Навкруги плавали котики, і я все чекав, що на обрії ось-ось покажеться якась промислова шхуна. Після полудня, коли південно-західний вітер подужчав, ми й справді побачили вдалині якусь шхуну. Але вона скоро щезла з очей, і знов ми залишилися самі серед моря.
Потім були туманні дні, коли навіть Мод журилася й не чути було її веселих слів; були дні тиші, коли ми плавали серед спокійного неосяжного простору, пригнічені його величчю, і дивувалися, що ми ще живі й навіть боремося за життя; були дні хвищі й снігу, коли нас проморожувало наскрізь; були дні дощів, коли ми збирали в наші барильця воду, що збігала з мокрого вітрила.
І щодалі я кохав Мод палкіш і палкіш. Вона була така розмаїта, така багата на настрої. Я називав її "стобарвно-настроєвою". Давав я їй і інші назвиська, ще й пестливі, але все це тільки подумки. Хоч слова кохання тисячу разів ладні були зірватися в мене з уст, але я знав, що не час освідчуватись. Не час хоч би тому, що недоречно питати жінку, чи кохає вона тебе, коли ти взявся її рятувати й захищати. Та хоч яке було складне моє становище — не тільки через це, але й з інших причин,— я тішив себе тим, що поводивсь як слід, що ні знаком, ні поглядом не виказав свого кохання. Ми були просто добрі друзі, і наша приязнь щодень міцніла.
Що мене найбільше в ній дивувало — це її цілковита безстрашність. Грізне море, утла шлюпка, шторм, знегоди, наша безпорадність, самотність,— усе, що могло злякати навіть щонайміцнішу фізично жінку, начебто зовсім не вражало її, дарма що ця дівчина знала життя тільки в його найвигідніших, штучно полегшених формах і була ніби зіткана з чистого вогню, роси й імлистого серпанку, з усього ніжного, лагідного й жіночного. А втім, я помиляюся. Вона була не безстрашна, вона боялась, але вона мала мужність. Плоть і муки плоті дісталися їй як спадщина, але ті муки тяжіли тільки на плоті, а плоть її — то була ще не вона. Єство її було скорше духом життя, його духовною суттю,— завжди спокійне, як її очі, завжди сповнене непохитної віри у тривкий лад повсякчас мінливого всесвіту.
Знову настали штормові дні. День і ніч ревів океан, загрожуючи нам білими бурунами, а вітер жбурляв шлюпку рукою велета. І весь час нас відносило далі й далі на північний схід. І ось одного разу, коли шторм лютував, як ніколи, я кинув стомлений погляд на море, в завітряний бік, нічого не шукаючи, а просто звертаючись до розгніваної стихії з німим благанням, щоб вона вгамувалась і дарувала нам життя. Але, глянувши, я очам своїм не повірив. Безсонні ночі й дні, повні турботи, либонь, затьмарили мені розум. Я оглянувся на Мод, щоб переконатись, що я ще на цьому світі. Її любі мокрі щоки, її кучері, які маяли на вітрі, її відважні карі очі переконали мене, що я не з’їхав з глузду. Я знову скинув поглядом у завітряний бік і знову побачив чорний, високий і голий кам’яний мис, що здіймався з хвиль: об його підніжжя розбивався бурхливий прибій, кидаючи вгору піняві бризки, а на південний схід тяглася чорна непривітна смуга берега, облямована білим шумовинням.
— Мод! — гукнув я.— Мод!
Вона обернула голову й теж побачила землю.
— Та невже це Аляска? — скрикнула вона.
— На жаль, ні,— відказав я і спитав:— Ви вмієте плавати?
Вона похитала головою.
— І я не вмію,— сказав я.— Тоді нам доведеться добиратись до берега не плавцем, а знайти якийсь прохід між побережними скелями, щоб завести туди шлюпку. Тільки негайно і напевно.
