Porte-crayon дома мені теж не подобався; я поклав його в стіл, потішаючи себе, проте, тією думкою, що це річ срібна, капітальна й студентові дуже корисна.
Розпечатавши чвертку, добре набивши люльку червоно-жовтим, дрібно нарізаним султанським тютюном, я поклав па неї горящу губку і, взявша чубук між середнім та підмізинним пальцем (так мені особливо подобалося), почав тягти дим.
Запах тютюну був дуяіе приємний, але в роті було гірко й дух забивало. Проте я, не звертаючи на це уваги, досить довго втягував у себе дим, пробував пускати кільця й затягувався. Скоро по всій кімнаті пішли блакитняві хмари диму, люлька почала хрипіти, гарячий тютюн підскакувати, а в роті я відчу" гіркість і голова трошки почала туманіти. Я хотів був уясе облишити й тільки подивитись із люлькою в люстерко, як на диво, захитався на ногах, кімната пішла обертом, і, подивившись у люстерко, до якого я насилу підійшов, я побачив, що обличчя мені "було біле, як крейда. Ледве я встиг упасти на канапу, як почув таку млость та слабкість, що мені здалося, що люлька для мене смертельна і що я вмираю. Я серйозно злякався й хотів уже кликати людей на допомогу й посилати по лікаря.
Проте, страх цей тривав недовго. Я незабаром зрозумів, у чім справа, і з неймовірним головним болем, розслаблений, довго лежав на канапі, тупо-уважливо придивляючись до герба Бостанджогло, намальованого на чвертці, до люльки, що валялась на полу, недокурків та рештків кондитерських пиріжків, і з розчаруванням засмучено думав: "Мабуть, я ще не зовсім великий, коли не можу курити, як інші, і що, мабуть, не доведеться мені, як іншим, тримати чубука між середнім та підмізинним пальцями, затягатись і пускати дим крізь русі вуса".
Дмитро, що заїхав по мене о п'ятій* годині, застав мене в цьому неприємному стані. Випивши шклянку води, проте, я майже зовсім оклигав і готовий був їхати з ним.
— І що ото вам за охота курити, — сказав він, дивлячись: на сліди мого куріння: — все це дурниці й марнотратство. Я дав собі слово не курити... Однак, їдьмо швидче, треба ще заїхати по Дубкова.
ХІГ. ЩО РОБИЛИ ВОЛОДЯ З ДУБКОВИМ
Скоро Дмитро ввійшов до мене в кімнату, з його обличчя,, ходи й властивого йому жеста підчас поганого настрою — підморгуючи оком, гримасливо смикати головою вбік, наче для того, щоб поправити краватку, я зрозумів, що він був у своєму холодно-упертому настрою, який находив на нього, коли він був незадоволений із себе, і який завжди остудливо впливав на моє до нього почуття. Останнім часом я вже починав спостерігати й обмірковувати вдачу свого друга, але приязнь наша через те ніяк не зменшилася: вона ще була така молода й міцна, що, з якої б сторони, я не дивився на Дмитра, я не міг не вважати його за щось бездоганне. В ньому були дві різні людини, які обидві були для мене прекрасні. Одна, яку я так любив, — добра, ласкава, лагідна, весела, і свідома цих приємних властивостей. Коли Дмитро був у такому настрою, ввесь його вигляд, звук голоса, всі рухи, здавалося говорили: ая лагідний і доброчесний, і всі ви можете це бачити". Друга людина в ньому й яку я тільки тепер починав пізнавати й перед величністю якої схилявся — була людина холодна, сувора до себе й до інших, горда, релігійна до фанатизму й педантично-моральна. Тепер якраз Дмитро був цією другою людиною.
З одвертістю, що була неодмінною умовою наших взаємин, я сказав йому, коли ми сіли на бігунці, що мені було сумно й боляче бачити його в теперішній щасливий для мене день у такому важкому, неприємному для мене, настрою.
— Мабуть, щось збентеясило вас: чом же ви мені не скажете?
— Миколонько! — відповів він поволі, нервово повертаючи голову вбік і підморгуючи, — якщо я обіцяв ні з чим не ховатись од вас, так ви й не маєте причин підозрівати в мені потайливість. Не можна завжди бути в однаковому настрою, а якщо мене щонебудь збентежило, так я й сам того не розумію.
"Яка це на диво одверта, чесна вдача",—подумав я і більше не говорив до нього.
Ми мовчки приїхали до Дубкова. Квартира Дубкова була надзвичайно гарна, чи, може, видалася мені такою. Всюду були килими, картини, завіси, строкаті шпалери, портрети, вольтерівські крісла, вигнуті крісла, на стінах висіли рушниці, пістолі, кисети і якісь картонні звірячі голови. Побачивши цей кабінет, я зрозумів, кого наслідував Володя, прикрашаючи свою кімнату. Ми застали Дубкова й Володю за картами. Якийсь незнайомий мені добродій (мабуть, незначний, як видко було з його соромливого вигляду) сидів коло стола й дуже уважно дивився на гру. Сам Дубков був у шовковому халаті й м'яких черевиках. Володя без сурдута сидів просто нього на дивані і, як видко було З його розгорілого обличчя й незадоволеного швидкого погляду, що його він, на секунду відірвавшись від карт, кинув на нас, був дуже зайнятий грою. Побачивши мене, він почервонів іще більше.
— Ну, тобі здавати, — сказав він Дубкову. Я зрозумів, що йому було неприємно, що я знаю про те, що він грає в карти. Але в його обличчі не було помітно замішання; воно ніби говорило мені: атак, граю, а ти дивуєшся лише через те, що молодий ще. Це не тільки не зле, а так і треба робити юнакам нашого віку".
