На його погідному й нікчемному обличчі лежав вираз безнадійного нерозуміння.
— А вам не здається, що ви торкаєтесь занадто інтимних питань? — пробелькотів нарешті він.
— Ну, тоді ще одне запитання. Хто ви такий? Який ваш фах?
— Я — клерк у конторі адвокатів Джонсона й Мерісона, Чансері-лейн, номер сорок один. Друга після патрона особа в конторі.
— На добраніч! — сказав я і зник у пітьмі, як і личить бідолашному героєві з розбитим серцем. Гнів, безсила лють і сміх кипіли в мені, наче окріп у казані.
Ще одна коротка сцена, і я закінчую.
Учора ввечері ми всі вчотирьох зійшлися у лорда Джона Рокстона, повечеряли і, запаливши сигари, у дружній розмові згадали наші недавні пригоди. Якось дивно було бачити всі ці добре знайомі обличчя в зовсім іншій обстанові. Челенджер з його поблажливою посмішкою на устах, з набряклими повіками, з тими своїми задерикуватими очима і пишною бородою, сидів, випнувши могутні груди, і про щось сперечався з Самерлі. А той зі своєю нерозлучною люлькою між топкими вусами й цапиною борідкою рішуче заперечував кожне Челенджерове твердження. І нарешті наш господар: як завжди спокійний, худорлявий, він дивився на нас холодними блакитними очима, і у глибині їх грав вогник лукавої усмішки. Такими вони всі троє залишилися у мене в пам'яті.
Після вечері ми перейшли до кабінету лорда Джона, його святині, де горіло червонувате світло ламп і стіни були прикрашені безліччю трофеїв. Ось там господар і заявив, що має щось показати нам. З шухляди він добув стару коробку з-під сигар і поставив на столі перед собою.
— Може, мені слід було б поділитися цим з вами давніше, — промовив він, — але я хотів спершу сам розібратися в усьому. Не варто збуджувати надії, щоб потім їх утрачати. Та тепер це вже не надії, а доконаний факт. Пригадуєте день, коли ми з вами вперше знайшли лігво птеродактилів на болоті? Тоді ж таки я звернув увагу на особливий характер його грунту. Можливо, вам він і не впав у око, а от я помітив. То була западина вулканічного походження, вистелена синьою глиною.
Обидва професори згідливо кивнули головою.
— За все своє життя я бачив тільки одну місцину, де грунт складався з синьої глини: це у великих алмазних копальнях Де-Бірса, коло Кімберлі. Вам ясно? Отож ці алмази все не виходили мені з думки, і, захистивши себе від птеродактилів кліткою, я цілий день попорпався там із заступом. І мені поталанило. Ось що я там знайшов.
Рокстон розкрив сигарну коробку і висипав звідти два чи три десятки нешліфованих камінців розміром від горошини до каштана.
— Може, ви вважаєте, що я тоді ж таки мусив би сказати вам про них? Воно-то так, але я знав, що недосвідченій людині легко піддатись омані з цими камінцями. Адже вони можуть бути значні розміром, та мізерної вартості, бо ж це залежить від кольору та густини. Тим-то я привіз їх сюди і першого ж дня по приїзді відніс один камінець до знайомого ювеліра й попросив відшліфувати та визначити йому ціну.
Він витяг з кишені пуделко з-лід пілюль, де всіма барвами вигравав найкращий діамант, що я будь-коли бачив.
— І ось висновки фахівця, — додав лорд Джон. — Ювелір оцінює все це мінімум у двісті тисяч фунтів. Річ ясна, гроші ми поділимо поміж нами порівну. Ніяких інших пропозицій я й слухати не хочу. Ну, Челенджере, на що ви використаєте свою півсотню тисяч?
— Якщо ви так наполягаєте на своїй шляхетній пропозиції, — відповів професор, — то я обладнаю приватний музей, про який віддавна мріяв.
— А ви, Самерлі?
— Я кину лекції і віддам свій час класифікуванню доісторичних тварин крейдяного періоду.
— А я, — сказав лорд Джон Рокстон, — на ці кошти зорганізую експедицію та поїду ознайомитися ближче з нашим симпатичним плато. Що ж до вас, мій юначе, то вам гроші також стануть у пригоді — адже ви, безперечно, занапастите себе одруженням?
— Тільки не зараз, — відповів я, силувано усміхаючись. — Знаєте, якби ви взяли мене, я охоче поїхав би з вами.
Лорд Джон не сказав нічого, тільки простяг свою смагляву руку через стіл до мене, і я міцно потис її.