Я говорив бадьоро, хоч сам був далеко не спокійний, і Мод те помітила. Вона пильно подивилась на мене й промовила:
— Я ще не подякувала вам за все, що ви зробили для мене, але...
Вона завагалася, ніби підшукуючи найкращі слова, щоб висловити свою вдячність.
— Ну? — сказав я різко, бо мені не дуже сподобалося, що вона надумала мені дякувати.
— Та допоможіть же мені! — засміялася вона.
— Віддати борг вдячності перед смертю? Ні. Ми ще не збираємось умирати. Ми маємо висісти на цьому острові і ще до вечора знайти захисток для себе.
Я говорив рішучим тоном, дарма що сам не вірив у свої слова. Та не страх спонукав мене брехати. Страху я не відчував, хоч був певен, що нам ніяк не втекти від смерті в кипучих бурунах серед скель, які швидко на нас насувалися. Шкода було й гадки підняти вітрило й відійти від берега: вітер відразу перекинув би шлюпку, і хвилі залили б її в одну мить; а крім того, вітрило разом із щоглою й запасними веслами бовталися серед хвиль попереду нас.
Отож, кажу, я не боявся своєї власної смерті, що чигала на мене десь там за кілька сот ярдів, але мене жахала думка, що Мод має вмерти. В моїй клятій уяві вже постало її знівечене тіло, що б’ється об скелі, і це було занадто жахливо. Я намагався думати, що ми врятуємось, що нам пощастить висісти на берег, і тому казав не те, у віщо вірив, а те, у віщо хотілося вірити.
Я вжахнувся цього видовища моторошної смерті, і на мить у мене в голові майнула дика думка: порвати Мод в обійми і стрибнути з нею через борт. Потім я наваживсь чекати до останку і тільки тоді, як уже не буде жодної надії, вхопити її в обійми, сказати їй про своє кохання і кинутись разом з нею у вир смерті.
Ми несвідомо присунулися ближче одне до одного. Її рука в рукавиці знайшла мою руку, і так, без слів, чекали ми свого кінця. Ми були недалеко від смуги прибою біля скелястого виступу берега, і я напружено вдивлявся вперед: а може, якась випадкова течія або сильна хвиля підхопить і пронесе нас повз буруни.
— Ми проскочимо! — сказав я вдавано бадьоро, однак не ввів тим в оману ні себе, ні її.
— Біс його батькові, ми таки проскочимо! — крикнув я ще за п’ять хвилин.
З того хвилювання я, бачте, аж залаявсь — трохи чи не вперше зроду.
— Перепрошую,— сказав я.
— Отепер ви переконали мене,— відповіла вона, ледве всміхнувшись.— Тепер і я вірю, що проскочимо.
Вдалині за мисом здіймався високий берег, і надбережна смуга утворювала глибоку бухту. Нараз ми почули якийсь невпинний приглушений ревіт. Він схожий був на далекий протяглий грім і долітав до нас проти вітру, перекриваючи гуркіт прибою і завивання бурі. Ми обійшли мис, і перед нами відкрилася вся бухта,— білий, вигнутий півмісяцем, піщаний берег, на який накочувалися буруни прибою. Берег укривали міріади котиків. Це від них ішов такий страшний ревіт.
— Ліжбисько! — скрикнув я.— Тепер ми справді вря-товані. Тут повинні бути люди й вартові судна, щоб захищати звіра від мисливців. Можливо, десь тут на березі є навіть пост.
Та, придивившись краще до бурунів, що набігали на берег, я сказав:
— Кепсько, та все ж краще, як було. А якщо боги будуть ласкаві до нас, то ми, обійшовши цей другий мис, підпливемо до цілком захищеного берега, де зможемо висісти, і ніг не замочивши.
