Єпископ засвітив перед ним сяйво доброчесності. Козетта — сяйво любові.
Перші дні минули в такому засліпленні.
Зі свого боку Козетта також змінилася, сама того не усвідомлюючи. Мати покинула її дуже маленькою, і вона її зовсім не пам’ятала. Але діти чіпляються за все, як ото пагінці винограду, і Козетта пробувала любити. Та зазнала в цьому невдачі. Усі відштовхнули її — і Тенардьє, і їхні діти, й інші діти. Вона любила собаку, але той здох. І вона стала зовсім нікому не потрібна. Сумно казати про це, але у вісім років її серце було холодне. Вона не втратила здатності любити, але не мала такої змоги. Отож із першого дня вона всім серцем полюбила цього доброго чоловіка. Вся душа її мов освітилася — досі вона ніколи нічого подібного не відчувала.
Природа вирила глибокий рів між Жаном Вальжаном і Козеттою: їх розділяло півстоліття. Але доля переступила той рів і нерозривно поєднала ці дві нещасні істоти, такі різні за віком, такі схожі в своєму смутку. Одне доповнювало другого. Інстинкт Козетти шукав батька, а інстинкт Жана Вальжана — дитини. І вони знайшли одне одного. У ту таємничу мить, коли торкнулися їхні руки, їхні душі злилися.
Отож Жан Вальжан дуже вдало вибрав притулок. У ньому він міг почувати себе майже в цілковитій безпеці.
Вікно кімнати, в якій він оселився з Козеттою, виходило на бульвар. Інших вікон не було ні поряд, ні навпроти — отож не доводилося боятись нескромного погляду сусідів.
Нижній поверх будинку правив за склад для городини і зовсім не сполучався з першим. На першому поверсі, як ми вже згадували, було кілька кімнат і комор. Лише в одній із тих кімнат жила стара жінка, яка вела господарство Жана Вальжана. Решта були незаселені.
Саме ця жінка, котра носила почесне звання "головної мешканки", хоч насправді просто виконувала обов’язки воротарки, і здала йому в найми кімнату в переддень Різдва. Жан Вальжан назвався їй збіднілим рантьє і сказав, що хоче оселитися тут зі своєю онукою. Він заплатив за півроку вперед і доручив жінці вмеблювати кімнату та комірчину. Вона ж таки затопила в печі і все приготувала до їхнього приїзду.
Минали тижні. Старий і мала дівчинка жили в своїй жалюгідній норі щасливим життям.
З раннього ранку Козетта сміялася, розмовляла, співала. Діти вранці щебечуть, як і пташки.
Іноді вона серйознішала й роздивлялася свою чорну сукенку. Козетта вже не носила лахміття, вона носила жалобу.
Жан Вальжан почав навчати її грамоти. Вчити Козетту читати, а також дивитись, як вона грається, складало тепер усе його життя. Ще він розповідав дівчинці про матір і велів їй молитись.
Звертаючись до Жана Вальжана, Козетта казала "тату" — вона знала його тільки під цим ім’ям.
Він годинами спостерігав, як вона вдягає й роздягає ляльку, слухав її щебетання. Життя віднині здавалося йому сповненим інтересу, люди — добрими й справедливими, і тепер, коли його полюбила дитина, він більш нікому не довіряв у думках. Він бачив свою старість, осяяну Козеттою, мов чарівним сяйвом. Найкращі люди не позбавлені егоїстичних почуттів. Іноді він із радістю думав, що вона буде негарною.
4. Спостереження головної мешканки
З обережності Жан Вальжан ніколи не виходив удень. Щовечора на смерканні він прогулювався годину-дві, іноді сам, але частіше з Козеттою, обираючи найбезлюдніші провулки. Уже в сутінках він часом заходив до церкви Сен-Медар, найближчої до будинку Горбо. Коли він ішов на прогулянку сам, Козетта залишалася зі старою; але їй більше подобалося гуляти з Жаном Вальжаном. Він тримав її за руку й лагідно розмовляв із нею.
