Але, змушений після цієї сутички повернути корабель додому, він нескінченні дні, тижні й місяці пролежав в койці сам на сам зі своєю мукою, серед лютої зими обминаючи грізний, ревучий патагонський мис, і саме тоді його пошарпане тіло й зранена душа взаємно просочилися кров’ю і, злившись отак у одне, зробили з нього шаленця. Що манія остаточно заволоділа ним лиш тоді, у зворотному рейсі після сутички з китом, — це більш ніж ясно з того, що дорогою він часом поводився як буйний божевільний! І хоч він зостався без ноги, та в його єгипетських, Озірісових грудях ще таїлося стільки життєвої сили, до того ж примноженої гарячкою, що помічникам доводилося міцно зв’язувати його. Шторми скажено розгойдували судно, і він гойдався разом з ним у своїй гамівній сорочці. Та коли вони дісталися до спокійних широт і корабель, розпустивши ліселі, поплив по лагідних тропічних водах, шаленство Ахавове неначе зосталося позаду, за бурунами мису Горн, і старий капітан почав виходити зі свого темного барлога на благодатне сонце й повітря. Але й тоді, коли він знову постав перед командою рішучий, зосереджений, хоча й поблідлий, і почав віддавати спокійні накази, а його помічники вже дякували богові, що те жахливе божевілля минулося, — навіть тоді Ахав у глибині серця шаленів. Людське безумство часом буває по-котячому хитрим і підступним. Інколи вам здається, ніби воно минулося, але насправді воно, можливо, тільки набуло якоїсь витонченішої форми. Отак і цілковите божевілля, що спіткало Ахава, зовсім не минулось, а тільки сховалось углиб і причаїлось. Так горда, невгамовна річка Півночі, Гудзон, тече в гірських ущелинах потоком нешироким, зате незміренно глибоким. Та як у цій Ахавовій маячні, хоч і текла вона вузьким річищем, не згубилося ні краплі з його первісного безбережного божевілля, так і в тому божевіллі не згубилося й краплі з його великого природного розуму. Тільки колись цей розум був живою незалежною силою, а тепер став живим знаряддям безумства. Коли дозволите вжити такої екстравагантної метафори, Ахавове часткове божевілля штурмувало його загальний здоровий глузд і здобуло ту фортецю, а потім повернуло всі її гармати на свою власну божевільну ціль; отож Ахав, аж ніяк не позбувшися своєї сили, тепер мав у цій єдиній справі в тисячу разів більше снаги, ніж міг він спрямувати на якусь розумну мету, бувши здоровим.
Це дуже багато; і все ж більша, глибша, темніша частина Ахавового єства лишається ще не розкрита. Та робити глибини приступними для всіх — річ марна; а істина — завжди в глибині. Звивистими сходами спустімось далеко вниз із самої серцевини цього шпилястого Клюнійського палацу[61], де ми тепер стоїмо; хай хоч який він пишний і дивовижний, покиньмо його. Зійдіть, о благородні й смутні душі, до отих просторих залів римських терм: там, далеко внизу під вигадливими шпилями, що височать над поверхнею людської землі, таїться коріння величі людини, вся її грізна замшіла сутність — мов сама сивоборода старовина, похована серед інших старожитностей, усадовлена на трон із їхніх торсів! Отож, посадивши цього владаря-бранця на розбитий трон, великі боги глумляться з нього, а він, мов каріатида, терпляче сидить, підтримуючи своїм зледенілим чолом нагромаджені склепіння сторіч. Спустіться ж сюди, горді й смутні душі! Спитайте цього гордого й смутного владаря! Ви схожі на нього, наче його нащадки. Так, так, це від нього ви походите, о юні владарі-вигнанці, і тільки від свого похмурого предка почуєте ви прастару державну таємницю.
