Вигнанці

Артур Конан Дойл

Сторінка 39 з 112

Ця печера була чудового ізумрудно-зеленого кольору, світлого й чистого з країв, у глибині ж вона вилискувала темним пурпуром і синявою. Але не краса грота, не певність порятунку викликали крики радісного захвату й здивовання, що вирвалися з уст усіх… На крижаній брилі, спокійно покурюючи череп'яну люльку, сидів не хто інший, як капітан Ефраїм Саведж із Бостона! Одну мить вигнанці подумали, що це його привид. Але привиди не з'являються в такому прозаічному вигляді, а тон його голосу незабаром довів нещасним мандрівникам, що це він сам власною персоною і далеко не в смиренному христіанському настрої.

— Друже Томлінсон, — загорлав він, — коли я наказую пливти до айсберга, то, значить, хочу, щоб ви пливли прямісінько туди, а не розгулювали по океану. Через вас я ледве не втопився. Ще добре, що в мене знайшовся сухий тютюн і коробка з губкою.

Не відповідаючи на докори капітана, штурман направив човен до спадистого виступу, пробитого носом бригантини так, що до нього можна було зручно пристати. Капітан Саведж, схопивши з човна клунок із сухою одежею, зник у печері і незабаром повернувся, зогрітий і заспокоєний душею. Баркас перекинули догори дном, щоб сидіти на ньому, вийняли з нього решітки й дошки і, накривши їх ковдрами, зробили постіль для молодої жінки. Потім відкрили діжечку з сухарями.

— Ми боялися за вас, Ефраїм, — промовив Амос Грін. — У мене було так важко на серці, бо я думав, що вже ніколи більше не побачусь з вами.

— Ну, Амос, тобі б слід знати мене краще.

— Але як ви потрапили сюди, капітан? — спитав Томлінсон. — Я думав, ви потонули разом з кораблем.

— Так і було. Це вже третій корабель, з яким я йду на дно, тільки поки що мені не вдається лишитися там. Сьогодні я пірнув глибше, ніж на "Скороході", але не так, як на "Губернаторі Вінтропі". Коли я винирнув, то поплив до айсберга, знайшов цей куток і заліз у нього. Радий вас бачити, бо боявся, чи не потонули ви.

— Ми повернулися відшукати вас і в пітьмі розминулись. Що нам тепер робити?

— Напнемо цей парус, зробимо приміщення для дівчини. Потім повечеряємо і виспимось по змозі. Сьогодні роботи більше немає, а завтра може виявитись багато.

Розділ XXVII

ТАНУЧИЙ ОСТРІВ

Ранком Амос Грін прокинувся від доторку чиєїсь руки до його обличчя. Він зірвався на ноги, перед ним стояв де Катіна. Екіпаж, що зостався живий, спав важким сном, скупчившись коло перекинутого човна Червона обвідка сонячного диска тільки-що з'явилась над морем; небо палало пурпуровою й оранжевою барвами, що поволі переходили від сліпучо-золотої на обрії до ніжно-рожевої в зеніті Перше сонячне проміння, падаючи прямо в печеру, блищало й відбивалось на крижаних кристалах, сповнюючи грот яскравим теплим світлом. Навряд чи якийсь чарівний палац міг дорівняти красою цьому плавучому притулкові, посланому втікачам природою.

Але ні американець, ні француз не були спроможні тішитися спогляданням новизни й краси цього чарівного краєвиду Обличчя де Катіна було серйозне, і Грін прочитав у його очах, що їм загрожує якась небезпека.

— Що трапилось?

— Гора розвалюється.

— Дурниці, мій любий. Вона міцна, як справжній острів.

— Я спостерігав її. Бачите он ту розколину, що йде вглиб від кінця нашого грота? Дві години тому я ледве міг просунути туди руку. Тепер я весь вільно зайду в неї. Кажу вам, гора розлазиться.

Амос Грін, дійшовши до краю лійкуватої діри, упевнився, що його друг каже правду: по тілу айсберга йшла зеленкувата звивиста розколина, утворена або прибоєм хвиль, або страшним ударом корабля. Він розбудив капітана Ефраїма і показав йому на загрозливу небезпеку.

— Ну коли в айсбергу буде теча, ми загинули, промовив капітан. — Та й швидко ж він тане.

Тепер було ясно видно, що крижані стіни, які здавалися такими гладенькими при місячному світлі, були пориті й покарбовані, мов обличчя старика, струмочками розталої води, які безнастанно збігали вниз. Вся величезна маса айсберга трохи підтанула і, зробилась надзвичайно крихкою Навкруги втікачів уже чулось, як зловісно канали й дзюркотіли незчисленні струмки, стікаючи в океан.

— Ей! Це що? — крикнув Амос Грін.

— Що таке?

— Ви нічого не чули?

— Ні.

— Я ладен заприсягтися, що почув чийсь голос.

— Неможливо Ми всі тут.

— Значить, це почулося мені.

Капітан Ефраїм пройшов до відкритого на море краю печери і обвів очима океан. Вітер зовсім ущух, і море простяглось на захід гладеньке й пустинне. Тільки поблизу того місця, де потонув "Золотий жезл", виднівся якийсь довгий чорний брус..

— Ми, мабуть, на шляху яких-небудь кораблів, — замислено промовив капітан. — Тут можуть бути рибалки, що ловлять тріску й оселедці. Втім, я думаю, тут занадто південно для них. Але ми, мабуть, миль за двісті від "Королівського порту" в Аркадії, якраз на лінії, по якій іде торгівля із св. Лаврентія. Коли б у мене було три гірських сосни, Амос, та сотня аршинів міцної парусини, я видерся б на вершину цієї штуки і приладнав би такі мачти з парусами, що ми з крижиною вскочили б прямісінько в Бостонську затоку Там я розламав би її, продав, та ще й нажився б трохи Вона важка, стара посудина, а все ж, якби підігнати її ураганом, могла б зробити вузол-другий на годину. Але що з тобою, Амос?