Я відразу відчув і зрозумів це.
Дубков, проте, не почав здавати карти, а підвівся, потиснув усім руки, посадовив і запропонував люльки, од яких ми відмовились.
— Так от він, наш дипломат, причинець урочистого свята,— сказав Дубков. — Ій-богу, надзвичайно скидається на полковника.
— Гм!—мукнув я, почуваючи, що на моєму обличчі розпускається дурнувато-самовдоволена усмішка.
Я поважав Дубкова, як тільки може поважати шістнадцятилітній хлопець двадцятисемилітнього адьютанта, про якого всі великі кажуть, що він надзвичайно порядний юнак, який танцює, говорить по-французькому і який, в душі зневажаючи мою молодість, намагається якнайкраще це приховувати.
Незважаючи на всю мою пошану, за ввесь час нашого з ним знайомства мені, бозна чого, було завжди важко й ніяково дивитись йому в вічі. А я помітив потім, що мені ніяково дивитись у вічі людям трьох категорій: тим, які далеко гірші за мене, тим, які далеко кращі за мене, і тим, з якими ми не наважуємось сказати один одному щонебудь, що обидва знаємо. Може, Дубков був і кращий, може — гірший за мене, але напевне вже було те, що він дуже часто брехав, не признаючись у цьому, що я помітив у ньому цей дефект і, розуміється не наважувався йому говорити про нього.
— Зіграймо ще одного короля, — сказав Володя, смикаючи плечем, як тато, і тасуючи карти.
— От пристає! — сказав Дубков: — колись дограємо. Ну, а втім, одного — зіграймо.
Поки вони грали, я дивився на їхні руки. У Володі була велика, красива рука; великий палець відхилявся, а решта згинались, коли він держав карти, точнісінько так, як у тата, і мені навіть здавалося якийсь час, що Володя навмисне так держить руки, щоб бути схожому на великого; але, глянувши на його обличчя, зараз видко було, що він ні про що не думає, опріч гри. У Дубкова, навпаки, руки були маленькі, пухкі, загнуті всередину, надзвичайно меткі і з м'якими пальцями; саме той сорт рук, на яких бувають каблучки і які належать людям, що мають схильність до ручних робіт і люблять мати красиві речі.
Мабуть, Володя програв, бо добродій, що дивився до нього в карти, зауважив, що Володимирові Петровичу страшенно не щастить, і Дубков, діставши портфель, записав туди щось і, показавши записане Володі, спитав: "так?"
— Так! — сказав Володя, удавано байдуже подивившись у записну книжку, — тепер їдьмо.
Володя повіз Дубкова, мене повіз Дмитро в своєму фаетоні.
— В чого це вони грали? — спитав я Дмитра.
— В пікет. Дурна гра, та й узагалі гра — нерозумна річ.
— А вони на великі гроші грають?
— Не на великі, але всеж недобре.
— А ви не грайте?
— Ні, я дав слово не грати; а Дубков не може, щоб кого-небудь не обіграти.
— Так це ж він негаразд робить, — сказав я..— Володя, мабуть, гірше грає, ніж він.
— Зрозуміла річ, негаразд, але особливо поганого нічого тіт немає. Дубков любить грати і вміє грати, а втім він чудова людина.
— Та я зовсім і не думав... — сказав я.
— Та й не можна про нього нічого поганого думати, бо він •справді чудова людина. І я його дуже люблю і завжди любитиму, незважаючи на його деякі звички.
Мені чомусь здалося, що саме через те, що Дмитро надто палко оступався за Дубкова, він уже не любив і не поважав його, але не признавався в тому через упертість свою та ще через те, щоб ніхто не міг закинути йому непостійности. Він був із тих людей, що роблять друзів на все життя, не так через те, що ці друзі завжди для них однаково милі, як через те, що раз, навіть помилково, полюбивши людину, вони вважають за безчесне розлюбити її.
XV. МЕНЕ ПОЗДОРОВЛЯЮТЬ
Дубков і Володя знали у "Яра" всіх людей на ймення, ї від швейцара до хазяїна всі давали їм велику шану. Нас зараз же провели в окрему кімнату й подали Якийсь дивний обід, що його Дубков вибирав з французької картки. Пляшка замороженого шампанського, на яку я намагався дивитись цілком
байдуже, була вже приготовлена. Обід пройшов дуже приємно й весело, незважаючи на те, що Дубков, своїм звичаям, розповідав дуже дивні нібито справжні пригоди,— між іншим, як його бабуся вбила з мушкетона трьох розбійників, що напали на неї (при чім я почервонів і, спустивши очі, одвернувся від нього), — і незважаючи на те, що Володя видимо лякався щоразу, коли я починав щонебудь говорити (і це було зовсім даремно, бо я не сказав, здасться, нічого особливо недоладного). Коли подали шампанське, всі поздоровили мене, і я випив через руку сена ти" з Дубковим і Дмитром і поцілувався з ними. Я не знав кому належить подана пляшка шампанського (вона була гуртова, як мені потім пояснили), і хотів почастувати приятелів на свої гроші, які я раз-у-раз намацував у кешені: отож я дістав потихеньку десятку і, підкликавши до себе льокая, дав йому гроші і пошепки, але так, що всі чули, бо мовчки дивились на мене, сказав йому, щоб він був у яс е такий ласкавий, приніс іще півпляшечки шампанського. Володя почервонів, почав так сіпатись і злякано дивитись на мене й на всіх, що я відчув, яку зробив помилку, але півпляшечки принесли, і ми її залюбки випили. Здавалося ввесь час, що нам дуже весело.