Так ось, у глибині Ахавового серця були проблиски такого розуміння: "Всі мої засоби цілком згідні зі здоровим глуздом, тільки спонуки й мета — божевільні". Але, не маючи спромоги ні усунути цей факт, ні змінити, ні обійти його, він свідомо таїв його перед людьми весь час від початку й до останку. Але то було тільки зовнішнє прикидання: наміри його лишались непохитні. І все ж йому щастило ховати своє безумство так добре, що, коли він нарешті ступив на берег своєю кістяною ногою, ніхто в Нентакіті ні про що не здогадався: в ньому бачили тільки людину, цілком природно приголомшену страшним нещастям, яке її спіткало, пройняту ним до самого живця.
І напади явного безумства, що ставалися з ним іще в морі, всі пояснювали тим самим. А також і ще тяжчу похмурість та задуму, що не сходила з його чола аж до того дня, коли він на "Пекводі" знову вийшов у море, в оцей нинішній рейс. Дуже можливо, що бистрі в розрахунках жителі того розважливого острова, бачачи такі непевні симптоми, навіть не подумали, що Ахав, можливо, вже не годиться на роль капітана в новому плаванні; навпаки, вони схильні були до думки, що з тих самих причин він став іще більше придатним для такого відчайдушного й зухвалого діла, як криваве полювання на китів. Саме така людина, яку пожирає зсередини і сушить іззовні невідчепна, невиліковна манія, — аби тільки знайти її, ту людину, — неодмінно здалась би найвідповіднішою для того, щоб кинути свій гарпун і націлити свій спис у найстрахітніше з усіх страховищ. А коли така людина з якихось причин нездатна до цього фізично, то, знов же, хто міг би краще за неї нацьковувати на те страховище своїх підлеглих?
Та хай там уже як, а певне одне: Ахав, носячи в собі під сімома замками божевільну таємницю своєї невгамовної злості, умисне вирушив у цей рейс із єдиною, всепоглинною метою: наздогнати й убити Білого Кита. Якби хтось із давніх його приятелів і компаньйонів на березі хоч трошечки здогадувався про те, що таїлося в ньому вже тоді,— як поквапно ці перелякані доброчесні люди вирвали б корабель із рук такого диявола у плоті! Їм ішлося про зисковний рейс, прибуток від якого можна злічити в дзвінких доларах. А він націлив себе на зухвалу, невблаганну, протиприродну помсту.
І ось тепер цей сивоголовий старий нечестивець із прокльонами ганявся по всьому світу за Йововим китом на чолі команди, зібраної з усяких покручів, відступників, парій, канібалів, яких до того ж не могли держати в шорах його помічники, бо Старбак, цей добромисний та доброчесний чоловік, сам-один, без нічиєї підтримки, був безсилий проти нього, Стаб — до всього байдужий, легковажний відчайдух, а Фласк — наскрізь пересічний юнак. Така команда з такими командирами була наче навмисне дібрана якимсь пекельним фатумом, щоб допомагати Ахавові у здійсненні його маніяцької помсти. Як воно вийшло, що ці люди так радо відгукнулись на гнівний заклик свого старого капітана, якими лихими чарами були одержимі їхні душі, що часом Ахавова ненависть здавалась їм їхньою власною, а Білий Кит — їхнім непримиренним ворогом так само, як і Ахавовим, як воно все вийшло, і що таке був для них Білий Кит, і чому в їхніх підсвідомих уявленнях він якимсь невиразним, незбагненним чином уособлював великого, підступного злого духа житейських морів, — щоб пояснити це, треба поринути глибше, ніж спроможен Ізмаїл. Хто здатен по приглушеному стукові кайла, чутному то звідти, то звідти, вгадати, в якому напрямі веде свою штольню той підземний копач, що працює в кожному з нас? І хто не відчуває, що його кудись тягне чиясь нездоланна рука? Чи може встояти на місці човник, коли його тягне на буксирі сімдесятичотирьохгарматний корабель? Щодо мене, то я віддався на волю часу й простору; та хоч і палав прагненням зустрітися з китом, але не бачив у ньому нічого, крім смертельного зла.