Молодий мисливець стояв, настороживши вуха, нагнувши голову і дивлячись убік з виглядом людини, яка напружено прислухається до чогось. Він тільки що хотів відповісти, як раптом де Катіна скрикнув, показуючи в глиб печери.

— Гляньте на розколину!

Вона поширшала ще на фут, відколи її оглядали, і була вже не розколиною, а цілою розпадиною чи проходом.

— Ходімо туди, — сказав капітан.

— Та тільки ж те й буде, що вийдемо на другий бік гори.

— Подивимось який краєвид звідти.

Капітан пройшов наперед, інші йшли слідком Між високими крижаними стінами, з яких, дзюркочучи, стікали струмочки, було дуже темно, над головами виднілась лише вузька, звивиста смужка блакитного неба.

Навпомацки, спотикаючись, вони помалу посувались уперед. Раптом прохід поширшав, і вони опинилися на великій крижаній площадці. Тут, у центрі, гора утворювала рівну западину, і з країв площадки здіймались високі крижані кручі, оточуючи її.

З трьох боків крижані стіни були досить круті, але з четвертого здіймались похило і від безнастанного розтавання були пориті тисячами рівчачків і горбочків, по яких відважній людині не важко було видряпатись нагору.

Усі троє зараз же почали видиратись на гору і через хвилину стояли недалеко від її вершини, на сімдесят футів від рівня моря. Звідси відкривався краєвид миль на п'ятдесят. На всьому цьому обширі не було й ознаки якогось судна, тільки сонце блищало, відбиваючись у хвилях.

Капітан Ефраїм свиснув.

— Не щастить нам, — зауважив він.

Амос Грін здивовано озирався навкруги.

— Не розумію, — промовив він. — Я ладен був заприсягтись… Боже мій! Чуєте?

В ранковому повітрі ясно пролунали звуки військової труби. З криком здивовання всі троє вилізли нагору і заглянули через край.

Під самісінькою горою стояв великий корабель. Вони побачили перед собою сніжно-білу палубу, обставлену мідними гарматами і заповнену матросами. На кормі йшло військове навчання невеликого загону солдатів; звідти й лунали звуки труби, що так несподівано вразили слух утікачів. Доки вони не опинились на краю гори, не тільки не було їм видно вершечків мачт на кораблі, але й бажані сусіди не могли їх побачити. А тепер з вигуків і криків було ясно, що їх помітили на кораблі.

Утікачі не гаяли ні хвилини. Сковзаючись і спотикаючись, спустилися вони по мокрому крижаному схилу і з криками добігли крізь розколину до печери, де товариші їхні теж були здивовані звуками труби, що залунали під час їх невеселого сніданку. Кілька хапливих слів — і пробитий баркас спустили на воду, поскидали в нього все майно і знов попливли. Обійшовши льодовий виступ гори, мандрівники опинились біля корми прекрасного корвета, з бортів якого на них дивилися привітні обличчя, а вгорі маяв величезний білий прапор, прикрашений золотими ліліями Франції. За кілька хвилин човен їхній втягли на палубу "Св. Хрістофора", військового корабля, який віз маркіза де Денонвіля, нового генерал-губернатора Канади, на місце його служби.

Розділ XXVIII

КВЕБЕКСЬКА ГАВАНЬ

Потерпілі катастрофу опинились на кораблі в досить чудному товаристві. "Св. Хрістофор" відплив з Ла-Рошель три тижні тому в супроводі чотирьох маленьких суден, з п'ятьма сотнями солдатів, яких посилали на підмогу переселенцям на річці св. Лаврентія. Але в океані судна розгубились, і губернатор їхав далі сам, сподіваючись зустрітися і іншими коло гирла річки. З ним була рота Керсійського полку, його штаб, С.-Валльє, новий єпископ Канади, три монахи, п'ять єзуїтів, що вирядились у небезпечну місію до ірокезів, з півдесятка дам, які їхали до своїх чоловіків, дві монахині-урсулінки, десять чи дванадцять авантюрників, що сподівались поліпшити свої справи за морем, і двадцять анжуйських селянських дівчат, які мали надію знайти собі там женихів, що спокусилися б на їх придане — простирадла, горщик, олов'яні тарілки та казан, якими король обдаровував своїх смиренних опікуваних.

Прилучити до такого товариства купку новоанглійських індепендентів, пуританина з Бостона й трьох гугенотів значило прикласти запалену головешку до барила з порохом. Та на кораблі всі були заклопотані своїми справами, а тому втікачам дали спокій. Серед солдатів тридцять чоловік хворіли на пропасницю чи цингу, і всі монахи й монахині поралися коло хворих. Губернатор Денонвіль, побожний драгун, цілий день походжав по палубі, читаючи псалми Давида, і сидів далеко за північ, обклавшись картами і планами та обмірковуючи, як винищити ірокезів, що спустошували доручений йому край. Кавалери й дами фліртували, дівчата з Анжу залицялись до солдатів, а єпископ С.-Валльє правив служби, повчаючи свою паству. Ефраїм Саведж цілі дні вистоював на палубі і, сердито дивлячись на добрягу й його требник з червоним краєм, бурчав про "мерзоту запустіння". Але ніхто не звертав на нього уваги, пояснюючи дивацтва моряка перебуванням на айсбергу; крім того, відігравало роль властиве французам переконання, що люди англосаксонської раси не відповідають за свої вчинки.

В даний момент відносини між Англією і Францією були цілком мирні, хоча в Канаді та Нью-Йорку почувалось обопільне незадоволення.

36 37 38 39 40 41 42