А наприкінці, коли речі сяк-так були розтицяні, запопадливі робітники дн стали стільки "на могорич", що їм аж ніяково стало: то була наче платня за мовчанку. І ось Рольф лишився сам у своєму хваленому будинкові, сам із малим Гане-" сом та служницею-італійкою, що не знала навіть, де шу" кати постільної білизни; дуже давалася взнаки відсутність господині. Тільки малий Еанес розкошував у тому шарварку, бо від усіх звичайних речей нараз війнуло принадною новиною, і він не вгавав про. них розпитувати. "Обережно!" — стояло на скринях. "Не перекидати!" І взагалі, то було наче не помешкання. Рольф не знав, як він там житиме, і вважав, що служниця дарма заходилась розпаковувати скрині, принаймні надто поспіши-лася; тепер він менше, ніж будь-коли, знав, чи подруж" жя, задля якого варто було б розпаковувати скрині й стелити килими, взагалі буде існувати. Він заразом і сподівався, і втрачав надію. Що таке незалежність, самостійність і воля партнерів у подружньому житті? Практично — що це таке? Спільність майна, з усяким хатнім добром і служницею, що дає лад тому добру,— оце й усе. А Ганес? Ні, так не годиться. Чи просто зажадати від дружини, щоб вона вгамувалася, пригрозити, поставити ультиматум, дати їй час подумати до різдва? Можна було покласти край цьому нестерпному становищу, але не можна зберегти її кохання чи здобути його наново. Чи краще просто вичікувати? Здатися поки що на плин часу — може, пощастить, а може, й ні, може, він звикне, а може, закохається, і тоді все минеться. Хтозна, може, не треба поспішати з розлученням. Та чи таке життя, сповнене сліпої терплячості, розв'яже його біду? Він спинявся то на тій думці, то на іншій і не міг вирішити остаточно. Скільком людям він уже допоміг! Але в чужих справах, попри всю обережність, завше легше було знайти раду. Одне слово, Рольф відчував, що опинився на тій мертвій точці, де при най-більдюму зусиллі можна хіба що розірватися, а колесо все одно не зрушить ані вперед, ані назад, де залежить від якоїсь дрібнички, чи воно крутнеться вперед, чи назад, либонь, навіть просто від випадку. А найбільше дошкуляла думка, що тепер, може, якесь єдине слово — розумне чи дурне — могло б вирішити все...
Того тижня не тільки надійшла обіцяна листівка від Штурценегера з Редвуд-сіті в Каліфорнії, але й відбулася дуже дивна телефонна розмова з Парижем: якийсь добродій, що назвався Штіллером, схвильовано торочив щось незрозуміле, обурювався, наче Рольф мав знати, де його дружина, і ніяк не хотів повірити, що Рольфові не відоме, і то дуже добре, його прізвище. Безсумнівно, нервовий тип, що телефонував з Парижа, і був її п'єро з маскованого балу. (Отже, те, що досі твердив мій прокурор, не зовсім правда: виходить, він знав прізвище Сибілиного коханця, хоч і не від неї самої, ще до того, як Штіллер зник. Я просто нагадую це, як приклад, що навіть прокурор у своєму цілком добровільному зізнанні не вільний від суперечностей, то чого ж вони сподіваються, коли допитують нас!) Розмова справді була дуже дивна, бо ж Рольф гадав, що Сибіла поїхала разом із своїм п'єро. Чи вони десь розминулися в Парижі? Він відкидав думку, що тим викликом його хотіли якнайхитріше ввести в оману, та як вона вже засіла в мозку, її годі було позбутися. Він не міг повірити, що Сибіла на таке здатна. "Ні! — вголос казав він сам до себе.— Ні!" Але десь у глибині свідомості наче відлунювало: "А чому ні?" Він боронився від такої підозри, надто-вона була ница, соромився її і через той сором сам собі здавався смішним йолопом. Хіба тепер не можна було всього сподіватися. Його глузд повставав проти такого припущення. Невже він колись зненавидить Сибілу, матір свого сина і взагалі найближчу
людину, яку тільки можна собі уявити? Він боявся зу* стрічі з нею.
І зустріч та, здається, справді була дуже невдала. Якось у листопаді, коли він уранці сидів у канцелярії, секретарка сказала, що з ним хоче поговорити дружина: ні, не телефоном, вона чекає в приймальні. У нього тоді саме почалося засідання, і їй довелося чекати майже годину. Була вже одинадцята; хіба вона не могла просто зустрітися з ним під час обіду? Нарешті Рольф звелів покликати її і рушив назустріч із німим запитанням: "Що сталося?> Сибіла була трохи бліда, але бадьора. "О,— мовила вона,— то це твоя нова канцелярія?" — і зразу ж підійшла до вікна поглянути на нецікавий краєвид. Рольф не став питати: "Як тобі велося в Санкт-Галені?" чи "Як тобі було в Парижі?" Вважав, що Сибіла має говорити, а не він. Вона ж удавала, немов нічого не сталося, була збентежена, як ніколи, балакала собі, наче прийшла сюди тільки побачити його нове місце роботи, й завзято курила. Рольф міг зателефонувати до Санкт-Галена, але розважно втримався. Може, Сибіла хотіла вивідати, чи він телефонував? Вона подякувала за милу несподіванку — що Рольф сам поклопотався переїздом. А що далі? В її очах ховалася якась таємниця й страх: вона чи то боялася приховати її, чи лякалася, що не витримає і скаже про неї. Тож Рольф сприймав її поведінку за фарс, нестерпний фарс. Він сидів коло свого широкого бюрка, а Сибіла — навпроти нього в фотелі, немов клієнтка. Може, вона хоче розлучитися? Раптом у нього вихопилося: "Телефонував якийсь пан Штіллер, певне, твій коханець". Сибіла здригнулася. Він пошкодував, що пробалакався, і водночас обурився, що йому треба ще й вибачитись, одначе замість вибачення додав так чемно, що сам дуже добре відчув свою поблажливість: "Думаю, що ви все ж таки зустрілися в Парижі, він телефонував у середу". Тоді Сибіла підвелася, наче після марних переговорів, що, власне, взагалі не відбулися, й повільно, мовчки пішла до вікна; плечі її тремтіли — Рольф здогадався, що вона плаче, аж хлипає. Вона скинула його руку з плеча, навіть погляду його не мдгла знести. "Я їду;",— мовила вона. "Куди?" — спитав Рольф. Вона зім'яла в попільничці недокурену цигарку, взяла горбинку, вийняла хусточку й пудру, щоб причепурити обличчя, й
7 М. Фріш
легковажно, без сорому, заявила: "До Понтрезіни". Поки Сибіла малювала губи, Рольф набрався духу й знову сказав: "Як хочеш". Тоді вона по-дурному запитала: "Та маєш щось проти?" І він так само безглуздо відповів: "Роби, як знаєш". І не зупинив її...