І боги таки зглянулися. Південно-західний вітер підганяв шлюпку, і ми, трохи не налетівши на скелю, обігнули другий мис і майже на одній лінії з цими двома побачили третій. Але яка ж нам відкрилася бухта! Вона врізалася далеко в берег, і приплив, що саме починавсь, підхопив нас і поніс у бухту. Тут море було спокійне, хвилі хоч і чималі, та не круті; я витяг плавучу кітву й почав гребти. Від мису берегова лінія завертала на південний захід, і в бухті ми побачили ще другу бухточку — добре захищену природну гавань. Вода там була спокійна, як у ставку, і тільки зрідка водяна поверхня трошки рябіла, коли сюди через грізний мур скель, що тягся понад берегом футів за сто від води, долітали слабенькі подуви вітру — відгомін шторму.
Тут котиків не було зовсім. Кіль шлюпки врізався в гальку. Я вистрибнув і простяг руку Мод. За мить і вона стояла біля мене. Та коли я відпустив її, вона знову схопилася за мою руку. Я теж захитався й трохи не впав на пісок. То була інерція: нас так довго гойдало на хвилях, що тепер ми не могли встояти на твердому грунті. Ми чекали, що грунт у нас під ногами теж має підніматись і влягати і що скелястий мур почне нахилятись туди й сюди, немов борт корабля. За звичкою, ми несамохіть силкувались урівноважити ті рухи, що їх насправді не було, і таким чином самі втрачали рівновагу.
— Ні, я мушу сісти,— сказала Мод, нервово засміявшись, і, наче п’яна, відразу ж сіла на пісок.
Я підтяг вище нашого човна і сів поруч неї. Так ми висадилися на наш "Острів Зусиль" — двоє людей, що, пробувши стільки на морі, почувалися тепер хворими на "земну хворобу", як ото люди в морі хворіють на морську.
РОЗДІЛ XXIX
— От дурень! — голосно вигукнув я спересердя.
Я допіру розвантажив шлюпку і переніс усе, що було в ній, вище на берег, туди, де я вирішив розташуватись. На березі був плавник, хоч і небагато, і коли я глянув на бляшанку кави, взяту з комори на "Привиді", мені спало на думку розпалити багаття.
— Ну й ідіотище! — не вгавав я.
— Що ви, що ви! — промовила Мод лагідно-докірливо, а тоді поцікавилась, чому саме я дурень і ідіотище.
— Нема ж бо сірників! — простогнав я.— Я не взяв жодного сірника. І тепер у нас не буде ні гарячої кави, ні юшки, ні чаю, нічогісінько.
— А хіба... Робінзон Крузо не тер паличку об паличку? — протягло сказала вона.
— Знаєте, я досить начитався розповідей людей, що самі зазнавали корабельних аварій. І всі вони марно пробували здобути вогонь у такий спосіб,— відказав я.— Пригадую Вінтерса, газетного репортера, що побував на Алясці й у Сибіру. Раз якось у клубі він розповідав нам, як намагався добути вогню за допомогою двох цурпалків. Виглядало воно дуже кумедно. Оповідач він був незрівнянний, але це була історія невдачі. Пригадую, наприкінці він сказав, блиснувши своїми чорними очима: "Панове, в полінезійців воно виходить, виходить і в малайців, але даю вам слово честі, що білий цього не втне".
— Та досі ж ми обходились без вогню,— сказала Мод весело.— Якось обійдемося й далі.
— Але ж кава, подумайте лишень! — кричав я.— І то добра кава, я знаю. Я взяв її з власних запасів Ларсена. А подивіться-но, які чудові дрова!..
Мушу визнати, що мені таки прикро хотілося кави, а незабаром я довідався, що й Мод дуже любить той трунок. До того ж ми так довго були без гарячої страви, що все у нас захолонуло всередині так само, як і зовні. Щось гаряче нас би дуже покріпило. Однак я облишив нарікати і почав робити з вітрила намет для Мод.
Мавши весла, щоглу, шпринт і гік, та ще й чималий запас линви, я був певен, що легко з цим ділом упораюся.