42
БІЛІСТЬ КИТА
Що означав Білий Кит для Ахава, вже пояснено; та я ще не сказав, що він означав часом для мене.
Опріч тих досить очевидних міркувань про Мобі Діка, котрі не можуть не розбудити певну тривогу в будь-чиїй душі, була ще й інша думка — чи, краще сказати, пов’язаний з Мобі Діком невиразний, безіменний жах, який інколи досягав такої сили, що цілковито притлумлював усі інші думки та почуття. Той жах був такий загадковий, такий невимовний, що я майже не маю надії витлумачити його словами. Мене чомусь понад усе інше жахала ота білість Мобі Діка. Я не можу й сподіватися, що мені пощастить це пояснити; і все ж, хай незв’язно, хай приблизно, я мушу пояснювати, бо інакше всі ці розділи будуть ні до чого.
Хоча в багатьох природних, звичайних речах білість витончено підкреслює їхню красу, немовби вділяючи їм щось зі своїх особливих переваг, як-от у мармурі, камеліях, перлах; і хоч багато народів у той чи інший спосіб визнали певну царствену гідність цієї барви — адже навіть пишні варварські королі Пегу, давньої бірманської столиці, ставили титул Володаря Білого Слона поперед усіма іншими високомовними позначеннями своєї самодержавності, та й сучасні королі Сіаму помістили зображення цієї самої сніжно-білої тварини на своє королівське знамено, а на прапорі Ганноверу ми бачимо силует сніжно-білого огиря, і велика Австрійська імперія, спадкоємиця цезарів всемогутнього Риму, теж обрала символічною барвою своїх монархів цей імператорський колір; і хоч ця особлива його перевага виразилася й у самому роді людському, даючи білій людині беззастережну вищість над будь-якою темношкірою расою; і хоч, окрім усього цього, білий колір був навіть визнаний кольором радості, бо ж і стародавні римляни позначали святкові дні білим камінцем; і хоч у багатьох інших земних уявленнях та асоціаціях цей колір став ознакою чогось зворушливого й шляхетного — як-от невинності наречених, старечої лагідності; і хоч у червоношкірих тубільців Америки білий пояс-вампум, піднесений у дарунок, означав найвищу честь; і хоч у багатьох краях біла горностаєва мантія судді символізує суверенність правосуддя, а молочно-білі коні, впряжені в карети королів та королев, підтримують у повсякденності їхню пишноту; і хоч навіть у найвищих таїнствах найвеличніших релігій світу білий колір був обраний символом божественної чистоти та могутності: вогнепоклонники Персії вважали найсвященнішою річчю на своєму вівтарі роздвоєний білий вогник, а в еллінській міфології сам великий Зевс утілювався в сніжно-білого бика, та й у благородних ірокезів найбільшим релігійним святом, яке справлялося серед зими, було принесення в жертву священного Білого Пса — бо це бездоганне, незрадливе створіння вони вважали найкращим посланцем, якого лишень можна вирядити до Великого Духа зі щорічним засвідченням їхньої вірності йому; і хоч християнські священнослужителі виводять із латинської назви білого кольору назву свого обрядового убору — альби, чи то стихаря, — надяганого під рясу; і хоч в урочистих церемоніях римського католицтва білий колір відіграє особливу роль у обряді страстей господніх; і хоч у Одкровенні святого Іоанна спасенникам надано білі шати, а двадцять чотири старці стоять у білих одіннях перед великим престолом, і Подібний до Сина Людського, що сидить на тому престолі, теж білий, немов біла вовна, — одначе, попри нагромаджені тут асоціації з усім приємним, почесним, високим, у самій найглибшій сутності білої барви таїться щось невловне, що вселяє в душі більше жаху, ніж зловісний червоний колір крові.
Саме ця невловна якість і є причиною того, що білість, відокремлена від приємніших уявлень і поєднана з чимось таким, що жахливе й само по собі, підсилює ту його жахливість до найвищого ступеня.