Вона справді поїхала до Понтрезіни.
На початку грудня, коли вона, засмагла, повернулася назад, Рольф запропонував їй розлучитися. Вона полишила йому зробити все, що треба. Рольф і поготів розгубився, коли Сибіла заявила, що отримала від Штур-ценегера листа, йому конче потрібна секретарка, і вона надумала поїхати разом з малим Ганесом до Каліфорнії, в те Редвуд-сіті. І знову Рольф сказав тільки: "Як собі хочеш!" Він не вірив їй. Вважав, що то був просто дитячий фарс. Навіть як вона пішла до американського консульства лишити свої відбитки пальців, Рольф ще не вірив. Чи, .може, він повинен був зробити перший крок до замирення? Він не знав, з чого має почати, бо ж не здогадувався навіть, що, власне, сталося. Йому здавалося, що на фальшивому замиренні не можна будувати подружжя. Може, вона чекала, щоб він попросив її лишитися? Рольф знав, що вже навіть замовлене місце на "Іль-де-Франс". Може, Сибіла вирішила покинути його ще влітку, але йшлося навіть не про це: якщо вона не скаже перша, що хотіла б лишитися, він просто не зможе просити її, щоб вона не їхала, бо буде смішний у своїй простодушності, а також зробить смішним їхнє подружнє життя, якщо воно взагалі ще буде можливе. Ні, таки не зможе, нізащо не зможе! Йому здавалося, що тепер він не повинен улягти її погрозі. За кілька днів перед різдвяними святами Сибіла, взявши Ганеса, який тоді ще й до школи не ходив, виїхала до Гавра и сіла там на корабель, що плив до Америки.
ЗОШИТ П'ЯТИЙ
Сьогоднішній захід, що його влаштував мій запопад* ливий оборонець, який і досі захищає зниклого Штіллера, зовсім не вдався: зустріч за чаркою вина з провідними критиками містечка! І ти ба, всі були страшенно милі. Якийсь молодик так гаряче, аж зворушливо просив мене не брати на свою адресу його завваг, писаних сім років тому. Прийшла на зустріч і одна дама, трошки перезріла особа, така собі жриця храму, до того ж по-людському скромна, видно з першого погляду. Коли я запевнив невеличке товариство критиків, що я зовсім не їхній Штіллер, їм явно полегшало. Потім з'явилося й віскі. Я запитав даму, чому вона допіру не подала мені руки. І враз, щоправда тільки на хвилю, знову стало відчутне якесь напруження. Якби вона знала, що йтиметься про Штіллера, то взагалі не прийшла б до кав'ярні. Штіллер буцімто повівся з нею вельми брутально. Мій оборонець позирнув на мене, мені теж було цікаво: дама так значуще мовчала, що можна було все подумати. Виявилося, Штіллер написав "олись тій дамі листа й назвав її "менторкою" тільки Тому, що вона просто задля мистецтва, з любові до мистецтва і з найглибшого почуття обов'язку перед мистецтвом усіх часів зму*. шена була, та й тепер мусить, відмовити йому в хисті. Я потиснув руку тендітній, але запальній дамі, може, трохи забагато собі дозволивши, й сказав:
— Я, пані, згоден із вами всією душею! Бо я сам недавно барив ту скульптуру в громадському парку.
Щоправда, дама оцінювала її трохи інакше, ніж я, набагато складніше, але обоє ми оперували суворими критеріями, й через те розмова скоро перейшла від зниклого Штіллера, який тих критеріїв не витримував, до самої дами, до критики взагалі, на якій та дама вельми розумілася. Я цілком схвалюю її рішення ніколи більше не писати про Штіллера, просто забути про нього. Що може бути краще для мене, адже той зниклий Штіллер завше стає мені поперек дороги! Чоловіки теж, як я вже казав, були дуже милі, бо ж досить тільки щиро запевнити критиків, що ти не митець, як вони відразу почнуть розмовляти з тобою так, наче ти стільки ж розумієшся на мистецтві, як і вони самі.
7* 195
Юліка поїхала. На жаль, перед від'їздом вона прийшла саме тоді, коли мене вислухував психіатр; боячись, щоб моя душа не втекла від нього, він не дозволив навіть на хвильку відчинити двері! Сигари, які вона прислала мені на прощання, дуже зворушили мене, бо знову були не ті, що я люблю. Сигари для неї всі однакові, а що вона купила найдорожчі, то сподівалася, що я зрадію.