Стара воротарка вела господарство й закупала провізію.
Жили вони дуже скромно. Жан Вальжан незмінно ходив у своєму жовтому рединготі, чорних панталонах і старому капелюсі. На вулиці його приймали за вбогого. Траплялося, що добросердечні жінки обертались і давали йому су. Жан Вальжан брав су й низько вклонявся. Та коли йому зустрічався жебрак, він озирався навколо, чи ніхто на нього не дивиться, поквапно підходив до бідолахи, давав тому монету й хутко йшов геть. Це мало свої невигоди. Його прозвали у кварталі "жебраком, який дає милостиню".
"Головна мешканка" потай спостерігала за Жаном Вальжаном; він про це не здогадувався. Стара розпитувала Козетту, яка могла сказати їй тільки те, що вона з Монфермея. Одного ранку ця нишпірка помітила, як Жан Вальжан увійшов до однієї з незаселених кімнат будинку. Котячою ступою вона підійшла до дверей і стала підглядати крізь шпарку. Жан Вальжан з остороги повернувся до дверей спиною. Стара побачила, як він дістав із кишені ножиці, відпоров підкладку редингота, витяг жовтий папірець і розгорнув його. Стара вжахнулася, побачивши, що то банковий білет у тисячу франків. То був другий або третій такий білет, що їх вона бачила, відколи народилась на світ. Вона втекла, дуже злякана.
Через кілька хвилин Жан Вальжан прийшов до неї і попросив її піти розміняти банкноту, сказавши, що це його рента за півроку, яку він отримав учора. "Де отримав? — подумала стара. — Він вийшов тільки о шостій вечора, а державна каса о цій порі вже зачинена". Стара пішла розміняти банковий білет і стала снувати здогади. Цей тисячофранковий білет викликав чимало пересудів серед наполоханих кумась вулиці Вінь-Сен-Марсель.
Якось Жан Вальжан в одній камізельці пиляв дрова в коридорі. Стара поралася в їхній кімнаті, й коли Козетта вибігла подивитись, як пиляють дрова, вона обмацала вже пришиту підкладку редингота, що висів на цвяху, і їй здалося, ніби в полах є ще якісь папірці. Поза всяким сумнівом — інші тисячофранкові білети.
Крім того, вона помітила, що в кишенях редингота було дуже багато всякої всячини: голки, нитки, ножиці, товстий гаман, великий ніж і — річ дуже підозріла — кілька перук різного кольору.
Так дожили мешканці халабуди Горбо до кінця зими.
5. Упавши на підлогу, п’ятифранкова монета брязкотить
Біля церкви Сен-Медар на цямрині забитого громадського колодязя завжди сидів жебрак, якому Жан Вальжан часто подавав милостиню. Заздрісники казали, що він "із поліції". То був колишній церковний сторож років сімдесяти п’яти.
Одного вечора, проходячи там без Козетти, Жан Вальжан побачив жебрака на його звичному місці, під щойно засвіченим ліхтарем. Як і завжди, той старий, мабуть, молився і сидів, низько похиливши голову. Жан Вальжан підійшов до нього і подав йому кілька су. Раптом жебрак пильно глянув на Жана Вальжана й відразу опустив голову. Це сталося блискавично, але Жан Вальжан здригнувся. Йому здалося, ніби у світлі ліхтаря він побачив не смиренне обличчя старого жебрака, а страшну і добре йому знайому пику. Він мав таке відчуття, ніби на мить опинився в темряві віч-на-віч із тигром. Жан Вальжан відступив, закам’янівши від жаху, не осмілюючись ні дихнути, ні заговорити, ні залишитися, ні втекти, і дивився на жебрака, який похилив голову, пов’язану ганчіркою і, здавалося, забув, що хтось перед ним стоїть. У ту мить таємничий інстинкт самозбереження, певне, остеріг Жана Вальжана, й він не озвався. Жебрак був такий, як і завжди: ті самі лахміття, та сама згорблена постать. "Ет! — сказав собі Жан Вальжан. — Я збожеволів! Мені приверзлося! Такого бути не може!" І він повернувся додому, глибоко стурбований.
