Лікарі повинні знати симптоми серйозної хвороби й можуть сказати мені, здоровий я чи хворий.
Він подивився на заснулу дружину, що однією рукою обіймала його голову, навіть уві сні виражаючи щиру турботу кохання. Чарівно розкинувшись, мов дитина, й повернувшись до нього обличчям, Поліна неначе ще дивилась на нього, простягаючи йому свої гарні губи, напіврозтулені чистим і рівним диханням. Дрібні, наче порцелянові, зубки відтінювали червоний колір свіжих уст, на яких витала усмішка; в цю мить на її обличчі вигравали яскраві рум'янці, й біла шкіра її, коли можна так висловитися, була ще біліша, ніж у хвилини найпалкішої жаги. Граційна невимушеність її пози, її мила довірливість надавали принаді коханої чару заснулої дитини: навіть найщиріші жінки — і ті в денні години ще коряться деяким світським умовностям, що сковують їхні наївні сердечні звіряння, але сон ніби повертає їх до безпосередності почуття, що є окрасою дитячого віку. Одне з тих милих небесних створінь, чиї рухи позбавлені будь-якої нарочитості, в чиїх очах не прозирає затаєна думка, Поліна ні від чого не червоніла. Її профіль чітко вимальовувався на тонкому батисті подушок, пишні мережива переплуталися з розпатланими косами, що надавали їй якогось хвацького вигляду; але вона заснула в хвилину насолоди, її довгі вії були опущені, ніби захищаючи очі від занадто яскравого світла або допомагаючи зосередитись душі, що прагне подовжити хвилину жаги, всеосяжну, але скороминущу; її рожеве вушко, облямоване пасомцем волосся, на тлі фландрського мережива, звело б з розуму митця, живописця, старого, а безумцеві, можливо, повернуло б розум. Бачити, як ваша кохана спить і всміхається вві сні, пригорнувшися до вас, і далі кохає вас у сонному забутті, коли всяке створіння ніби перестає існувати, як вона й далі тягнеться до вас устами, що безмовно промовляють про останній поцілунок; бачити жінку довірливу, напівголу, але вкриту покривом любові й цнотливу серед розкиданої постелі; дивитись на її кинуте в безладді вбрання, на шовкову панчоху, що її вона вчора задля вас так квапливо стягла з ноги; на розв'язаний пояс, що свідчить про безмежну довіру до вас,— хіба це не невимовна радість? Хіба не ціла поема цей пояс? Жінка, яку він охороняв, більш не існує поза вами, вона належить вам, вона стала частиною вас самих. Розчулений Рафаель обвів очима кімнату, напоєну коханням, повну спогадів, де саме освітлення набувало любострасних відтінків, і знову звернув погляд на цю жінку, чиї форми були чисті і юні, яка ще й тепер випромінювала кохання, а що найважливіше — всіма своїми почуттями неподільно належала йому. Він хотів би жити вічно. Коли його погляд упав на Поліну, вона зразу розплющила очі, ніби в них ударив сонячний промінь:
— Доброго ранку, любий,— сказала вона, посміхаючись.— Який ти красень, капосний!
Ці дві голови, що дихали принадністю, якої надавали їм кохання й молодість, напівморок і тиша, являли собою божественну картину, чар якої минущий і належить тільки першим дням жаги, як наївність і чистота властиві дитинству. Гай-гай, цим весняним радощам кохання, як і усмішкам юного нашого віку, судилося зникнути й жити тільки в нашій пам'яті, щоб із примхи наших таємних дум доводити нас до відчаю або віяти на нас пахощами розради.
— Нащо ти прокинулася? — спитав Рафаель.— Я з такою насолодою дивився, як ти спиш, я плакав...
— І я теж,— сказала вона,— і я плакала вночі, дивлячись, як ти спиш, але плакала не сльозами радості. Слухай, Рафаелю, слухай! У сні ти важко дихаєш, щось відлунює у тебе в грудях, і мені робиться страшно. У тебе такий самий короткий сухий кашель, як у мого батька, а він же помирає від сухот. Я вловила ознаки цієї хвороби з особливого скрипу в твоїх легенях. А потім у тебе була гарячка, я певна,— твоя рука була вогка й гаряча... Любий мій... Ти ще молодий,— додала вона, здригнувшись,— ти ще можеш видужати, якщо, на лихо... Та ні,— радісно вигукнула вона,— ніякого лиха нема: лікарі кажуть, що ця хвороба заразна.— Обома руками вона обняла Рафаеля й перехопила його віддих тим поцілунком, яким впиваєш душу.— Я не хочу жити до старості,— сказала вона.— Помремо обоє молодими й піднесемось на небо з оберемками квітів у руках.
— Такі бажання тішать нас, поки ми цілком здорові,— зауважив Рафаель, бавлячись Поліниним волоссям.
Та враз він закашлявся тим глибоким, лунким кашлем, що виходить ніби з могили, зловісним кашлем, від якого хворі бліднуть і їх кидає в дрож і в піт,— до такої міри напружуються їхні нерви, стрясається тіло, втомлюється спинний мозок і наливаються свинцем кровоносні судини. Блідий, змучений, Рафаель повільно відкинувся на подушку — він ослаб так, ніби в ньому вичерпались останні сили. Поліна пильно глянула на нього широко розплющеними очима й завмерла, бліда, оніміла від жаху.
— Не треба більше шаліти, коханий,— нарешті сказала вона, намагаючись утаїти від Рафаеля свої жахливі передчуття.
