочку в царя, вище за якого на землі нема нікого й не буде?! Не стане в мене на це духу, сину! Навіть у палац я не пройду – мене туди не пустять. А якби й пустили – що б сказала я царю? А дарунок? Адже до царя, сину, не підеш без коштовного дарунка! Кажуть, правда, що володар наш добрий і справедливий, – проте ніхто не зважиться чогось у нього просити, якщо не має заслуг перед ним або перед державою чи ж якоїсь іншої приключки. А хіба ти прислужився чимось цареві або державі, щоб дістати від нього нагороду, на яку сподіваєшся? Не личить це тобі, сину, і не дарує нікому цар таких нагород! То як можу я наражати себе на небезпеку, просячи для тебе в царя його дочку?
Почувши від матері такі розумні й розважливі слова, Аладдін мовив:
– О матінко, все, що ти сказала, мудро й справедливо, але ж я покохав царівну Бадр аль-Будур щирим та палким коханням і не матиму спокою, поки не здобуду її! Що ж до дарунка цареві – то дарунок у мене є, і кращого, гадаю, не знайдеться ні в кого в світі.