Він не зважувався признатися навіть самому собі, що страшне обличчя, яке йому привиділося, було обличчям Жавера.
Вночі, думаючи про це, він пожалкував, що не заговорив до жебрака — тоді тому довелося б іще раз підвести голову.
Наступного вечора він знову пішов туди. Жебрак сидів на своєму місці.
— Вітаю тебе, чоловіче добрий, — рішуче сказав Жан Вальжан, подавши жебракові су.
Той підвів голову і відповів жалібним голосом:
— Дякую, ласкавий пане.
Це явно був старий церковний сторож.
Жан Вальжан відразу заспокоївся. "Де в біса міг побачити я того Жавера? — подумки посміхнувся він. — Мабуть, у мене починає псуватися зір". І він перестав про це думати.
Десь через кілька днів, годині о восьмій вечора, коли вони були вдома, й Козетта голосно читала по складах, Жан Вальжан почув, як відчинились і потім зачинилися двері будинку. Це здалося йому дивним. Крім них, у домі жила тільки стара, й вона завжди вкладалася спати завидна, щоб не палити свічку. Жан Вальжан подав Козетті знак замовкнути. Кроки були важкі, чоловічі. Жан Вальжан погасив свічку.
Він пошепки сказав Козетті, щоб вона тихенько вкладалася спати. Тим часом кроки спинилися. Жан Вальжан мовчав і не ворушився, сидячи в темряві спиною до дверей і тамуючи подих. Через якийсь час він нечутно обернувся й помітив у замковій шпарині світло. Хтось стояв за дверима зі свічкою в руці й дослухався.
Минуло кілька хвилин, і світло зникло. Але Жан Вальжан не почув кроків — отже, той, хто слухав під дверима, скинув черевики.
Жан Вальжан упав на своє ложе одягнений і всю ніч не склепив очей.
Удосвіта, коли він задрімав, зморений втомою, його розбудило скрипіння дверей десь у глибині коридора, і він знову почув ті самі кроки, що й учора. Жан Вальжан підхопився з ліжка і припав оком до замкової шпарини. Якийсь чоловік, не спиняючись, пройшов повз двері його кімнати. У коридорі було ще темно, та коли незнайомець дійшов до сходів, промінь світла знадвору виразно окреслив його силует зі спини. Він був високий, у довгому рединготі, з кийком під рукою. То була жахлива постать Жавера.
Жан Вальжан міг краще роздивитися його з вікна, яке виходило на бульвар. Але він не наважився відчинити віконницю.
Було ясно, що той чоловік відчинив учора двері ключем і зайшов у будинок, як до себе додому. Хто йому дав ключ? Що все це означало?
О сьомій ранку, коли стара прийшла прибрати кімнату, Жан Вальжан пильно глянув на неї, але нічого не запитав. Жінка була така, як і завжди.
Підмітаючи, вона сказала:
— Ви, може, чули, пане, як уночі хтось приходив?
— Справді, — відповів він спокійним голосом. — Хто ж то був?
— Це новий пожилець, — сказала стара.
— А звати його?…
— Точно не пам’ятаю. Пан Дюмон чи Домон. Якось так.
– І хто він, цей пан Дюмон?
Стара глянула на нього своїми пронозливими очицями й відповіла:
— Він рантьє — як і ви.
Вона, можливо, сказала це без усякої прихованої думки. Але Жанові Вальжану вчувся в її словах якийсь натяк.
Коли стара пішла, він склав у стовпчик сотню франків, які тримав у шафі, загорнув їх і поклав у кишеню.