Вона затулила обличчя руками: перед очима в неї стояв огидний кістяк смерті. Обличчя Рафаеля посиніло, очі запали, воно нагадувало череп, видобутий з могили задля наукових дослідів. Поліні згадався вигук, що напередодні вирвавсь у Валантена, і вона подумала:
"Так, є безодні, яких навіть кохання не подолає. Але тоді йому треба поховати там себе".
Одного березневого ранку, за кілька днів після цієї тяжкої сцени, Рафаель був у себе в спальні, оточений чотирма лікарями, що посадили його в крісло біля вікна, ближче до світла, і по черзі з підкресленою увагою мацали його пульс, оглядали його й розпитували. Хворий намагався вгадати їхні думки, стежив за кожним їхнім рухом, за найменшою зморшкою, що з'являлась у них на чолі. Цей консиліум був його останньою надією. Верховний суд мав скласти йому вирок: життя чи смерть. Для того, щоб вирвати в людської науки її останнє слово, і скликав Валантен оракулів сучасної медицини. Завдяки його багатству й знатності перед ним тепер постали всі три системи, між якими коливається людська думка. Троє з цих лікарів, що уособлювали боротьбу між спіритуалізмом, аналізом і таким собі насмішкуватим еклектизмом, принесли з собою всю філософію медицини. Четвертий лікар був Орас Б'яншон, всебічно освічений учений з великим майбутнім, можливо, найзначніший з нових лікарів, розумний і скромний представник працьовитої молоді, що готується успадкувати скарби, за півсотні років назбирані Паризьким університетом, і, може, спорудить нарешті пам'ятник із маси різноманітних матеріалів, нагромаджених попередніми сторіччями. Приятель маркіза й Растіньяка, він-таки лікував кілька днів Рафаеля, а тепер допомагав йому відповідати на запитання трьох професорів і часом не без наполегливості звертав їхню увагу на симптоми, які, на його думку, свідчили про сухоти.
— Ви, мабуть, дозволяли собі ексцеси, жили безладним життям? Чи забагато працювали розумово? — спитав Рафаеля один із трьох знаменитих лікарів, у якого високе чоло, широке обличчя й могутня комплекція, здавалося, свідчили про потужніше обдаровання, ніж у його супротивників.
— Три роки зайняла в мене одна велика праця, якою ви, може, колись зацікавитесь, а потім я вирішив до решти спалити себе в розвагах...
Великий лікар задоволено кивнув головою, ніби промовляючи: "Я так і знав!" То був знаменитий Бріссе, проводир органічної школи, наступник наших Кабанісів і наших Біша, один із тих позитивних, матеріалістичних умів, котрі дивляться на кожну людину, як на істоту раз назавжди визначену, підпорядковану виключно законам своєї власної організації, так що причини нормального стану її здоров'я, як і смертельних аномалій, завжди очевидні.
Діставши відповідь, Бріссе мовчки подивився на чоловіка середнього зросту, червоним видом і вогнистими очима схожого на античних сатирів,— той, зіпершись на одвірок, мовчки й уважно розглядав Рафаеля. Чоловік побожний і екзальтований, доктор Камерістус, проводир віталістів, пишномовний захисник абстрактних доктрин Ван-Гельмонта, вважав людське життя якимсь вищим началом, нез'ясовним феноменом, який глумиться з хірургічного ножа, обдурює хірургію, не піддається медикаментам, алгебраїчним іксам, анатомічному вивченню й знущається з наших зусиль,— якимось своєрідним полум'ям, невідчутним і невидимим, підпорядкованим незнаному божественному закону і нерідко горить далі в тілі, приреченому, на загальну думку, до скорої смерті й водночас згасає в організмі найжиттєздатнішому.
Сардонічна усмішка грала на устах третього — доктора Могреді, надзвичайно розумного, але великого скептика й насмішника, який вірив тільки в скальпель, припускав разом з Бріссе, що людина квітучого здоров'я може померти, і визнавав разом з Камерістусом, що людина може жити й після смерті. В кожній теорії він визнавав певні переваги, але жодної з них не приймав, вважаючи за найкращу медичну систему — не мати ніякої системи, а триматися тільки фактів. Панург у медицині, бог спостережливості, великий дослідник і великий насмішник, готовий на будь-які, найвідчайдушніші спроби, він саме розглядав шагреневу шкіру.
— Мені дуже хотілось би самому поспостерігати збіг, який існує між вашими бажаннями й стисканням шкіри,— сказав він маркізові.
— Навіщо? — вигукнув Бріссе.
— Навіщо? — підхопив Камерістус.
— А, то ви однієї думки! — зауважив Могреді.
— Адже стискання пояснюється дуже просто,— сказав Бріссе.
— Воно надприродне,— докинув Камерістус.
— Справді,— знову заговорив Могреді, прикидаючись серйозним і повертаючи Рафаелеві шагреневу шкіру.— Затвердіння шкіри — факт непоясненний, а проте природний: від сотворіння світу він укидає в розпач і медицину, і вродливих жінок.
Спостерігаючи трьох лікарів, Валантен у жодному з них не бачив співчуття до його хвороби. Всі троє спокійно вислухували його відповіді, байдуже оглядали його і розпитували з незворушною холоднокровністю. Крізь їхню чемність прозирала цілковита зневага. Від самовпевненості чи від замисленості, але слова їхні були такі скупі й мляві, що Рафаелеві хвилинами здавалось, ніби вони думають про щось інше. Хоч би на які грізні симптоми вказував Б'яншон, самий тільки Бpicce зрідка цідив у відповідь: "Добре! Так!" Камерістус заглибився в роздуми. Могреді схожий був на драматурга, який, намагаючись нічого не пропустити, вивчає двох диваків, аби вивести їх у комедії.